5 квітня минає річниця з дня смерті Михайла Сятині — уродженця с. Синевир Міжгірського району, колишнього депутата Верховної Ради України і Закарпатської обласної ради, доктора фармацевтичних наук, професора.   З цієї сумної нагоди у Києві вийшла книга спогадів про Михайла Лукича. Подаємо розповідь знаного письменника Срібної Землі Дмитра Кешелі, яка вміщена в цьому виданні.

Вузенька стежина вивела Михайла на маківку найвищої гори над Синевиром. І тут він зупинився — вражений від   побаченого… Перед ним, аж до небокраїв немов велетенська барвиста вишита талановитими верховинками   скатертина, розтікалася   безкінечна квітуча долина. Михайло помалу сходив у долину і відчував, як безмежна і незбагненна радість-благодать наповнює все його єство неземним щастям. Зійшовши донизу, він побрів по пояс у розкішних, але м’яких і чутливих травах і несподівано побачив перед собою ріку. Вона теж здавалася живою: плинула тихо поміж низькими берегами. І води у ріці лагідно посміхалися теплими блакитними посмішками. Ці сяючі усмішки йому до болю нагадали скупі, але незбагненно дорогі і теплі мамчині посміхи, які у рідкі хвилини щастя вони дарували дітям. І в ту ж мить він побачив її — мамка стояли на тамтому березі, горнучи до серця розкішну квітку — деревце у глиняному горщику. І були вони молоді, щасливі і веселі, як верховинська весільна пісня. Це ощасливлене й одухотворене обличчя мамки якось вразило Михайла. У глибинах свідомості син розумів й усвідомлював: мамка нещодавно відійшли у вічність, а тут вона жива, юна і усміхається, наче має Михайлові   повідати якусь дуже важливу новину. Синові раптом спало на думку: він має сказати матері, що вона вже покинула світ.. Але неспогадано йому стало ніяково, гірко і дуже соромно. Проте і мовчати було несила більше. І Михайло запитав:

— Мамко, як мені перейти через ріку на ваш берег?

— Тобі ще дуже рано, синку… Ти ще не виріс, аби цю ріку подолати… Живи щасливо на своїм березі і радуйся життю, — відповіли тихо мамка.

— Ми усі дуже сумуємо за вами… нам вас дуже не вистачає, — навіть не прошепотів, а просто подумав про себе Михайло.

Але, на превеликий подив, мамка почула сина, і заспокійливо сказали.

— Не журіться, не побивайтеся, діти… Ми відходимо у світи Господні, аби звідти допомагати живим вистояти у тяжких земних світах…

Вони потім ще про щось говорили… І голоси їх, як повісли голубого туману, пливли над Великою рікою назустріч один одному… І тут Михайло не витерпів і запитав, навіть не запитав, а видихнув зболено:

— Мамко, а як вам там, на вашому березі… там, у тому світі, де тепер ви?

Мамка ніяково опустили очі, про щось довго думали, а потім весело глянули на Михайла, взяли з долоні горщик із квіткою-деревцем і сказали:

— Мені вже немає часу з тобою говорити. Але як мені на цьому березі — ось ця квітка тобі про все розкаже…

На цім слові Михайло прокинувся. Сон був настільки зримим і мамка такою реальною, що серце стислося і сльози болю застигли на обличчі. Тим більше, що все побачене у дивному сні, явилось йому якраз на сороковий день після   смерті матері.

Із самого ранку вся родина готувалася до сороковин. Михайло теж був зайнятий сімейними турботами і про сон якось забулося. Але увечері, зайшовши у кімнату, де мамка мешкали останні роки, він раптом глянув на вікно і від здивування завмер. На підвіконні посеред кімнатних квітів, стояв глиняний горщик із деревцем-квіткою… І він був достоту такий, як той, що тримали мамка у Михайловому сні. І деревце-квітка теж око в око подібна — різдвяник. Така назва її в народі, бо розквітає наприкінці грудня перед Різдвом Христовим. В ботаніці по-вченому ця квітка ще йменується кактусом Шлюмбергера. Проте найдивніше: Михайло ніколи не бачив, аби цей кактус колись цвів. А тут зелене деревце рясно-пишно було вкрите рожевими квітками, схожими на крихітні дзвіночки.

