6 січня цього року Василю Петровичу Марку — літературознавцю, педагогу, уродженцю с. Руське Поле Тячівського району Закарпатської області мало би виповнитися 85 років. Тривалий час він працював на кафедрі української літератури Кіровоградського (нині Центральноукраїнського) педагогічного університету.

З нагоди цієї дати приурочена віртуальна виставка (www.karpenkokarymuseum.kr.ua/kar194_u.html), присвячена науковцю Василю Марку.

До уваги читачів спогади Антоніни Корінь — наукової співробітниці літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого міста Кропивницького про В. П. Марка.

СКРИПАЛЬ, СПІВАК, УЧИТЕЛЬ ПОЕТІВ І МІЙ ПЕРШИЙ КРИТИК

У важкі дев’яності роки, після Олександрійського училища культури, дочка Тетяна стала моєю колегою в ОУНБ ім. Д. Чижевського і заочно студіювала філологію у педінституті ім. О. Пушкіна. Її вчила тодішня еліта — не лише професіонали своєї справи, а видатні громадські діячі, борці за незалежність України і її розбудову. Це Леонід Куценко, Володимир Панченко, Світлана Барабаш, Василь Марко. Таня Корінь, яка згодом пішла працювати в журналістику, а потім у політику, згадує про Василя Петровича: «Ми викладачів ділили на дві категорії: тих, до яких страшно йти не лише на екзамен, а й на лекцію, і тих, до кого йти хочеться. Василь Петрович належав до других. Веселий, усміхнений, зі своїм надзвичайно м’яким «л» (ми думали, що він — полтавчанин, а виявилося — закарпатець), ставився до нас, як до колег: уважно і з повагою. Любив пожартувати. Найважчий предмет «Вступ до літературознавства» і нелегку теорію літератури викладав на такому рівні, що вони слухалися з цікавістю, ставали зрозумілими і лягали на душу. Від Василя Марка я дізналась про такі «таємниці» як сюжет, композиція, кульмінація, зав’язка і розв’язка, образне мислення, художні особливості, навчилася аналізувати художні твори. Це згодилося і в бібліотечній справі, і в журналістиці, за що дуже вдячна. Світла йому пам’ять».

Я досі зберігаю доньчин студентський зошит, іноді зазираю, коли плутаюсь у поетичних розмірах чи зустрічаю всякі «парадигми» й «оксюморони», — конспект допомагає і через 30 років. Значить, сіяв Василь Петрович «розумне, добре й вічне».

Перший епізод. Якось ми з Василем Петровичем випадково опинилися у перших рядах партеру в театрі. Перекинувшись кількома словами щодо програми вистави (він активно писав на них рецензії, тож знав про наш театр усе), замовкли, — пролунав перший дзвінок. Я подивилася на його красиві руки з тонкими довгими пальцями, до яких уява чи інтуїція раптом домалювала скрипку. Несподівано вихопилось:

— Ви часом не граєте на скрипці? Відповідь була така ж несподівана, як і запитання:

— А звідки знаєте? Колись грав, але тут і тепер про це ніхто не відає! Призналась у тому, що скрипка просто «домалювалась» до його рук.

— Ой, з вами треба бути обережним, — напружено-жартівливо відказав Василь Петрович. Звернувся до дружини: «Ти чуєш, Ганнусю, з нами поруч — чарівниця!»

Відкрилася завіса, не давши мені розвинути теорію «подібності» чисел, адже ми народилися 6-го — взимку і влітку.

Другий епізод. Якось ми з поетесою Тетяною Березняк запізнилися на автобус, яким нас до Арсенівки мав везти голова літоб’єднання «Степ», організатор та керівник заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого» Віктор Погрібний. Миттєво замовили таксі і наздогнали автобус ще в межах міста. Я вмостилася попереду, біля Василя Петровича, подякувавши за запрошення присусідитися. Дорогою точилися розмови про «Вересневі самоцвіти» і гастролі театрів, про нові книги, огляди яких В. Марко робив у «Вежі». Вони служили мені покажчиком, що читати. Хтось затягнув пісню, — з нами часто їздили найактивніші співаки — ансамбль «Чиста криниця» з БК «Авіатор», яким керує Ніна Бредихіна, та ансамбль «Любисток» із Будинку вчителя під керівництвом Анатолія Чечеля. Ми з Марком теж підхопили. А потім він запропонував, щоб зазвучали старовинні, рідко співані пісні. Поки аматори збиралися з думками, сольно виконав улюблену «Катерину», з елементами сороміцького фольклору:

Катерино, відчини-но, Катерино, дай-но.
Дай-но їсти, дай-но пити, ще й поцілуй файно.

Співаючи, лукаво мружився і робив багатозначні паузи перед словом «дай-но». Пісню мало хто знав, тому тільки повторювали за солістом приспів. (А я в уяві вдруге домалювала рукам, якими він імітував диригента, скрипку).

