Закарпатська кераміка, гончарство та фаянс в історичному ракурсі.

У системі народних промислів Закарпаття вагоме місце займає гончарне виробництво. Керамічні вироби, що були знайдені при розкопках на курганах і поселеннях ще в другому тисячолітті до н. е. та в першому н. е., виготовлені з місцевих глин. Це — горщики, миски, глечики, вази, барильця, штофи, ритуальна кераміка, окремі з яких багатоорнаментовані.

Варто зазначити, що в епоху раннього середньовіччя осередком ремісницької культури були Вишківський, Королівський, Чинадіївський, Мукачівський, Середнянський, Ужгородський та Невицький замки, довкола яких формувалися гільдії ремісників, які крім іншої утварі виготовляли і гончарні вироби, унікальні взірці яких зібрані в колекціях Закарпатського краєзнавчого музею та Музею народної архітектури та побуту, що свідчить про тогочасне художньо-ремісницьке життя краю.

На початку ХІХ ст. у краї працювали 163 гончарі

У «Нарисах історії Закарпаття» знаходимо, що особливо славилися керамічні вироби майстрів Ужгорода, Мукачева, Берегова, Великих Ком’ят, Великого Березного, адже довкола цих міст і сіл закладені унікальні пластичні глини. Припускаємо, що великі поклади цих глин та велика наявність ремісничого люду спонукали відкриття 1883 року в Ужгороді керамічного училища, в якому більшість учнів були вихідцями з сімей дрібних ремісників.

Цьому сприяв і наш земляк із с. Великі Лучки відомий історик, учений-мовознавець, фольклорист, культурно-освітній діяч Михайло Лучкай, котрий, очоливши по приїзді з Італії Цеголянську парафію, у 1838 році на кошти єпископа Андрія Бачинського та Івана Кутки поруч із парафією збудував шкільне приміщення, де готували майстрів гончарної справи. Навчання тут було доступним і для дітей селян.

У виданні «Закарпатська народна кераміка» читаємо, що на території Ужгородського замку вже в ІХ—ХІІІ ст.ст. кераміку виробляли на гончарному крузі, хоч значна частина виробів — усе ще ліпна стрічкова кераміка. В подальшому, в ХV—ХVІІ ст.ст. гончарство стає окремим ремеслом, майстри якого об’єднуються в цехи, окремі з яких мали свої печатки. В Ужгороді такий був заснований 1576-го, в Мукачеві — 1592-му, Берегові — 1595 роках. Вони виробляли кахлеві печі й різний кухонний посуд, посудини на молоко й воду, різні вазони.

В літературі згадується про очолювану знаним майстром Фішером Форкошгазі гончарну школу в Хусті, яка існувала тут протягом 1892—1906 років, та ремісничі гончарні школи Берегова та Мукачева. Їх гончарні вироби експонувалися на крайових виставках і за якістю були розраховані на ринок. А загальна кількість гончарів становила того часу 163. То були висококласні фахівці гончарної справи.

Після входження Підкарпатської Русі до складу Чехословацької Республіки в Ужгороді була побудована і 1920 року відкрита ремісницька школа, де нарівні з іншими професіями готували і керамістів. Відтак слідом за Ужгородською такі школи були відкриті в усіх округах і ремісницьких центрах краю, яких станом на кінець 1936 року нараховувалося 25. А з метою активізації творчості майстрів на вул. Корзо в Ужгороді було відкрито спеціальний салон-магазин, де продавали вироби народних умільців, у т. ч. гончарів.

До встановлення на Закарпатті радянської влади гончарне виробництво функціонувало в містах — Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Виноградові, Хусті, Тячеві та Великому Березному, селах Велятині, Драгові, Гуді, Оноку, Великих Ком’ятах, Сільці, Мідянці, Верхніх Реметах та Мирчі.

Своїми високопрофесійними гончарями багато десятиліть славився Хуст. Тут у ХІХ ст. найкращі вироби виготовляв майстер високої категорії Андрій Лях (1837—1909), який впродовж багатьох років очолював гончарний цех. А його син Йосип (1872—1946) створив і вдосконалив систему розпису виробів кольоровими глинами за допомоги пензля. Таким методом продовжували працювати Йосип Перчі, Юрій Кузьма та Юрій Синович. У подальшому цей стиль розвинули майстри третього покоління Михайло та Микола Лемки, Іван Обручар та Іван Зубанич.

