1. Новини
2. СОЦІО

Ніби не зі світу цього

До 100-річчя викладача УжНУ Бланки Мейсарош.

У «Календарі краєзнавчих пам’ятних дат на 2020 рік», який щорічно готує потушняківська універсальна бібліотека, моє серце зігріває запис: 23 жовтня — 100-річчя від дня народження Бланки Мейсарош, викладача латинської та французької мов УжНУ, одного з фундаторів Клубу шанувальників угорської культури ім. Гізели Дравої. Народилася в Нижньому Селищі Хустського району. Це йдеться про мою бабку по матері, яку тямлю, люблю, обожнюю. І буду тямити, доки житиму.

Улітку 1983 року ми з бабкою відпочивали в спортивно-оздоровчому таборі «Скалка». Відпочинок виявився невдалим, затьмареним, оскільки вже через два дні я, граючи у футбол, зламав ліву ногу. Звісно, бабку гризло, що не вберегла онука від маленької біди. Я дуже тяжко звикав до гіпсу та гірко усвідомлював, що літні канікули продовжаться на милицях. Бабка щодня супроводжувала мене до річки, несучи вудочку й спінінг. Через це знайомі моментально охрестили її по-російському Оруженосцем або просто Санчо Пансою.

А як бабка зворушливо захоплювалася красою природи, навколишніми горами, сходом сонця, дзюрчанням потічка, щебетом пташок; як постійно милувалася азалією, яка росла біля їдальні; як любила усамітнюватися; як вечорами постійно щось читала; як старанно навчала мене латинської і французької мов! З останнього: учнем я був якщо не слабким, то вельми нетерпеливим, правда, на все життя запам’ятав кілька крилатих висловів і французький дитячий віршик про мишку й півника. Особливо втішалася, коли я угорською напам’ять читав «Національну пісню» Шандора Петефі.

Бабчине дитинство минуло в Нижньому Селищі і Ясінях, а юність — у Дебреценському університеті на факультеті класичної філології. Там, на басейні, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, студентом медфаку Іштваном Мейсарошем, котрий, тихо підпливши ззаду, схопив її за ноги. Згодом, побачивши десь коханого під градусом, навідріз відмовлялася виходити заміж. «Якщо не погодишся, то стрибну звідси», — оригінально лякав її Пішта з підвіконня високого поверху дебреценської альма-матер. Врешті 3 вересня 1939 року пара розписалася в Росвигові.

На перших порах подружжя жило в словацькому селі Крчава, згодом — у Середньому. Упродовж чотирьох років бабка народила трьох дітей — Емеке, Ілону й Іштвана. У 1952 році родина переїхала в Ужгород на вулицю Капушанську. Бабка влаштувалася в УжНУ на кафедру іноземних мов викладачем французької та латинської. Акцентувати би, що володіла ними досконало, перфектно. Таких спеціалістів можна було порахувати на пальцях однієї руки. Надзвичайно сумлінно готувалася до пар. Глибоко орієнтувалася в античній і французькій культурі. Давньоримських і французьких літераторів Овідія й Горація, Бодлера й Гюго читала в оригіналі. Обожнювала їхню творчість, любила щось процитувати з пам’яті, щиро вважаючи, що ніхто ніколи нічого ліпшого не написав і не напише. Усе життя мріяла побувати в столицях Італії та Франції. «Побачити б Рим і Париж — і вмерти», — казала іноді. Додати б: захоплювалася творчістю Юрія Шкробинця і Льва Толстого. Уже в зрілі роки я допетрав, якою ж мужньою і мудрою була бабка, пішовши на пенсію рівно в 55 років. Через певний час завідувач кафедри Юрій Сак дуже просив її ще повикладати латину. Погодилася, але витримала лише один семестр. Словом, 33 красні літа провела на пенсії…

Закарбувалося в пам’яті, що бабка відсвяткувала в ресторані «Едельвейс»... 69-річчя, запросивши на гостину рідних, близьких і двох-трьох знайомих. Аргументувала тим, що французи надзвичайно шанобливо, навіть забобонно ставляться до цієї дати, мовляв, якщо перевернути цифри догори дригом або поміняти місцями, то вийде 96. «Я планую тут зустріти і свій 96-річний ювілей», — своєрідно гуморизувала. Утім варто зауважити, що загалом жартувати не любила, гумору майже не розуміла. Ніколи в часописах не читала анекдотів, зате спрагло розв’язувала кросворди. З газет і журналів вирізувала фото тогочасних політичних і культурних діячів найвищого польоту й вішала на стіни. Роками в кімнаті усміхалися до мене чи й спідлоба дивилися Михайло Горбачов, Рональд Рейган, Білл Клінтон, Елвіс Преслі й Мерилін Монро.

І чи не найдраматичніший випадок у її житті. Цигани вкотре хотіли її обікрасти у ніч на 30 червня 2006 року. На жаль, тоді бабка прокинулася на легкий шум і ввімкнула світло. Врешті вбити двом покидькам 85-річну стареньку не вдалося. Дивом не знепритомнівши, вона в шоковому стані доповзла до телефону й набрала наш номер. Слухавку підняв я. «Мішку, приїжджай: мене побили бітанги!» — ніби й зараз це чую. Ніколи в житті я не кипів таким гнівом, бажанням якоїсь — унікально жахливої! — помсти!.. «Бабко, що вас болить?» — запитав черговий лікар, дивлячись на її розсічене, неймовірно побите обличчя. «Душа», — оцим одним-однісіньким словом відповіла, шокувавши всіх — лікаря, медсестру, міліціонерів, мене. Два чи три шви тоді ж, уночі, наклали моїй золотій бабці. А через кілька днів, лежачи в травматологічному пункті, звично і легко-легко хвилюючись, укотре водила мене в часи античності. Що важливо: засудили рецидивістів на 7 і 8 років. Через рік із гаком старша донька Емеке мусила забрати бабку до себе, в село Тоалмаш, що неподалік Будапешта. Там і відійшла у засвіти 12 жовтня 2008 року, не дотягнувши до 88-річчя півтора тижня. Але заповідала поховати себе в Ужгороді, на Доманинському кладовищі, на своїй матері Марґіті Ожват-Подолчак, що й виконала донька Емеке, привізши її прах в урночці в рідні пенати…

Михайло Фединишинець

На фото внизу - бабка зі своїми батьками Мікловшем і Марґітою, 1923 рік.