Інтерв’ю з заслуженим художником України Антоном Ковачем.

Антон Ковач народився 1962 р. у селі Чумальово Тячівського району на Закарпатті. 1981 р. закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва.   Того ж року вступив до Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва. Після 1987—1990 рр. працював у Художньому фонді при облосередку Спілки художників України. З 1990-го — на викладацькій роботі. Нині завідує кафедрою рисунка Закарпатської академії мистецтв.

Працює в галузі живопису, рисунка й монументальному розпису. Автор численних ілюстрацій до дитячих книжок і поетичних збірок. Лауреат мистецьких премій — обласної імені Йосипа Бокшая і Адальберта Ерделі; всеукраїнської ім. Тетяни Яблонської; міжнародної ім. Валерія Гагам’яна. Заслужений художник України.

Разом із дружиною виростив сина й доньку.

Фігури Адама і Єви глядачеві видалися найцікавішими

— Антоне Михайловичу, очевидно варто би розпочати розмову з мистецької оцінки, підсумків та аналізу персональної виставки під філософською назвою «Блакитне з брунатним», яка у квітні позаминулого року з великим успіхом експонувалася в Художньому музеї імені Йосипа Бокшая в Ужгороді, викликала широкий резонанс і присвячувалася вашому 55-річчю?

— Чому така назва? Блакитне — колір неба і мрій людини, а брунатне — колір землі й тієї основи, на якій усе стоїть. На землі живемо, мріємо і трудимося, страждаємо і досягаємо своїх маленьких висот. Цей простір заповнений не тільки людиною, але і всіма Божими створіннями. Тому і присвячував полотна образу людини в основному там, де вона шукає себе в координатах обраних цінностей. Від побутового до сакрального відстань велика. Та я спробував сакральне наблизити до земного, а побутове трохи підняти до Неба. Твір під назвою «Гравітація» (диптих) відображає ті цінності, заповіді, які летять як величезний метеорит на грішну Землю.

Серія моїх полотен створювалася впродовж 2013—16 років. І на мене впливали й події реального нашого буття, коли і в ХХІ столітті людина залишилася з такими ж потребами, як і мільйон років тому.

Частина творів присвячена також нашим традиціям і духовним основам. Це, передовсім, християнські заповіді, які мали би дати нам силу жити й творити. Такі полотна, як «Дозріло каберне», «Гадання на кавовій гущі», «Зоряний сон», «Русалка» та низка інших, зображують людину в час роздумів над сенсом життя…

На виставці глядачі бачили й традиційні пейзаж, натюрморт і мій улюблений жанр — портрет. То була наймасштабніша персональна моя виставка за останній час. І підводила риску під періодом формування власного стилю, а також намітила теми на майбутнє.

— Таки продовжимо в цьому ж ключі й проаналізуємо ще одну не менш важливу у вашій творчості персональну виставку, яка нещодавно проходила у Львові й теж мала глибоку назву «…І на шостий день»…

— Цю виставку (проходила з 7 грудня минулого по 15 січня нинішнього року) відкрив у львівській галереї «Proart». Вона видалася досить камерною — живописних і графічних робіт експонувалося трохи більше тридцяти. Готувалася вона протягом року і з самого початку була обрана тема й формат переважної більшості полотен.

Назва «…І на шостий день» дала можливість згадати старозавітну легенду про створення світу і зокрема людини. Через призму цієї міфології показав глядачеві образи Адама і Єви в різних ситуаціях, а також частину світу, яку Всевишній створював перші п’ять днів: це Небо і Земля, тварини і рослини. Але Йому захотілося доповнити все створене ще і гомо сапіенс… Це, звичайно, трохи іронічно підводжу до цієї теми, та виставка продовжує ідею попередньої «Блакитне з брунатним» — розкривати образи в системі духовних цінностей, які закладені в нас із самого початку…

На цій виставці була експонована графічна частина: на чорному тлі тонкою лінією зображені фігури персонажів (Адама і Єви). Глядачеві ці твори видалися найцікавіші, неочікувані й позитивні. На відкриття прийшли львів’яни, які знають мої попередні виставки, що проходили в їхньому місті. А відкривався вернісаж виступом відомого мистецтвознавця, доктора Романа Яцківа.

— Коли споглядаєш ваші картини, то вкотре переконуєш себе: рідні Карпати — найкраще місце на неозорій планеті Земля… Як домагаєтеся такого високого мистецького впливу малярства?