Дослідивши наявні в нашому розпорядженні документи, бачимо, що с. Вільхівка, що на Іршавщині, з давніх-давен славиться своїми гончарними виробами, де виросла ціла плеяда знаних майстрів — Василь Демчик, Михайло Кайло, Іван Боротканич, покоління Галасів — Іван Степанович, Іван Федорович та Михайло Федорович. А найвизначнішим майстром розпису був Василь Галас (1893—1943). Певний час його традиції продовжували Михайло, Іван та Василь Галаси, Василь Газдик та Іван Ребрик.

Останнім поколінням гончарів нашого часу були майстри високої кваліфікації

Після встановлення в краї радянської влади в розвитку гончарного, майолікового й керамічного виробництв настав новий радянський етап. Першими такими підприємствами стали промислові гончарні та керамічні артілі. Крім того в окремих артілях діяли гончарні та керамічні цехи, які за 10 років роботи майже повністю забезпечили населення дешевими виробами.

Архівні документи фонду Р-890 Державного архіву Закарпатської області засвідчують, що керамічний цех артілі «Визволення» на вул. Минайській з 1946 року виробляв прості гончарні вироби: дзбанки, миски, довжанки, вазони для квітів. Одночасно на вул. Зеленій (Лаврищева), 25 із 1957 року з розширеним асортиментом діяв гончарний цех. Тут виготовляли широкий асортимент кухонного посуду, настінні тарілки, горшки та вазони для квітів. А художниця-керамістка Софія Чешок запроваджувала нові зразки виробництва (автор цих рядків упродовж 1959—1960 рр. як виконроб вів будівництво виробничих об’єктів). Гончарна артіль «Червоний гончар», що була створена 1946 року на вул. Минайській, того ж року виготовила гончарної продукції на 25,1 тис. крб., а наступного вже на 84,8 тисячі.

Дослідник історії Виноградівщини Іван Біланчук розповідає, що другим важливим сільським осередком закарпатського гончарства після с. Вільхівка ще з сивої давнини було с. Дубовинка. Тут останнім поколінням гончарів нашого часу були майстри високої кваліфікації Іван Мелета, Іван Сідей, Юрій Церковник та Василь Полянський. Задовільняючи попит населення, виробляли: товкани, глечики, люльки для паління, різні дитячі іграшки, свистки (окарини), окремі вироби кухонного посуду. А коли на їхню продукцію почав спадати попит, перейшли в колгосп «Україна» с. Теково. Тут організували гончарне виробництво, де працювали аж до ліквідації колгоспу.

Відомо, що на початку 1950-х років великі об’єми гончарного та керамічного виробництв належали промкомбінатам місцевої промисловості та споживспілці, які були чи не в кожному райцентрі. До прикладу, у Виноградові промкомбінат, який згодом перетворився в керамічний завод, виробляв керамічні підсвічники, світильники, настінні бра та підвісні люстри, великі вазони для квітів, попільниці, сервізи для кави та чаю. Крім того завод виробляв художні кахлеві печі, які користувалися великим попитом не лише в нашому краї і Радянському Союзі, а й за кордоном. Їх експортували в Японію, Нідерланди, Польщу та Угорщину. Впродовж 1970—1980-х років за комуністичною ідеологією було модним прикрашати великі споруди ззовні та всередині художньою будівельною керамікою, витвори якої показували великий поступ комуністичного будівництва. У цьому промкомбінаті працювало понад 350 осіб та 12 художників.

Хустський завод «Керамік» виробляв керамічні фільтри для атомних електростанцій

На початку 50-х років на вулиці Стрільничній в Ужгороді почав працювати керамічний цех райпромкомбінату, який десь до 1970-х років виробляв понад 300 комплектів кахельних кімнатних та кухонних печей. Кращими робітниками тут були Василь Магдинець, Ганна Федаско, Марія Ондич, Юрій Гангов тоа Варвара Бабука.

До розпаду Радянського Союзу в Мукачеві на вул. Берегівській успішно працював потужний завод будівельної кераміки, який масово у великих обсягах виробляв будівельну кераміку, якою оздоблювали окремі об’єкти будівництва, та керамічну цеглу, яку використовували для облицювання житлових і нежитлових будинків та інші споруди.

А в приміському селі Павшин за радянських часів функціонував також потужний завод керамічної плитки, яку використовували для стін і підлоги в житлових і нежитлових будинках, та морозостійку для зовнішніх потреб. Після розпаду Радянського Союзу завод поступово став занепадати, а пізніше на його базі працювало приватне підприємство «Гофротара».

