Спеціальні служби є неодмінним атрибутом будь-якої повноцінної держави, покликаним гарантувати її безпеку.

Тому вимоги деяких «демократів» в ім’я торжества демократії зліквідувати спецслужби виходять за межі здорового глузду і подібні до закликів якого-небудь Винниченка розпустити кадрову армію тоді, коли на теренах Східної Європи всі доленосні питання вирішувалися залізом і кров’ю.

Ці служби абсолютно не випадково називаються спеціальними, себто особливими, не такими, як інші, надзвичайними. Це тому, що в національних інтересах вони часто діють на межі закону. Що неминуче навіть у найдемократичніших країнах, незважаючи на всі істерики правозахисників. Бо такою є специфіка спецслужб. Якщо вони почнуть діяти стро­­го легітимно, то вже не будуть спеціальними, а стануть звичайними правоохоронними органами на кшталт МВС, хоча й МВС, упроваджуючи свою аген­­­туру в надра злочинного світу, часом учиняє не дуже бездоганно з огляду на формальну законність.

Без розуміння таких особ­ливостей усі розмови про спецслужби будуть безглуздими. Понад те, кожна держава, якщо вона не є абсолютно безсилою і тому приреченою, в умовах, коли йдеться про саме її існування, в ім’я свого порятунку піде на будь-які порушення прав. І це також треба усвідомлювати.

Але є суттєві відмінності між спецслужбами демократичних і тоталітарних країн. Перші перебувають під суворим громадським контролем, над усе парламентським, під постійним прицілом вільної преси і громадських організацій. Другі стоять над суспільством і парламентом, контролюючи всіх, а самі контрольовані тільки вождем, фюрером, дуче, каудильйо, генсеком і т. д.

У демократичних державах спецслужби не можуть втручатися у внутрішньополітичне життя, в боротьбу партій і протистояння окремих політиків. За це там жорстоко карають. За тоталітарних, напівтоталітарних та авторитарних режимів спецслужби активно використовують у міжкланових розборках, у фальсифікації псевдовиборів, у переслідуванні політичних конкурентів та інакодумців тощо. Понад те, в таких країнах це стає їхньою головною функцією, пріоритетною порівняно з гарантуванням національної безпеки. А в деяких спецслужба взагалі перетворюється на орган особистої безпеки окремої особи, як, приміром, у сучасній Україні.

Між іншим, протягом століть спецслужби перебували в підпорядкуванні державної або партійної влади. І лише нещодавно в Російській Федерації (що є всесвітньо-історичним експериментом, другим після 1917 року) вони самі стали владою, адже Владімір Путін – кадровий чекіст, а його колеги контролюють майже всі ключові посади в цій країні. У цьому сенсі РФ можна назвати чекістською державою, якою не назвеш навіть СРСР, бо там головним стовпом режиму все ж таки була партія. Однак КГБ разом із КПРС був найміцнішою основою комуністичної тоталітарної диктатури. КГБ для СРСР – це те саме, що Гестапо (як частина РСХА) і СС для нацистської Німеччини. Особ­ливе значення і роль КГБ у Радянському Союзі підтримувалися специфічною ідеологією (не дуже афішованою, але всюдисущою), яку останній шеф КГБ СРСР Вадім Бакатін називав «чекізмом»: «Чекізм – постійне нічим не обмежене стеження і насильство над кожним, хто не вкладався в жорстку схему ідеології партії більшовиків. Це цілковите злиття ідеології спецслужби не із законом, а з ідеологією керівної партії».

Постає питання: чи можливий розрив із тоталітарною системою, її духом і практикою без розриву з КГБ і його традиціями? Невдачі в розбудові сучасних демократичних суспільств на пострадянському терені, крім іншого, пояснюються й тим, що розрив (організаційний та ідеологічний) із «чекізмом» стався лише в Балтійських державах (Латвія, Литва, Естонія. – див. стор. 24). У решті країн відбулося перетворення республіканських підрозділів КГБ СРСР на нібито нові спецслужби. Саме таким шляхом пішла Україна. Хоча КГБ УРСР був від самого початку зорієнтований на жорстку боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму», себто проти української державності, проти найменших спроб національного унезалежнення, проти будь-яких недозволених виявів національної ідентичності. Таким чином, КГБ УРСР був окупаційно-репресив­­­­ною структурою в Україні.

Чи може з такої структури постати повноцінна національна спецслужба незалежної держави, здатна й охоча захищати над усе національні інтереси? Московський кат українських патріотів, шеф КГБ УРСР, призначений Лєонідом Брєжнєвим у 1970 році до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста з метою його дискредитації та зняття з посади, генерал Віталій Федорчук не приховував: «Ми працюємо на Союз, ніякої України в нашій роботі немає». Останній керівник КГБ УРСР генерал Галушко (уродженець Росії) після проголошення незалежності України поїхав до Москви і як «посаг» вивіз із собою велику кількість документів, зокрема й дані на агентуру республіканського КГБ.

