Віктор Медведчук — антигерой сучасності, одержимий Путіним.


У серіалі про антигероїв сучасності   було   вже немало достойних персонажів:   Олександр Попов, Петро Симоненко,   Володимир Олійник,   Михайло Добкін, Олег Царьов, Юлія Тимошенко, Сергій «Підрахуй» Ківалов. Нарешті дійшла черга і до Віктора Медведчука.

Хоча за логікою речей саме він мав би очолювати цей ганебний список. Тому що глиба і матьорий чєлавєчище. Поруч з яким всі інші «гламурні покидьки» (окрім, хіба що дами) – бісенята на побігеньках, що за злою іронією долі   із свиним рилом таки продерлися до калашного ряду.   Ви можете собі уявити, щоб за когось із цих дрібних капосників   бабця Меркелиха замовила б слівце? Отож бо.


І не кажіть, що «онжелка» є «онжелкою», у будь-якому віці та статусі. Канцлерша Німеччини   - тітка розумна, і,   виступаючи із такою дикою, як на наш погляд пропозицією,   як посередництво Медведчука на переговорах   – мабуть-таки щось знала.

І не вона одна! Те завзяття, з яким деякі ЗМІ ще тиждень тому пророкували тріумфальне сходження Медведчука   до політичного Олімпу,   майже не лишало сумнівів у тому, що мумія «таки да» повертається.   А точніше, виходить   із тіні, не боячись уже сонячного світла, начебто   згубного для усілякої нафталінної нечисті. Ціла інформаційна компанія здійнялася.   Про «компроміс, який влаштує всіх» не писав хіба що лінивий. Або не проплачений.   Домовленість про призначення   Медведчука   «офіційним смотрящим» за Донбасом   в обмін на припинення військових дій виглядало майже доконаним фактом.

Проте стався облом. Почепити на себе лаври миротворця і використати цей прикид задля другого пришестя у велику політику   Віктору Володимировичу не судилося. Два раунди переговорів із терористами (дипломатично названі консультаціями),   нічого у плані досягнення реального перемир’я не дали, а третього так і не відбулось. Багато в чому   завдяки Леоніду Кучмі, який 28 червня   досить різко висловився у плані того, що домовлятися вже немає з ким, бо ніхто з переговорників нічого не вирішує.

«Якщо Росія зрозуміє, що краще мир, а не війна, якщо Росія зрозуміє, що не можна Донбас перетворювати в Придністров’ї, то вона знайде механізми для того, щоб приструнити цих всіх «великих» діячів», —   сказав тоді Леонід   Данилович, довівши тим самим, що нафталін при правильному використанні – то не завжди погано.   (До речі, залучення до переговорного процесу, де хазяїном ситуації вже відчував себе Медведчук, Леоніда Кучму як єдино можливого гравця цієї вагової категорії було дуже вдалим кроком з боку Президента. Кращого візаві для Медведчука годі було й шукати. Якщо Петро Олексійович сам до цього додумався – респект йому і уважуха,   якщо хтось підказав – відповідно,   респект пораднику. )   «Чого з ними панькатися? Навіщо з ними сьогодні вести переговори? Чекаємо понеділка», - відрізав Кучма. У понеділок ввечері, як відомо, Президент відновив АТО.


Фейсбучні пристрасті

Так що всі «миротворчі» потуги Медведчука обмежились лише організацією перемовин, які   не мали   жодних наслідків. І не виправдали надій не тільки солодкої парочки (Вова + Анжела = Вітя), але, вочевидь і самого Віктора Володимировича. Хоча він на своїй сторінці у фейсбуці, коментуючи   питання про «можливе призначення   губернатором Донецької та Луганської областей за сумісництвом», написав, що «не прагнув і не прагне до влади».

Виглядало непереконливо, тим більше, що цей пост   з’явився 30 червня – у той самий день,   коли Президент категорично спростував будь-яку можливість призначення Медведчука на посаду губернатора, про що сказав позафракційним депутатам, а вони (в особі Олега Ляшка), донесли   «благую вєсть» до стурбованого загалу.   Тож треба було якось зберегти лице, бовкнувши щось на кшталт «не дуже й хотілося».

А наступного дня, коли народ бурхливо обговорював радісний факт наявності в Президента первинних статевих ознак, Медведчук на своїй сторінці написав депресивне: «Отмена режима прекращения огня на Донбассе является стратегической ошибкой для Украины». Загальний тон більшості коментарів зводився до відомої цитати з «Службового роману»: «Значит, хорошие сапоги, надо брать».

…Взагалі, медведчуківський фейсбук – це окрема тема. Не знаю, хто насправді його пише (навряд чи у Віктора Володимировича є час і натхнення вечорами самому топтати клаву, а там – чим чорт не жартує),   але пости – хоч до рани прикладай.   Любов до України така, що навіть Тягнибоку не снилось:   «Моя главная цель в сложившейся в Украине ситуации, как и каждого трезвомыслящего политика хорошо известна – остановить кровопролитие, стабилизировать ситуацию на востоке и восстановить мир в Украине, Эту цель сегодня разделяют большинство граждан нашей страны. Все, кто хочет мира и спокойствия, кто стремится сохранить единство и территориальную целостность Украины».