Не раз ми одночасно брали участь у зустрічах із літераторами в бібліотеці ім. Д. Чижевського. Василь Петрович був гостем міського літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого. Було ще кілька спільних поїздок — у Київ, райони області. Під час розмов він любив жартувати і з гумором коментував те, що відбувалося навколо.

Третій епізод. Але найдорожчим для мене залишився спогад про причетність Василя Марка до виходу моєї першої книжки віршів «Заворожи мене» — у 1993 році.

На радощах я роздаровувала ту збірочку наліво і направо: друзям поетам, педагогам, колегам. Відгукнувся на неї лише Василь Петрович — у місцевій пресі, і в харківському журналі «Березіль» (може, тому, що я закінчила в Харкові вуз, а моя творчість формувалася серед харківської школи шістдесятників). Бережу із вдячністю ті пожовклі вирізки. Щиро і своєрідно з його вуст прозвучала рецензія на мою «першу ластівку», видану в 45 років.

Автор уперше розказав мені про мене і про особливості моєї творчості, навіть посилаючись на З. Фрейда (якого я після того уважно перечитувала). Не критикував, тепло визначав удачі, рясно цитуючи мої рядки, в т. ч. звернувши увагу на їх мелодійність. Серед процитованого чи не єдиний верлібрик — про те, як я відчуваю любов, дякуючи музиці («Ще й вручи мені ввечері соло на скрипці… а у мене для тебе, крім ночі, нічого нема»).

Уже чверть століття я вдячна своєму першому критику й літературознавцю-аналітику. Похвали його стимулювали творчість, і підсвідомо чи ні, коли пишу статті, рецензії, відгуки про чужі книги, як і він, намагаюся в першу чергу побачити «доліки». (Замовчані п. Марком мої недоліки згодом навчилася сама помічати і намагаюся виправляти). Тому й колегам по перу зичу: хай вам везе хоча б на першого критика.

З цікавістю читала в «Кіровоградській правді», журналах «Кур’єр Кривбасу», «Вежа», «Степ» рецензії науковця на книги різних авторів та вистави нашого театру корифеїв. Публікації стосувалися книг Т. Шевченка, В. Винниченка, В. Стуса, Д. Павличка, М. Смоленчука, В. Бондаря, Л. Куценка, В. Погрібного, Л. Безпалого. Із задоволенням слухала В. Марка та І. Добрянського у радіопередачах на початку 2000-х років. Матеріали ефірів увійшли до книги радіопубліцистики у двох випусках «Дружні бесіди». А як пізнавально й обгрунтовано писав Василь Марко про рідну мову, давав гарні передмови до книг своїх учнів (ми «зустрілися» у збірці Р. Любарського «Зерно і посох», яку я редагувала). А ще несподівано «зустрілася» з Василем Петровичем у пісенниках О. Решетова «Мелодії душі», «Душа співає» та «Мелодії зоряного дощу». Олександр Олексійович написав пісні на вірші В. Марка: «В любистку скупана», «Диво», «Приходиш в сни», «Золоті хвилини» та інші. Марко-поет сподобався не менше, ніж критик і літературознавець, бо він — митець багатогранний.

Спільною була участь у Шевченківських святах, у обласних Днях поезії. Василь Петрович запрошував мене у педуніверситет на виступи перед студентами. Запам’яталися зустрічі з членами його літературної студії «Обрій». У різні роки я брала участь у підготовці літсторінок «Стежина» в «Кіровоградській правді», де ми з В. Погрібним представляли «обріївців». Досі пам’ятні Ліна Рибальченко, Віталій Корнєєв, Юлія Гладир. Довгий час В. Марко був членом бюро літоб’єднання. Коли висувалися і обговорювалися кандидатури на літературні премії, то всі, і В. Погрібний, прислухалися до глибоко аргументованої думки пана Василя.

В. П. Марко є автором понад 350 наукових праць. У 2007 році за книгу «Стежки до таїни слова» удостоєний обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Літературознавство та публіцистика».

…Працюю в музеї серед колег-науковців Наталії Мельниченко і Тетяни Ревви, які були студентками Василя Марка. Вони тепло відгукуються про нього: був дуже освічений, давав багато інформації, хоч спочатку було складно. Запам’яталася доброзичливість педагога. Навіть до лінивих звертався ввічливо: «Дівчино, душечко».

Згадує Наталя Мельниченко: «Пам’ятаю перший курс, 1 вересня. Перша лекція — «Вступ до теорії літератури». Була зачарована його манерою подачі матеріалу. Завжди ввічливий, інтелігентний, ніколи ні на кого не підвищував голос. Колоквіум перед екзаменами тривав із 8-ї години ранку до 20-ї вечора, але іспит після цього здавали відразу. Його наука знадобилася мені в школах, де я працювала 4 роки — в селі, і в місті».

Починаючи з 1982 року, коли В. Марко видав першу монографію «Художній світ Михайла Стельмаха», він став автором ще 5 книг, які зберігаються в фондах літературного музею. Жалкую, що моїх знань було замало, аби відгукнутися хоча б про одну з них. Може, цей спогад мене реабілітує? А ще жалкую, що у мене не було такого вчителя…