Напевно, там було й чимало розписок про «добровільну співпрацю» з органами. Цікаво, що деякі українські діячі, що були активними в Народному русі, інших патріотичних організаціях, виступали з палкими промовами на захист «неньки», керували демократичними пар­­тіями, мали репутацію «правдивих українських інтелектуалів», якось дивно повелися після 2000 року, коли президентом Російської Федерації став Владімір Путін. Люди з нібито сталою патріотичною репутацією раптом (як за наказом!) почали закликати до федералізації України, союзу з Росією аж до розчинення України в ній, публічно радити українцям на доленосних виборах де-факто підіграти проросійському кандидатові, голосуючи «проти всіх», і робити багато інших, з огляду на національні інтереси України, неадекватних кроків. А деякі галицькі інтелектуали навіть влаштували братання з відомими українофобами і сепаратистами, закликаючи до дезінтеграції держави. Часом чи не спрацювали тут валізи з паперами генерала Галушка?

Намір українізувати КГБ УРСР – доволі смілива ідея, враховуючи, що протягом 70 років антиукраїнізм, московство були альфою та омегою ментальності цієї структури. То чи не передав КГБ УРСР свій потужний антиукраїнський потенціал нібито новій структурі СБУ?

Скажімо, три уламки Радянської армії на теренах України – Київський, Прикарпатський та Одеський округи – ще можна було українізувати і, за наявності в країні дієздатної влади, перетворити на українське військо, чого зроблено не було через відсутність такої влади і бодай трохи притомної оборонної політики. Однак навіть за таких обставин, згідно з опитуваннями, з усіх силових структур наші співвітчизники найбільше довіряють розгромленій без жодного пострілу державним керівництвом армії. Але те, що в принципі було можливо у випадку зі збройними силами, навряд чи є таким, коли йдеться про спецслужби, саме враховуючи їхню специфіку, через яку вони погано піддаються переформатуванню. Особливо якщо це спецслужби надідеологізованої держави, якою був СРСР. Адже одним із головних завдань КГБ УРСР було недопущення виникнення незалежної Української держави…

Чи може все це принципово змінитися на протилежне? З огляду на те що навіть зараз в Академії СБУ викладають діячі суто совєтського гарту, то віриться в це не дуже… Чимало «чекістів» (як деякі й дотепер себе називають) у своїй свідомості ототожнюють себе не з борцями за незалежну Українську державу, а з тими, хто їм протистояв. А хіба може бути інакше, якщо вони є не наступниками СБ ОУН, а наступниками ЧК – ГПУ – НКВД – МГБ – КГБ?

Естонці, латиші, литовці розбудували свої силові структури з нуля. Вони не стали реформувати армію радянського Прибалтійського округу, а попросили радянське військо забратися геть. Після чого почали створювати свої національні армії та спецслужби. Принаймні це дає їм гарантію, що їхні структури не стануть філіями відповідних московських, що там не буде величезної кількості «кротів» і агентів впливу колишньої метрополії. Звісно, це забезпечило й певні проблеми, приміром, брак професіоналізму за безсумнівного патріотизму неофітів місцевих спецслужб. Але, як засвідчує історія, найефективніші розвідувальні й контррозвідувальні структури нерідко створювалися непрофесіоналами.

Директор ЦРУ США Аллен Даллес також не міг похвалитися великим досвідом, коли почав формування стратегічних розвідувальних структур його країни. Не був кадровим розвідником й організатор такої могутньої спецслужби, як ізраїльський «Моссад», Реувен Шилоах, як і його знаменитий наступник Іссер Гарель, який організував викрадення в Аргентині обер-штумбанфюрера СС Адольфа Айхмана. У цій справі патріотизм, абсолютна відданість своїй країні – набагато важливіші якості, ніж наявність професійних навичок, які, зрештою, можна набути.

Майбутній адекватній владі України доведеться вирішувати питання щодо формування потужних національних спецслужб, без яких національний суверенітет завжди буде під загрозою. Недаремно той-таки Даллес сказав: «На мою думку, англійцям кілька разів удалося врятуватися лише за допомогою їхніх секретних служб. Існування таких служб – питання життя. Це винятково важливий інструмент нашої національної безпеки».

Чи має сьогодні Україна такий інструмент? Поки що керувати СБУ призначають людей із біографією, попередньою службою, поглядами, пов’язаними з однією іноземною державою, що й досі не змирилася з незалежним існуванням України.

Ігор Лосєв

http://tyzhden.ua/Politics/73554/PrintView

admin