Чехословацький корпус бригадного генерала Людвика Свободи брав активну участь у боях за визволення Києва та в Карпатсько-Дуклянській операції. До 60-річчя визволення Києва в празькій газеті «Narodni osvobozeni» («Національне визволення») № 23 від 6.11.2003 р. бригадний генерал Людвик Свобода зазначив: «У бригаді було лише 3517 військових, із них 2210 були з Підкарпатської Русі» (тобто 63 %). Про ці бої розповідає в часописі «GLADIUS» у № 3 за червень—липень 1999 р. Іван Погоріляк — воїн корпусу генерала Л. Свободи.

Коротка довідка: Іван Погоріляк народився в 1918 р. у США — їхня родина виїхала до США в 1916 р. із села Широкого на Виноградівщині. Після трагічних подій на шахті, де працював батько, і його загибелі, мама з двома дітьми повернулася додому на Підкарпатську Русь. Ще дві дочки залишилися в США. Іван Погоріляк закінчив в Ужгороді учительську семінарію і почав вчителювати на Хустщині в с. Нижній Бистрий. Настала весна 1939 р., Угорщина зайняла Підкарпатську Русь...

До вашої уваги роздуми Івана Погоріляка про події далекого 1939 року, очевидцем яких він був, опубліковані у чеському часописі.

— У березні 1939 р. Угорщина зайняла Підкарпатську Русь.

— Я обмірковував, що ж далі робити. Багато русинів вирішили перейти кордон, щоб потрапити до Радянського Союзу. І я почав разом із друзями готуватися до цього, але зробити це заборонив мені брат. Переговорив мене. У нього була сім’я та 5 дітей, тож угорці могли би йому помститися, його засудити. В цей час мене призвали в угорську армію. В 1941 р. Угорщина вступила у війну проти Радянського Союзу. Вся наша дивізія була направлена на фронт. Я весь час думав про втечу. Служив у розвідувальному підрозділі угорської армії. Недалеко від Полтави повинен був здійснити розвідку. Тож висунув умову, що команду організую сам.

— У вас був задум вибрати вояків неугорської національності?

— Так, я вибрав двох словаків, двох русинів та двох румунських угорців. Коли угорці порозуміли наш задум, почали по нас стріляти. З іншого боку по нас стріляли росіяни. Ми підняли білу хустину, росіяни перестали стріляти, але угорці, зрозуміло, що ні. Ми використали вдалу місцевість і перехід нам вдався.

— Як вас прийняли?

— Росіян надзвичайно цікавила наша інформація, після допиту в штабі нам винесли вердикт, що ми перейшли добровільно. Нас відправили в тил у напрямку на Харків. Ми йшли три дні пішки, і на третій день нас догнала велика колона німецьких та угорських полонених. Супроводжували колону близько двадцяти радянських вояків. Коли нас побачили, направили   між полонених. Ми на це не погоджувалися. Довелося доводити, що я чехословацький громадянин і що хочу бути разом із чехами і словаками, то, врешті-решт, перевели мене в робочий табір Моршанськ. Це на північному Уралі. Табір був жахливий. Там нас було близько 25 тисяч, чехословацьких громадян — русинів, словаків і чехів, але також там були поляки, румуни, євреї… Зиму пережили близько 7 тисяч чоловік.

Начальник табору вибрав мене як перекладача, оскільки я розмовляв угорською та німецькою. Робота в таборі була надзвичайно важка, люди потерпали від холоду та хвороб. Холод та погана їжа нас просто косили. Кожного дня вмирало багато людей.

Я весь час чекав, коли ми вже будемо зараховані в наше військо і зможемо покинути табір. За 2 дні перед від’їздом у наш підрозділ я захворів на тиф. На моє щастя, транспорт чекав мене 9 днів і я зміг з іншими, а це приблизно 130 воїнів, поїхати в Новохоперськ…

— У Новохоперську ви пройшли спецпідготовку?

— Нам дали тиждень на відпочинок. Між нами були й такі хлопці, які важили 40 кг, із табору ми приїхали абсолютно виснажені. Так що проходити підготовку ми зразу не могли.

Ми отримали англійське обмундирування, полковник Свобода призначив мене в ескадрон. Мене включили в розвідувальну кавалерійську частину.