— Любити рідну батьківщину — це так природно й необхідно всім, а особливо творчим людям. У цій любові черпаєш сили робити, отримуєш натхнення і радість, що саме ти можеш відтворити хоча би частку цієї краси!.. Чомусь зачаровують нас гори — величчю, силою і краєвидами. Я народився в цих горах — і генетично успадкував від предків потяг до рідних верховинських плаїв. А от щоб знайти власний почерк у зображенні рідного Закарпаття, слід його добре знати, їздити від Ужка до Ясіня з мольбертом — узимку і влітку, навесні й восени… Велике значення має і традиція, яку започаткували відомі наші корифеї. Аналізуючи її, легше знайти і свій почерк, який би продовжував певною мірою цю традицію. Звичайно, в сучасному творчому просторі необхідно зважати не тільки на ці аспекти, а й цікавитися світовими тенденціями. Працюючи й викладачем Закарпатської академії мистецтв, читаючи лекції студентам, повинен доносити їм сучасні й класичні цінності, формувати в них професійні навики…

— «Тільки на виставках бачиш, ким ти є в мистецтві?» — це ваші слова…

— Творчий процес має різні етапи. А один найважливіший — коли автор дозріває до виставки. Особливо персональної. Хоча участь у групових дозволяє порівнювати свої твори з колегами. Намагаюся не пропускати важливі виставки як в Ужгороді, так і у всеукраїнському форматі. Це, передовсім, міста Київ і Львів. Існують традиційні серйозні мистецькі проекти, пропускати які не личить справжньому митцеві. Зокрема, Бієнале живопису, трієнале абстрактного живопису в Чернівцях, де мене журі 2015 року відзначило грамотою лауреата. Важливо брати участь у цих мистецьких заходах, аби побачити себе реально на фоні інших мистецьких шкіл.

Є цікаві проекти проведення міжнародних живописних пленерів. Один із них відбувся торік улітку у Вінниці. Назва — «Кращий художник. The Best artist-2018», на який організатори шляхом серйозного добору запросили двадцять митців із восьми країн світу. Журі очолював міністр культури Євген Нищук. Я привіз із того конкурсу гран-прі. Тож беру активну участь у таких виставках. Адже вони знайомлять глядача з моєю творчістю і пропагують закарпатську школу живопису, яку шанують як в Україні, так і в Європі.

— Пригадую, якось ви сказали, що ранні виставки за кордоном «дали сміливість»…

— Творчі поїздки Європою всередині 90-х років справді додали сміливості й розкутості. Запрошення виставляти свої твори отримав тоді з Польщі, Німеччини, Угорщини, Словаччини та інших країн. У той час життя було не з легких, Україна зводилася на ноги як незалежна держава. Світ нас сприймав як нових учасників європейського простору. Тому мої виставки мали досить щільний графік, що дозволило формуватися в контексті не тільки вітчизняного мистецтва. Це великий досвід, який допомагає й донині.

У перервах над розписами Боржавського храму я тоді проїхав не одну тисячу кілометрів Європою, пізнаючи світ і його культуру, відвідуючи відомі музеї.

«Єпископ Маргітич став моїм ідеалом духовної особи»

— Духовність і живопис — синоніми. Чому так вважаєте?

— Незабаром виповниться тридцять років із часу моєї першої виставки. Займаюся живописом із часу навчання у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва. І викладачі прищепили мені рису — серйозно ставитися до всього. Це важливий елемент у становленні творчої особистості. Від цього згодом залежить глибина мистецького мислення. Спочатку мене навчали звичайному ремеслу, без якого творити неможливо. А вже з роками, будучи вже педагогом, виховав у собі ці вимоги відповідальності — перед глядачем і самим собою. Особливо це знадобилося під час розписів у храмах. Багато років присвятив цій діяльності, яка потребує високого професійного і духовного викладу художника. Коли виконував розписи в селі Боржавське Виноградівського району, жив там і спілкувався з єпископом Іваном Маргітичем, котрий замовив мені розписи. Владика став моїм ідеалом духовної особи. Тож згодом намагаюся не роз’єднувати ці два поняття: духовність і мистецтво. Що би не зображував автор — усе несе елементи естетики, філософії і духовності. Роль мистецтва — доповнювати життя людини духовними цінностями. Коли твір, який ти вистраждав, приніс глядачеві насолоду, — ти радий! І не шкодуєш витраченого часу й зусиль. Це моє кредо і мій підхід, з яким продовжуватиму творити і далі.

— «Дух — вище матерії» — це також ваш принцип. Щось подібне говорив і художник-авангардист та шістдесятник Павло Бедзір…

— Дух вище матерії — це принцип, який і випливає з попереднього запитання. Матерія складає частину нашого світу, де духовність виступає вершиною. Інакше все буде обмеженим і не за замислом Божим. Не одним хлібом живемо!.. І дух потрібен нам усім: і тим, котрі творять, і тим, котрі споживають цей продукт.

