Занедбаний будинок у самому центрі мікрорайону Радванка (вул. Дворжака, 49), напевно, впадав в очі багатьом з тих, хто бодай раз проходили чи проїжджали повз нього. Проте навряд чи всім відомо, що саме ця похмура одноповерхова вельми обшарпана будівля свого часу слугувала для місцевих мешканців справжнім осередком культурно-освітнього життя. Нині про це нагадує хіба що меморіальна таблиця на стіні, яка виходить безпосередньо на вулицю Дворжака. Двомовний напис гласить: «Радванска читальня торжестенно открыта 25.ХI.1927 — Radvanci olvasokor unnepelyesen megnyitva 1927 nov. 25».

Після створення
читальні серед мешканців Радванки
розпочався збір коштів
на будівництво для неї приміщення

Історія читальні у Радванці (на той час села у передмісті Ужгорода) розпочалася ще у 1926 р., коли з ініціативних місцевих мешканців було створено підготовчий комітет для її організації. Його головою був обраний місцевий греко-католицький парох о. Костянтин Невицький — почесний канонік Мукачівської єпархії, відомий теолог, журналіст і громадсько-культурний діяч. Ще із кінця ХІХ ст. о. Костянтин брав активну участь у культурному житті Закарпаття. Свого часу він входив до керівництва Товариства Св. Василія Великого, редагував газету «Kelet» («Cхід»), був діяльним в інших громадських організаціях... Мабуть, авторитет о. К. Невицького у церковних та культурно-освітніх колах краю відіграв не останню роль в тому, що справа «Радванської читальні» із самого початку розвивалася успішно.

Підготовчий комітет виробив статут, погодив його у владних структурах та провів підготовку установчих зборів. Самі ж збори відбулися 13 березня 1927 р. Як свідчить протокол, опублікований згодом в часопису «Зоря», участь у них взяли 30 найактивніших представників сільської громади. Окрім священика там були: староста села, управитель та вчителі народної школи, службовці державних установ, заможні господарі. Збори одноголосно ухвалили рішення про створення читальні та обрали її керівництво: о. Костянтин Невицький — голова, Маріан Калмар — заступник голови), Микола Крайняк — секретар-діловод, Андрій Бачо (Бачов) — нотар, Михайло Еврій — скарбник, Георгій Пашкуляк — бібліотекар, Василь Хома та Георгій Бобич — господарі, Йосиф Белас, Мартин Магда (Магдов), Йосип Светлович, Іван Светлович, Йосип Білак, Андрій Міня (Мінйов) — члени правління, Стефан Меньків, Георгій Архій та Степан Кривецький — заступники членів правління. Метою читальні стало ведення просвітницької роботи серед селян; при цьому будь-яке втягування її у політику суворо заборонялося (ж. «Зоря», 15.04.1927, №7-8).

Одразу ж після створення читальні серед мешканців Радванки розпочався збір коштів на будівництво для неї відповідного приміщення. Справа просувалася досить швидко і трохи більше ніж за рік будинок було зведено. Відомий краєзнавець Людвіг Філіп — автор історичного нарису «Стара Радванка», спираючись на текст меморіальної таблиці, стверджує, що читальня була урочисто відкрита 25 листопада 1927 р. Але ця дата є хибною. Насправді відкриття читальні відбулося 25 листопада, однак на рік пізніше. Це доводять тогочасні публікації у місцевій пресі. Зокрема, 22 листопада 1928 р. ужгородська газета «Novoje Vremja» опублікувала анонс урочистостей, в якому йшлося: «Радванска читальня дня 25-го ХІ. 1928. устроює торжественное посвященіе нового сельского дому, въ тыхъ рамкахъ и своій містности с котрого поводу иміе честь Васъ на сіе торжество симъ путемъ пригласити».

Відкриття «Радванської читальні»
було яскравим свідченням, що подія
мала неабияке суспільне значення

Та сама газета у номері за 6 грудня 1928 р. помістила матеріал «Iz Radvanki», підписаний криптонімом N. K (вочевидь він належав Миколі Крайняку — управителю місцевої школи та секретарю читальні). У статті подався детальний звіт про день відкриття читальні, який став справжнім святом для усього села. Урочисті заходи розпочалися Богослужінням, яке відслужив о. К. Невицький. По завершенню Служби процесія, попереду якої йшли місцеві школярі, рушила до новозбудованого приміщення. Там радванський парох здійснив церемонію освячення новобудови, після чого староста села Йосип Светлович оголосив про передачу приміщення для потреб читальні. У своєму виступі о. К. Левицький вказав відповідальну місію, покладену на читальню. Після нього угорською мовою до громади звернувся заступник голови читальні, службовець фінансової дирекції Підкарпатської Русі Маріан Калмар. Історію створення читальні детально розповів Микола Крайняк, відзначивши, що перші кроки у цьому напрямі були зроблені у 1904 році. Присутній на урочистостях губернатор Підкарпатської Русі Антоній Бескид у своїй промові подякував фундаторам читальні за пророблене та закликав до подальшої плідної культурно-освітньої роботи. До слова, присутність на відкритті «Радванської читальні» губернатора та інших поважних гостей з Ужгорода (професор Ужгородської учительської семінарії Іван Дунда, шкільний інспектор Ужгородського округу Степан Федор, службовці крайового уряду Йосип Ройкович та Олександр Бескид) було яскравим свідченням, що дана подія дійсно мала неабияке суспільне значення. Завершилися святкові заходи концертом, що відбувся безпосередньо у залі читальні.