Вперше ми пішли в бій при звільненні Руди. Наш взвод отримав завдання ліквідувати ворожу гармату. Ми німців обійшли з тилу та ліквідували. Підвечір приїхав Свобода, тоді вже село й весь колгосп були наші. Мені було присвоєно звання молодшого лейтенанта і нагороджено Воєнним хрестом. Оскільки нам вдалося відбити у німців 40 військових коней, було сформовано ескадрон і мене було назначено його командиром. У ескадроні було 6 взводів і ми забезпечували розвідку.

— Як розвідники ви піддавалися підвищеному ризику потрапити в полон. Для чехословацьких громадян це був великий ризик…

— У разі, якщо б ми потрапили в полон, нас би негайно стратили. У нас були псевдоніми, щоб ми не піддавали небезпеці наших рідних.

Бої проходили один за одним. Нам довелося брати участь і у звільненні Києва. Бої за Київ йшли дуже блискавично. Німці не очікували, що ми будемо так швидко атакувати. Операція зі звільнення Києва почалася 1 листопада 1943 р. Це були важкі бої. Вранці 6 листопада чехословацькі підрозділи підійшли до Дніпра і, незважаючи на шалений опір німців, успішно форсували і першими ввійшли в центр Києва. Тих наших командирів, підрозділи яких брали участь у визволенні Києва, радянське командування високо оцінило, нагородивши 139 наших воїнів високими нагородами, а командири рот автоматників Антонін Сохор та Сергій Петрас, а також командири танкових рот Йозеф Буршік та Ріхард Тесаржік були нагороджені Золотою зіркою Героя Радянського Союзу.

У боях за Київ брали участь лейтенант Міклош Бурак із Страбичова, полковник Михайло Сабодош із Приборжавського, полковник Михайло Погоріляк із Широкого та багато інших. Потім ми звільняли Жашків, Васильків, Білу Церкву. А коли наш підрозділ перебрався на Волинь, ми отримали підкріплення — до нас прийшло близько 1200 волинських чехів. Я вибирав хлопців, які розумілися на роботі з кіньми.

— А потім вже була Дукля?

— У кінці 1944 р. була Дукля, де йшли важкі бої у Карпатсько-Дуклянській операції. Наш ескадрон мав завдання переслідувати німців. Біля Махновки наше просування зупинилося, у німців там була добре збудована оборона. Ми йшли в тумані вперед, туман раптом почав розсіюватися, і німці нас побачили, як на долоні. Дорогу добре прострілювали з гармат та мінометів. Було вбито близько 50 наших воїнів. Свобода потім усе реорганізував, мій підрозділ отримав завдання іти на Теодорівку.

На Дуклі загинуло близько 20 воїнів з мого ескадрона, ще 30 отримали поранення.

Глибина німецької оборони на Дуклі сягала 70 км. Спочатку планувалося, що Дуклю візьмемо за кілька днів, а ми за неї воювали 5 тижнів.

Згодом ми звільняли словацькі села, за які велися жорстокі бої. Через 14 днів із роти не залишилося нічого… Лише 25 чоловік. Я був поранений, а після лікування мені була доручена батарея 45 мм гармат для прямої підтримки піхоти. З тією батареєю ми пройшли всю Словаччину. Жорстокі бої ми вели біля Ліптовського Мікулаша.  

Потім ми пішли на Врутки. Через 14 днів подолали Малу Фатру та зайняли Жиліну.   Фатра нас добряче вимучила. Мені було присвоєно звання старшого лейтенанта та нагороджено третім Воєнним хрестом, другий отримав за Дуклю. В Жиліні відкрилася рана після поранення. Тож, отримав 10-денну відпустку.

— Ви відвідали свою родину, коли були так «поруч»?