Якщо не знати, що «души прєкрасниє пориви» демонструє   путінський кум,   можна розплакатись від розчулення і   прямо зараз засвідчити свою готовність встати під це шляхетне знамено. Якщо ж пам’ятати про авторство – неодмінно виникають питання, які в ідеалі мали б звучати у кабінеті генпрокурора, а не в обурених фейсбучних коментарях.



«Знаєте, яким він хлопцем був?»

Незважаючи на свою начебто не публічність, Медведчук був і залишається   найбільш одіозним   і демонізованим українським політиком, його знак «мінус» довший і жирніший за мінуси усіх інших представників політичної фауни, від яких Віктор Володимирович різниться потужнішою   негативною харизмою та відверто проросійськими поглядами. І, звичайно тісними дружніми (і навіть родинними)   зв’язками із президентом сусідньої країни. Тож у випадку з Медведчуком цілком справедливим є прислів’я «Скажи мені, хто твій друг, – і я скажу, хто ти». Як відомо, подібне притягує подібне.

Про темне минуле Віктора Володимировича написано так багато, що окремо зупинятися на ньому начебто й немає сенсу. Але   деякі віхи його «послужного списку» заслуговують на те, щоби принаймні побіжно про них згадати. Щоб пам’ятали. Це наприклад, фатальна участь молодого перспективного адвоката   у долі Василя Стуса, який стараннями зокрема й Медведчука опинився в таборі для особливо небезпечних злочинців, де згодом помер. За словами дисидента Євгена Сверстюка,   «адвокат» зробив усе, аби засадити поета за грати.

Це і   ймовірна співпраця з КДБ   під псевдонімом «Соколовський» (що випливає з   епізоду «плівок Мельниченка», зокрема, з розмови тодішнього голови СБУ Деркача із Кучмою).   Сам Віктор Володимирович своє кадебістське минуле, звісна річ, спростовував. Втім, було б дивно, якби він у ньому чесно зізнався.

Це і можлива причетність до   самого касетного скандалу, – досі багато хто з експертів вважає, що за «кучмагейтом» стояв саме Медведчук.   А колишній співробітник Першого відділу КДБ Радянського Союзу Юрій Швець так прямо й писав у своїй книзі:   «Слід Медведчука, особливо на 2 етапі   — „Кольчуги“   — однозначний. Я беруся стверджувати   з фактами в руках, що друга частина «касетного скандалу» — а саме епізод навколо „Кольчуги“ — була проведена під   керівництвом   Медведчука».

Це, зрештою, жорсткий тиск на крупних підприємців   із метою віджати   у них частину бізнесу. Наприклад, на початку нульових російський бізнесмен Григоришин заявляв, що Медведчук і Суркіс загрожували йому вбивством. У 2002 році Григоришина навіть було заарештовано за вказівкою лідерів СЛПУ(о), які грозилися завести його   в ліс і «поховати заживо».   Є інформація, що приблизно о тій же порі Медведчук загрожував фізичним знищенням ще одному бізнесмену і молодому політику – на ім’я Петро Порошенко. За відмову віддати есдекам половину свого бізнесу і скандальний вихід із СДПУо.   Подейкують, що тоді Петро Олексійович навіть був змушений   переховувати сім’ю за кордоном і шукати   захисту   у тодішнього президента   Леоніда   Кучми.

Ну і вінець політичної кар’єри   Медведчука – його знамените   «сіре кардинальство» на посаді глави адміністрації президента   - з усіма витікаючими:   «темниками», фальсифікаціями, транзитними серверами, тощо. Особливо злісні антагоністи колишнього   всемогутнього глави АП навіть упевнені, що отруєння Ющенка – це теж нібито його рук справа. Але чого не знаємо – того не знаємо.


Адвокат диявола

Після відставки у 2005 році   Віктор Володимирович відійшов від політики, але не надто далеко – аби за першої ж нагоди повернутися. Він це намагався зробити   на парламентських виборах   2006 року, третім номером у блоці «Не   так!»,   який пролетів як фанера, отримавши трохи більше 1 відсотку голосів. Зрозумівши, що йому нічого не світить, Медведчук   розстроївся, склав із себе повноваження глави об’єднаних есдеків і пішов у тінь, де окопався вже надовго.

Злі язики стверджують, що туди до нього (у тінь) іноді пірнала Юлія Володимирівна задля взаємовигідної співпраці.   (Хоча і вона сама, і її васали ці плітки   категорично спростовували ). А найзліший із цих язиків, який належав Віктору Андрійовичу Ющенку,   взагалі плескав не знамо що. Нібито   Віктор Медведчук разом з командою Юлії Тимошенко підготували проект нової Конституції. «Сьогодні історія нагадує історію 2004 року, коли лідер однієї з провідних партій України – лідер уряду з Медведчуком і певною компанією, яка готувала зміни 2004 року, сьогодні фактично написали нову Конституцію»,   - казав Ющенко у травні 2008 року. А у 2009-му вже всі кому не лінь приписували Медведчукові підготовку проекту широкої коаліції ПРіБЮТ, з якою, дякувати Богові, тоді так і не зрослося.