— Спасибі вам, мамко… я все зрозумів, — тихо відповів Михайло, отримавши від щасливої у цвітінні квітки відповідь на своє: «Мамко, а як вам там, на вашому березі?»

Про свій сон і дивовижний випадок із квіткою у мамчиній кімнаті Михайло розповів мені після перегляду художнього відеофільму

«…Людино, від жінки народжена…», в якому розповідалося про велику, дружню і щасливу родину Сятинів. Зйомки картини тривали майже два роки. І сталося так, що вийшла вона в ефір тодішньої Закарпатської обласної держтелерадіокомпанії вже після смерті матері. Фільм, в якому дорога ненька ще була жива і красиво розповідала про сім’ю, видно, дуже зворушив сина. Впродовж всього перегляду крадькома витирав сльози, а після завершення картини довго мовчав і нарешті наважився розповісти про сон.

Говорив тихо, з якоюсь світлою печаллю і кожне слово являло мені об’ємні і яскраві картини.

…І я вже, здавалося, не чув його голосу, а зримо, наче кадри фільму, бачив, як він пливе у безкінечно квітучій долині поміж кольорові хмаринки різнокольорових метеликів…

І загадкову Велику ріку з усміхненими водами бачив…

…І щасливу мамку із квіткою-деревцем біля серця на тамтому березі видів…

І наяву чув розмову матері із сином, які   стояли один навпроти другого, розділені справедливими і мудрими водами ріки Вічності…

Коли Михайло закінчив розповідь, я був настільки вражений, що, ніяковіючи, попросив:

— Ти дозволиш мені цю історію використати десь у своєму художньому творі?

Він сумно усміхнувся і з печаллю промовив:

— Якщо ти вважаєш, що комусь буде цікаво, будь ласка…

А потім чомусь додав:

— Наші дорогі відходять у інші світи, аби допомогти живим витримати у цьому світі…

А наступного дня зі мною трапилася фантасмагорична історія. Йдучи попри квітковий магазин — я побачив у вікні глиняний горщик із розкішним різдвяником. І що дивно: на вітрині не було жодної іншої квітки, крім цієї. Таке враження, ніби хтось виставив цей різдвяник спеціально тільки для мене. Будучи людиною надто вразливою і фаталістичною, я побачив у цьому якийсь знак. Тому, не вагаючись, зайшов і купив квітку. Вдома виставив її на підвіконні і, чесно зізнатись, через якийсь час забув про різдвяник. Адже за квітами, як маленькими дітьми, у нас доглядає моя дружина — вона їх обожнює і постійно леліє…

Людина — єдина у Бога жива істота, у якій дивовижним чином поєднані дві різнополярні сили — душа і розум. Душа завжди прагне свободи, краси, любові, рветься у політ і постійно живе мріями, неземними бажаннями, які в більшості ніколи так і не здійснюються. Розум — раціональний, холодний, розсудливий, жорсткий і навіть жорстокий — завсіди приземлює душу, весь час контролюючи і вступаючи з нею у конфлікти. Тоді людина, сама того не відаючи, стає злою, непримиримою   до ближніх і не знаходить собі місця в житті… Але Господь, творячи людину, подумав і про третю силу, яка урівноважує і примирює жорсткий розум і ніжну душу. І ймення цьому миротворцю — Дух. Людей, у яких душа і розум благодатно гармоніюють, називають сильними Духом. Такі особистості самі і стають миротворцями, сягають найвищих вершин у житті, володарюють своєю долею. До таких рідкісних дітей Божих належав і Михайло Сятиня. Я не випадково мовлю «дітей Божих», бо багато хто його так і називав: «Це людина від Бога».