У міжвоєнний період «Радванська читальня» була справжнім культурним центром села. У 1928 р. (ще до відкриття самої будівлі) при ній були створені хор та театральний гурток, якими керував вже згаданий М. Крайняк, музичний ансамбль, бібліотека. Учасниками творчих колективів читальні були виключно мешканці села, включаючи дітей. У читальні регулярно проходили збори селян, організовувалися різного роду просвітницькі та культурно-розважальні заходи. Інформація про деякі з них потрапляла на шпальти тогочасної преси. Помітний резонанс, зокрема, мав організований 8 січня 1929 р. Різдвяний концерт. Захід мав насичену програму: «Вертеп», який розіграла сільська дітвора, колядки у виконанні хору, різноманітні музичні номер, зіграні ансамблі, сольні виступи самодіяльних артисток. Усі вилучені від концерту кошти пішли на допомогу бідним учням місцевих шкіл (газ. «Novoje Vremja», 17.01.1929, № 4).

Серед творчих колективів, які діяли при читальні, найбільшою популярністю, безперечно, користувався театральний гурток, що був відомий далеко за межами Радванки. Позитивний відгук про його виступ 2 березня 1934 р. помістила «Pragai Magyar Hirlap», що виходила у чехословацькій столиці. Трохи згодом схвальну оцінку творчій діяльності гуртка та його керівника М. Крайняка дав відомий культуролог Євген Недзельський у монографії «Угрорусскій театръ» (Ужгород, 1941).

Віримо, що «Радванська читальня»
поверне собі статус
культурного центру радванської громади

1 березня 1936 р. «Радванська читальня» перейшла під патронат Товариства «Просвіта». У ці часи її очолював Петро Бокшай — колишній вчитель, який ще з часів розпаду Австро-Угорської монархії був відомий своїми проукраїнськими поглядами (до речі, перший голова читальні о. Костянтин Невицький помер ще 1 серпня 1933 р. і був похований на сільському цвинтарі неподалік греко-католицького храму). Наприкінці 1930-х років. «Радванська читальня» брала активну участь у просвітянських масових акціях, які відбувалися у різних куточках краю, пробуджуючи національну свідомість підкарпатських українців. Її численні делегації, зокрема, були присутні на культурно-національному святі з нагоди посвячення синьо-жовтого прапора у Кальнику на Мукачівщині (20 червня 1937 р.), Просвітянському з’їзді у Тур’ї Реметах на Перечинщині (27 червня 1937 р.), Всепросвітянському з’їзді в Ужгороді (17 жовтня 1937 р.). Промовляючи на Святі прапора у Кальнику, Петро Бокшай заявив: «Просвітяне творять сильний, нерозривний ланц. Синьо-жовтого прапора нам з рук ніхто вже не вирве». Активна участь у громадсько-політичному житті однак не заважала культурній роботі. При читальні й надалі організовувалися розважальні та просвітницькі заходи, успішно діяли творчі колективи. В «Календарі «Просвіти» на 1938 рік» опубліковано світлину із підписом: «Читальня т-ва Просвіта в Радванці. Драмат. Гурток з виділом Т-ва», на якій зображено 19 осіб на чолі з П. Бокшаєм. Цікаво, що в газетних публікаціях, датованих кінцем 1930-х років, будівля «Радванської читальні» згадується також під назвою «Культурний дім ім. Т. Г. Масарика». У той час, окрім місцевої «Просвіти», тут розміщувалися сільський осередок товариства «Слов’янська бесіда», підрозділ Батьківського об’єднання при чехословацьких школах, сільський спортивний клуб «Граніт» (газ. «Русскій Народный Голосъ», 2.03.1937, № 43).

Культурно-освітню роботу, хоча й менш активну ніж раніше, «Радванська читальня» проводила і у період Угорського королівства (1938—1944). Навіть коли Радванка офіційно була приєднана до Ужгорода (1941 р.), вона продовжувала виконувати роль культурного центру мікрорайону. Зокрема, продовжували здійснюватися театралізовані постановки, про що свідчать фотоматеріали з приватного архіву Людвіга Філіпа.

З приходом радянської влади, як пише у своєму нарисі Л. Філіп, приміщення читальні використовували, як один із корпусів місцевої школи. А від 1955 р. і аж до початку 2000-х років тут розміщувався філіал Ужгородської міської бібліотеки.

У 2004 р. рішенням сесії Ужгородської міської ради будівлю, що вже почала занепадати, було передано в оперативне управління Ужгородського державного інституту інформатики, економіки і права (УжДІІЕП). На нового господаря були покладені зобов’язання провести ремонт будівлі та дозволяти користуватися бібліотечними фондами мешканцям прилеглих мікрорайонів. Однак, як показав час, занепад будинку це не зупинило. 12 березня 2008 р. право власності на об’єкт нерухомого майна, розташований за адресою: м. Ужгород, вул. Дворжака, буд. 49, було зареєстровано за Ужгородською міською радою.

Сьогодні колишня «Радванська читальня» радше нагадує будинок із привидами: вибиті шибки, забиті дошками вікна, облуплена штукатурка... Проте хочеться вірити, що вона ще поверне собі статус культурного центру радванської громади.

Костянтин Куцов,
Любов Павлишин,
кандидат історичних наук

НА ФОТО: Члени театрального гуртка «Радванської читальні», 1940 р. (фото з архіву Л. Філіпа).