Куди прямує колись одна з найбагатших республік колишнього СРСР — Україна.

Багатьом її громадянам, які не покинули Батьківщину, отцюзнину, рідну землю, відомо, що навколо нас усе відбувається по-новому. Один із давніх філософів зауважував: «Усе тече, все міняється!». Добре, коли все міняється на добро, на благо, а коли навпаки?

Беру газету «РІО» за 10 березня ц. р. і констатую, як помінялася одна з імпозантних будов Ужгорода. Стало якось не по собі. Бо ж усе своє свідоме життя як фаховий історик присвятив вивченню сутності цього стародавнього міста над Ужем, мого рідного міста.

Вивчав і популяризував його історію та культуру, його видатних діячів, які творили йому славу маленького провінціального, але європейського містечка. Багато з них жили в цих будинках і творили на цих вулицях для прийдешніх поколінь. Творили, хоча би згадати одного з них Михайла Фінцицького, який був мером Ужгорода 16 років. Жив у скромному будинку на вулиці О. Духновича. При ньому Ужгород отримав будову гімназії (1895), залізничний міст (1905), монастир Отців Василіан (1912), школи № 2 і колишню № 4 (1904), школу глухонімих (1904), нову військову казарму (1902) та ряд інших. На жаль, не можу «нажебрати» певну суму для появи на світ книги про рідний Ужгород. А можна було на початку 90-х років як депутату першої демократичної міської ради багато чого собі «прихватизувати». Совість не позволяла. На це в народі кажуть: «Так тобі і треба!».

Що ж до Ужгорода, його пам’яток, то треба зауважити, що в різні історичні часи місто входило до різних державних формувань, більшість з яких намагалася оберігати його історичну пам’ять. Так формувався лівобережний центр Ужгорода з сучасною площею Шандора Петефі і прилеглих до неї вулиць, з своєрідними будинками у стилі сецесії. Це було при «старих мадярах» (австро-угорські часи 1867—1918 рр.).

Правобережний центр із замком, від якого вже у 1691 р. було відомо десять вулиць. Однією з них є згадувана стара вулиця з цілим рядом пам’яток — пам’ятних будинків. У різні часи вона мала різні назви — Велика, Соляна, Ракоці, Жовтнева і сучасна Волошина. Веде свій початок від площі Корятовича до колишнього монастиря Отців Василіан (1912). На цій вулиці збереглися ряд історичних будинків із лівого і з правого боку. Багато з них мають своє історичне значення, свою пам’ять і вже мали бути на них пам’ятні таблиці. Але ми бачимо, як частина з них перебудована і перебудовується. Саме на цій вулиці була крамниця Циріла Фунданича, колишнього торговця пряностями, уродженця Ужгорода з 1904 р. Жив і займався торгівлею за часів Чехословацької Республіки, при «нових мадярах» (1938—1944 рр.) і знищений при «совєтах». Очевидно, цей колишній магазин, із старовинними написами функціонував із 1925 р., коли Циріл Фунданич, після 3-річного практикування в Будапешті й Мукачеві, почав самостійну справу. Його друга дружина Клара Йосипівна Фунданич   проживала в будинку на вулиці Яроцькій і частина предметів цього магазину була придбана краєзнавчим музеєм. При «совєтах» тут так і діяв магазин, і комуняцька влада Ужгорода нічого не «переробляла». Згодом, у 90-х роках ХХ ст., працював магазин музичних інструментів, потім кафе-бар, тривалий час будівля була закрита. Тепер будинок знищений. Збереглася тільки частина склепу поруч на вулиці Ольбрахта, де Юрій Руснак відкрив кафе «Під замком», своєрідний музей. Так руйнуються наша історія, наші пам’ятки, на яких немає табличок правління охорони культурної спадщини ОДА, яке мало би дбати про нашу культурну спадщину. Але багато об’єктів історії і культури не оберігаються, згідно з внесенням їх до Державного реєстру з 90-х рр. ХХ ст. Тільки за 2011 р. крамниця була внесена, аж потім — ні. Чому? Можна тільки здогадуватися. На ній мала бути якась табличка. Ба, на будинку сім’ї о. Августина встановлена пам’ятна дошка першому Президентові Карпатської України, та не сказано, що сім’я Волошина у 1933 році передала свій будинок під дівочий сиротинець «Святої родини», що тут мав бути музей Августина Волошина. На цій старовинній вулиці кожен будинок має свою історію і має бути внесений до діючого Державного реєстру ОДА, але на це нема і не буде ніколи коштів. Така доля наших пам’яток. І «совєтські» й нові газди-прибульці не знають і не хочуть знати нашу історію. Бо один теж написав по-русинськи для русинів, не констатуючи, що їх «упокоїв у Бозі» безбожний батько всіх народів Йосиф Сталін. Руками комуняків Борканюка, Локоти, Мондока, Сидоряка та «іже со ними» проводилася його ідея будівництва соціалізму в країнах Центральльної Європи, які, виконавши його завдання, були знищені у таборах ГУЛАГів (крім Борканюка), а вулиці з їх іменами були замінені. Ось така наша вдячність тим, хто піднімав українську національну свідомість у закарпатських русинів. Так, у 1991 р. ми всі проголосували за незалежну Україну, бо надіялися жити у багатій правовій демократичній державі, багатонаціональній, де пануватимуть закони, де зберігатиметься особливість кожного регіону, своєрідність історичного культурного розвитку.

Та повернемося   до будинку крамниці Циріла Фунданича. Скільки таких пам’яток в Ужгороді. На вулиці Капітульній є будинок відомих діячів Рошковичів, де свого часу проживав на весь світ відомий наш художник Ігнац Рошкович. Йдуть до Ужгородського замку туристи з цілого світу, та й наші, а будинок нищиться, пропадає на очах. Чи буде він занесений до нового Державного реєстру? Думається, що ні, бо з 1900 р. на всій території області поки що внесено 55 (із 2011 р.), а тільки в Ужгороді набиреться до 1000 пам’ятних будов. Ось такі справи з охороною пам’яток.

Людвіг Філіп, історик, краєзнавець