Не хочеться нині вдаватися   у деталі нашого знайомства і багатолітніх стосунків… Хотів би вирізнити тільки одне: Михайло Сятиня був для мене тією людиною, яку не просто зустрічають чи знайомляться на житейській дорозі — його подарувала мені Доля. І я вдячний їй за це велике і рідкісне щастя.

Не таю: добре відаючи, які у мене великі проблеми із виданням книг через брак коштів, він не воднораз допомагав, аби твори не тільки вийшли у світ, але й дійшли до читача. І за це йому вельми вдячний.

Проте наші стосунки трималися і тривали зовсім не з прагматичних міркувань. Сказати б — достеменніше — ми дружили душами. Про подібний духовний зв’язок   я написав у одній із останніх повістей «Метелик любові». Там є невеличкий епізод: люблячий онук хоче піднести незвичний дарунок своїй бабусі, яка страждає від самотності. І вручає старенькій клітку із дуже рідкісним птахом. На запитання: «…навіщо мені цей подарунок?», онук відповідає: «…ви кажете, що дуже одинокі, а птиця буде вам співати, веселити і ви станете великими друзями…» Бабуся заперечує і каже, що ніколи не зможе з птахом дружити, бо він у неволі, у клітці. І радить відпустити птицю на свободу, бо тільки вільні й рівні поміж собою можуть бути рідними і друзями… Онук заперечує: мовляв, коли відпустить птаха, той полетить, втече і бабуся може уже ніколи його не побачити. На що мудра жінка відповідає: «…Мати справжнього друга десь далеко-далеко і знати, що він тебе любить, набагато краще, аніж поруч покірного й улесливого ближнього, який тебе люто ненавидить…» Онук ніяк не второпає, як можна дружити із тими, хто від тебе далеко-далеко і з ким ти навіть не зустрічаєшся.

А старенька і тут знаходить відповідь: «…Справжній друг — це як Ангел. Ти його не бачиш, але він є!.. І хранить тебе од усяких напастей. Ось такий він, істинний друг!.. Як повітря! Воно невидиме, але без його ковтка — судьба твоя гірка!»

Десь подібна дружба існувала і поміж нами з Михайлом. Ми бачилися вкрай рідко, могли місяцями не передзвонюватися, але я завжди відчував його духовну присутність. І достоту був упевнений: якщо потраплю, не приведи Боже, у глуху безвихідь, він конче відізветься і першим прийде на поміч.

Михайло Лукич належав до тих — тепер уже дуже рідкісних людей, — яких можна назвати непересічними постатями, інтелектуалами, особистостями з енциклопедичними уподобаннями. З ним однаковою мірою можна було говорити і сперечатися про політику, економіку, науку, філософію, мистецтво і літературу. При цьому Сятиня володів даром тонкого гумору і афористичного мислення. Ніколи не забуду: коли і жалівся йому на людей, м’яко кажучи, не вельми   далеких і твердолобих, він постійно повторював відомий вислів: «Ніколи не доказуй свою правоту друзям, бо тоді доведеться опуститися до їхнього рівня. А коли зійдеш до їх рівня, дурні знищать тебе своєю мудрістю». У мене й досі у записниках   залишилися його вислови: «Людина, яка твердить, що знайшла смисл життя, точно загубила розум…», «Молодість ніколи не думає про старість, проте старість завжди з жалем й гіркотою згадує про молодість». «Якщо тобі тяжко на душі, вийми з пазухи камінь і одразу стане легше…».   Зізнатися чесно, чимало Михайлових словесних перлів я відтак вклав у вуста своїх літературних героїв.

Ніколи не забуду нашу останню зустріч у кафе біля Закарпатського обласного музично-драматичного театру. Ми так заговорилися, що я забув про важливу виробничу нараду. А коли згадав, почав швидко прощатися. Михайло з щирою посмішкою і лукавинкою в очах дивився на мене і з добродушною простотою сказав:

— Митре, ти куди біжиш?   Спішити нікуди — перед кожним із нас Вічність!