Привертали увагу фаянсові вироби Берегівського майолікового заводу, що був розташований на вул. Верховинській. Його фаянсові кофейні, чайні та столові сервізи не поступалися імпортним. Висококваліфіковані робітники своєю майстерністю задовольняли побутові потреби виробами, які споживач високо цінував. Форми виробів були різноманітними. Крім сервізної продукції тут створювали великі кімнатні вази та інші фаянсові вироби.

Не можна оминути Хустську школу-інтернат, де 1957 року виник гурток юних кераміків, який очолив досвідчений народний умілець Михайло Лемко. Цей гурток через нетривалий час перетворився у керамічну майстерню, яка вже в 1960 році виготовила пічних кахлів на 6,0 тис. крб. Багато в чому допомагав шкільній майстерні завод «Керамік», що був неподалік. Тож не дивно, що майстерня стала постачальником йому робочих рук — керамістів.

Із 1946 року успішно працювала Хустська промислова артіль «Керамік», на базі якої на початку 1960-х років був створений Хустський керамічний завод «Керамік». Колишній працівник заводу Іван Глеба розповідає, що Хустський керамічний завод за радянської доби був досить потужним підприємством, на якому того часу працювало понад 500 працівників, а в обсязі виробничої продукції левову частку складали керамічні фільтри для атомних електростанцій та медичних закладів, а також фільтри для автомобільної промисловості Радянського Союзу. Крім того завод виробляв гончарний посуд, пічні кахлі.

1962 року почалася газифікація Ужгорода та інших міст і сіл краю, а це впродовж багатьох років призвело до поступового зменшення потреб у кахельних печах. Відтак Радянський Союз розпався, а з ним і ринки збуту. В незалежній Україні відбулася приватизація, під час якої підприємства гончарної й керамічної промисловості ставали збитковими і були ліквідовані, але залишилися народні умільці — гончарі, керамісти й інші фахівці народної творчості.

Майстри народного мистецтва у своїх творах відтворюють різні сторони життя

Сьогодні мало кому відомо, що і заслужений діяч мистецтв Василь Свида у своїй мистецькій діяльності користувався глиною. В своїх керамічних витворах талановитий митець відтворював різні сторони життя краян. Це твори: «Танець-убиванець», «Над колискою», «Косарі», «Поцілунок», «Танці», «Мотористка» та інші. А Юрій Бучінчак створив керамічні твори «Із лісу» та «Лісоруб».

У виданні «Традиції Срібної Землі» знаходимо, що на подальший розвиток народного мистецтва краю... позитивно вплинуло створення 1991 року обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, яка об’єднала професійних художників та самодіяльних майстрів народного мистецтва.

Сьогодні успішно працюють над керамічним мистецтвом члени Національної спілки майстрів народного мистецтва України, художники декоративно-прикладного мистецтва в сфері кераміки, багаторазові учасники обласних, республіканських та міжнародних виставок Віра Балога (Пуглик) із с. Невицьке Ужгородського району. Її твори «Любилися-кохалися», «Ой чорна, я си чорна...» та «Біля криниці» сповнені теплоти та ліризму.

Ендре Гіді з с. Велика Добронь Ужгородського району. Майстер кераміки і гончарства, лауреат Державної премії ім. Д. Щербаківського (1992 р.). Багато його робіт зберігаються у приватних колекціях України та за кордоном.

Наталія Стегура, м. Ужгород. Її керамічні твори свого часу закуплені музеями прикладного мистецтва Києва та Москви, окремі є в приватних колекціях багатьох країн.

Олександр Дворак, м. Іршава. Працює над виробами ужиткової гончарної кераміки. Прозора полива.

Андрій Зубенко, м. Ужгород. Його різнокольорові вироби багаторазово експонувалися на обласних виставках.

У Закарпатті кожна влада намагалася створити сприятливі умови для гончарного й керамічного виробництва. Вже в ХV—ХVІІ ст.ст. гончарна й керамічна продукція отримала великий попит далеко за межами краю. В подальшому аж до розпаду Радянського Союзу їх виробництво стабільно розвивалося. Про це наявно свідчать численні виробничі структури, тоді гончарну, фаянсову та керамічну продукцію виробляли 5 заводів. Зокрема, в Мукачеві — 2, Берегові, Виноградові та Хусті. Крім того в райпромкомбінатах, колгоспах та фабриці «Художпром» працювали цехи, а в окремих селах народні умільці.

Але сталося так, що розпад Радянського Союзу призвів до поступової ліквідації цих виробництв. Тож, тепер маємо те, що маємо.

Юрій Туряниця, краєзнавець, член НСЖУ

На фото робота Наталії Стегури.