— Так. У мене був час заїхати і додому. Я приїхав у Берегово, найняв машину і поїхав додому в Блажієво. Дорогою нас зупинили два радянські вояки: «Далі не можете їхати! У нас є наказ нікого не пускати!» Уже напередодні чув, що радянські воїни не хочуть пускати додому вояків чеської армії. Та я витягнув револьвер і кажу їм: «Покладіть ті рушниці на землю, стріляю влучно з відстані 30 метрів!». Я зустрівся з мамою та братом і за мій вчинок брат Петро Погоріляк отримав 7 років ув’язнення, із яких відсидів 1 рік і 6 місяців у в’язниці Вац у Будапешті (був реабілітований у серпні 1992 р.). Другого дня до нас прийшов радянський майор і зразу на мене почав кричати: «Ви порушили радянські закони!». Та я відповів, що не можу порушуватити радянські закони, бо Підкарпатська Русь усе ще є чехословацька територія!

Тож повернувся в Простєйов, де ми вже лише відсвяткували кінець Другої світової війни.

— Після війни ви залишилися в армії?

— Я підписав контракт як офіцер-артилерист на 6 років. Однак мені постійно писала сестра з Америки, щоб я приїхав і спробував знову почати вчити. Однак виїхати в Америку було не так просто. А потім комуністи здійснили переворот і мене запроторили у в’язницю.

— Чому вас ув’язнили?

— Комуністи мені все пригадали. Складнощі почалися зразу після війни. Я був членом підрозділу, який організував евакуацію німців із чеських прикордонних районів. Це було дуже важко робити. Райцин, начальник служби інформації та заступник міністра оборони, почав мені мстити за те, що я на Дуклі покарав його родича. Родич Райцина спробував дезертирувати з наших позицій і я його відправив до польового суду. Райцин мене переводив з підрозділу в підрозділ.

У той час брат Петро попросив мене, щоб я пішов у американське посольство дізнатися, що з нашою сестрою у США. Вона не відповідала на листи, можливо, змінила місце проживання. Послу я передав і скаргу русинів, які дізналися, що їх краяни, які проживають у США, направили два кораблі з допомогою для Підкарпатської Русі, однак у румунському порту вантаж забрали представники радянської влади і все відправили кудись у Росію… Військова розвідка швидко дізналася про скаргу. Правда, тут мені допоміг Людвик Свобода і мене відпустили.

У мене були й інші, так би мовити, правопорушення, оскільки з 1945 р. нас, військових, намагалася втягнути в свої ряди Комуністична партія Чехословаччини. Кожного дня хтось мені приносив запрошення. Я до сьогодні безпартійний. За це нам комуністи докоряли. «Ви, воїни Свободи, повинні би всі вступити в КПЧ!». «Для чого нам це робити, — відповідав я, — ми вже бачили комуністичні порядки! Якби нас чекало вдома те, що ми там пережили… Таку партію ми не хочемо!».

В той час приїхав із Моста до Праги Райхл, мій фронтовий товариш. Як інвалід він мав пільгу на тютюн, тому й пішов у Мості в міську адміністрацію подати заявку. Районний секретар запитав його: «А ви член КПЧ?» Райхл страшно ненавидів комуністів. Схопив за барки секретаря, кинув його зі сходів і втік. Секретар отримав переломи ніг, із чого був великий скандал. Нас заарештували.

Потім послідував судовий процес...

— Як закінчився судовий процес для вас?

— Я отримав два роки, мене направили в Яхимів, на уранові шахти.

— Як жилося звільненому політичному в’язню?

— Після повернення до Праги не міг знайти роботу. Я заповнював анкету, її читали, а потім говорили: «Ми не зацікавлені!». Роботу отримав на будівництві «Моста інтелігенції». Працював під водою в кесоні. Пізніше подібну роботу виконував на будівництві Слапської греблі. Потім були інші греблі і, врешті-решт, колишній вчитель Ян Погоріляк отримав посаду вихователя в Будинку молоді в Празі.

P. S. У празькому часописі № 1 для українців у Чеській Республіці «Пороги» (січень—лютий 2004 р.) є некролог під назвою «Іван Погоріляк — патріот і людина». Дуже влучна назва — Іван Погоріляк залишався до останнього дня Патріотом свого краю і справжньою Людиною! Нагороджений 27 орденами та медалями ЧСР, СРСР (орденом маршала Г. Жукова, «За визволення Києва», «50 років Перемоги», «Ветеран 40-ї армії СРСР» та ін.).

Йосип Погоріляк, колишній начальник регіональної митної лабораторії КРМ,
Дмитро Поп, доктор філософії