Але перші серйозні спроби   реінкарнації колишнього сірого кардиналу розпочалися   лише два роки тому, коли він створив   громадське об’єднання   «Український вибір», цілком і повністю орієнтоване на «руський мір» («тайожний» союз, федералізація, російська як друга державна). Навіть нав’язлива рекламна продукція виконувалась у кольорах російського прапору.

Тоді ж   Володимир Путін   намагався повернути   родича до великої   політики. І не ким-небудь, а главою уряду,   посунувши з цієї посади   блаженної пам’яті Миколу Яновича. І навіть пропонував за це, вустами свого Санчі   Панси Дмитра Мєдвєдєва   суттєві економічні поступки, зокрема, знижку на газ.

«Насправді росіянам важливо не працевлаштування Медведчука. Путіну і Медведєву важливо послабити Україну, отримати контроль над українською владою, а разом з тим – над усіма геополітичними векторами нашої держави. І власне на Медведчука як члена їх родини, і покладено цей «почесний» обов’язок», – говорив тоді політолог Олексій Гарань.

Але «впихнути невпихуєме»   російському президенту тоді не вдалося – донецьким не потрібно було чужородне тіло, та й ще в особі   «смотрящого» від Путіна. Тому «Український вибір» Медведчука   був більше націлений на президентські вибори 2015 року – аби встигнути розкрутити   виборчій проросійський проект для   подальшого тиску на Януковича.

Але історія внесла свої корективи. Після того як Янукович не підписав Угоду про Асоціацію і Київ вибухнув першим Євромайданом,   Медведчук, зустрічаючись із Путіним у Санкт-Петербурзі (здається, це було на чемпіонаті світу по самбо), заявив: «Сьогодні, коли зупинена процедура підписання угоди про асоціацію, політика шантажу, погроз і ультиматумів з боку ЄС заохочує істерію української опозиції. Але з цією істерією ми впораємося …» .


Кінець операції «резидент»

Сказано – зроблено. Через кілька днів Беркут побив студентів. Інна Богословська, відразу просікши, звідки ростуть ноги, заявила, що   «зараз ситуацією управляє Путін з допомогою Медведчука. Кажуть, що 100% не буває, але це той випадок, коли я можу сказати на 100% … Зараз Медведчук руками Клюєва і ряду інших товаришів розігрують свій власний сценарій, це його стиль».

Відповідальність за зіткнення біля адміністрації президента 1 грудня на Медведчука поклав уже Арсеній   Яценюк, тодішній лідер фракції «Батьківщина» у парламенті:   «За цим сценарієм, за нашою інформацією, стоїть Андрій Клюєв, Віктор Медведчук та інші проросійські, антиукраїнські особи».

Колишній автомайданівець Дмитро Булатов теж пов’язував своє викрадення із ім’ям Медведчука, хоча й оговорювався, що це його особиста думка.

Словом, куди не плюнь, а за кожною більш-меньш значною капостю в країні стирчать медведчуківські вуха.   Причому як до революції, так і після неї.   Наприклад, нещодавно стало відомо, що саме невтомний Віктор Володимирович фінансував виборчу кампанію Олега Царьова.   І дострокове   звільнення   Лозинського, кажуть,   теж   не обійшлося без його посильної участі.

Але усе це, друзі,   фігня у порівнянні із тим, що повідомив сьогодні секретар РНБО Андрій Парубій: ” За моєю інформацією, яку я отримав, будучи безпосередньо в Донецьку і Луганську … лінія екстремістських груп, мережева структура створювалася протягом двох років. І у мене є інформація, на яку я можу спиратися, що фінансування цих груп здійснювалося через Медведчука з боку Російської Федерації».

Звісно, про це багато хто знав і раніше на рівні здогадок і чуток. Але одна справа – здогадки, інша – публічна інформація від офіційної особи.

«На моє глибоке переконання, - додав Парубій, -   Медведчук не може бути посередником, тому що є одним з ключових організаторів і тих, хто готував переворот в Україні і який давав основу для того, щоб російські війська вторглися на територію України”.

Думаю, після цієї заяви Віктору Володимировичу слід не лише забути про будь-яке «друге пришестя», а починати   терміново пакувати речі і драпати звідси світ за очі. Від гріха подалі,   до кума поближче. Бо цілком логічним   продовженням заяви Парубія має бути ситуація, коли незручні питання панові Медведчуку ставитимуть   вже не коментатори у фейсбуці, а таки слідчий   у прокуратурі.   І якщо народ цього продовження не побачить – він щонайменше здивується.

Аліса Кречет
pic.com.ua

admin