Мине не так й багато часу і я з болем зрозумію — це були пророчі слова Михайла.

…Погідної ранньоосінньої неділі озвався телефон і почувся бадьорий голос Михайла Сятині.

— З якого боку димаря записати б цю новину, — мовив із іронією я, натякаючи, що друг майже півроку не давав про себе знати.

— Не тільки на димар записати, але й ноги попелом посипати, — відповів весело Михайло.

А потім якусь мить помовчав, глибоко зітхнув і продовжив:

— Ти чоловік старший, мудріший і маєш мене зрозуміти — з роками людині все менше стає часу… Я помічаю, що з кожним днем він летить для мене все стрімкіше і стрімкіше. Дні не проходять, а миготять перед очима, як вагони надшвидкісного потяга. Маю дуже багато задумів, невідкладних справ, а часу чимдалі — менше. І від того дуже караюся і страждаю.

— Брате Михайле, але ти ж сам мене наставляв: спішити нікуди — перед нами Вічність, — натякнув на Михайлові кпини, коли я дуже метушився.

— Воно, брате, Митре, чужого завжди легше вчити, як самому це ж саме чинити, — відповів Михайло й одразу діловито запропонував. — Нам треба найближчим часом зустрітися: у мене виник один цікавий мистецький проект і мусимо порадитися… Та й взагалі є багато про що поговорити.

— Я готовий, — відповів я. — Пенсіонера час не гонить…

— Тоді до зустрічі! — відгукнувся Михайло.

А через кілька тижнів подзвонив і перепросив за те, що наше побачення відкладається — не вистачає часу. Відтак знову дзвінок і вибачення… і знову через неймовірну зайнятість і брак часу… У мене складалося враження, що Михайло з неймовірними зусиллями і потугами бореться із часом, намагається його хоч трішки зупинити, угамувати, приборкати, аби встигнути зробити задумане, а головне — виконати обіцяне десяткам знедолених, які постійно зверталися до нього за поміччю. І він намагався усім допомогти — тільки собі не зміг… …Коли мій давній милий друг, брат Сятині Андрій подзвонив і сповістив, що душа Михайла   покинула простори земні, я онімів, потерп, все у мені зів’яло й зупинилось. Здавалося, навіть серце умовкло… А потім до сліз відчув велетенську болючу порожнечу і безмежну холодну самотність.

Минали дні, але думки і спомини про покійного друга не покидали… Весь час згадувався той сон, про який розповів колись Михайло. І так само, як він у тому сні, запитував: «Мамко, а як вам там, на вашому березі… там, у тому світі, де тепер ви?», я подумки з подібними словами звертався до нього. І, мабуть, отримав відповідь…

Одного ранку, вийшов на балкон, викладений ящиками з квітами — й отетерів. На підвіконні, серед фіалок, стояв глиняний горщик із різдвяником, усіяним, немов рожевими діамантами, ніжними квітками. Але цього не могло бути! Адже різдвяник починає цвісти у грудні, під Новий рік, наче сповіщаючи про благу вість — народження сина Божого Ісуса Христа. А тепер, у цю мить, коли я стояв на балконі, навкруги весна буяла, саме наближався Великдень, а мій різдвяник цвів, наче знову сповіщав про благу вість. І я раптом її зрозумів — зрозумів мову квітки: Мій дорогий друг щасливо дістався Долини блаженного спокою, потім перейшов через ріку Вічності, де на нього чекали рідна мамка… Вони зустрілися… Мамка, як у дитинстві, взяли з любов’ю сина за руку і вони пішли разом… Адже як мамка сказали: «Ми відходимо у світи Господні, аби звідти допомагати вистояти живим у тяжких світах земних».

Дмитро Кешеля, письменник