Згадуваний вами наш відомий земляк-авангардист Павло Бедзір (1928—2002 рр.) у своїй творчості пропагував це поняття Духа, намалювавши сотні графічних робіт, де центральним у композиції було дерево як символ життя, в якому завжди присутній дух краси і свободи. До речі, часто дискутував із Павлом про ці поняття — навіть пробував створити полотно, де б ми вдвох, стоячи на мості в Ужгороді, споглядали захід сонця. Ми корінням з одного села — Чумальова. Тому спорідненість із його творчим методом існує — людські настрої передаються через переживання з природою.

«Чисте полотно на мольберті запрошує відкривати нові горизонти»

— Як би ви сьогодні, з відстані часу прокоментували сказані майже десятиліття тому слова авторитетного професора, доктора мистецтвознавства, Шевченківського лауреата Володимира Овсійчука: «Ковач є непересічною індивідуальністю, бо несе в собі могутній вогонь творчого заряду й патріотичного тепла, яке, розпалюючись, принесе мистецтву Закарпаття, а насамперед українському мистецтву ще непередбачувані художні цінності... Він сам росте як творець-художник і може з гідністю себе бачити продовжувачем своїх талановитих попередників. Уся його творчість у комплексі справляє враження чогось цілого, що і є його світом мистецтва, складаючись із творів, що вже є зразковими самі по собі. І це очевидно не початок, але й не кінець, а золота середина успіхів, що вже піднесені до зрілості та зразковості»?

— Те, що цей відомий мистецтвознавець відвідав мою персональну виставку в Національному музеї імені Андрея Шептицького (2012 р.), стало для мене честю і щасливим збігом обставин. Він погодився проаналізувати експоновані твори, які високо оцінив і охарактеризував, як «комплімент закарпатській школі живопису». А ще — запросив мене до себе в гості для розмови. Спілкуватися з такою особистістю — велике щастя. Це неоціненний досвід! Адже він дав мені поради, висловив щирі побажання, до яких і донині дослухаюся. Писав довго — майже півроку. Та я не очікував, що з-під його пера вийде такий мистецтвознавчий аналіз, який став передмовою до каталогу. Це дарунок і знак! Шкода, що пан Овсійчук уже не побачив моєї виставки у Львівській опері (2017 р.), яка продемонструвала наші спільні мистецькі прагнення і роздуми. Я йому буду вдячний завжди!..

— Антоне Михайловичу, часто їздите європейськими містами, дружите з багатьма митцями. Тож, на ваш погляд, яке місце нині посідає високе українське образотворче мистецтво в європейському контексті?

— Українське образотворче мистецтво сьогодні повниться дуже різними течіями, школами і прізвищами. Я слідкую за всіма цікавими виставками і художниками, які зберегли в своїй творчості високі професійні й духовні якості.

Галереї, особливо столичні, презентують творчість сучасних українських художників, яких знає світ — нам є чим гордитися і є чому повчитися!..

Часом, у гонитві за популярністю, молоді таланти не соромляться і дешевих епатажів, але можемо впізнавати тих, котрі працюють Contemporari art, і тих, що дотримуються традиційних підходів. Зокрема, участь у Венеційських бієнале наших митців презентує вітчизняну образотворчу культуру, в якій є місце й представникам Закарпаття.

Щодо ролі моєї рідної Національної спілки художників України в нинішньому процесі, то вона не завжди відповідає сучасним вимогам. Серед багатотисячного гурту є і маститі майстри, є і посередні, творчість яких маловідома.

У Європі традиції реалістичного мистецтва давно непопулярні, та дивуватися нашим спробам пленерного живопису там не стомилися. Сучасний підхід домінує у галереях європейських міст, куди потрапити непросто. Глядач там вирізняється від нашого тим, що не потребує такою мірою реалістичного підходу. Це проблема в цілому світі, де частина живе ілюзіями, а інша підживлюється популярними салонними зразками.

— Хотілось би більше дізнатися про ваші творчі плани, виставки в Києві, за кордоном?

— На цей рік запланована активна робота над великою серією живописних робіт і подальша виставкова програма. Виношую ідеї продовжити виставляти серію «…І на шостий день» у Києві, маю запрошення з Рівного та з низки інших міст. Більшість задумів і пропозицій на виставки — з-за кордону. Проявлений інтерес до моєї творчості з боку галерей Німеччини і Угорщини спонукає мене працювати над серіями нових живописних полотен, де постану в новій формі, але з традиційною темою — «Образ Людини».

Багато планую. А от що встигну — не знаю. Часу на всі проекти не вистачає. Та поки є сили і бажання, намагаюся заповнювати всі дні насиченою творчою роботою. Це моя потреба і насолода — стояти біля мольберта і починати з чистого білого полотна, яке запрошує відкривати нові горизонти…

Вів інтерв’ю Василь Нитка
Фото В. Балеги