Про період радянської влади на Закарпатті відомо досить багато як зі спогадів очевидців, так і з великої кількості наукової та науково-популярної літератури. Однак переважна більшість інформації стосується звільнення міст загалом, окремих об’єктів чи соціально-економічного розвитку. Натомість чимало фактів про соціальний устрій післявоєнного Ужгорода, його повсякденне життя досі маловідомі, а то й зовсім невідомі сучасному поколінню.

Прикметною ознакою початку радянського періоду є те, що люди, які працювали у той час на різних посадах, керували містом, організовували життя, були вихідці з австро-угорських, чеських і угорських часів. Тож цікаво, як вони бралися до роботи в нових умовах.

Історик і краєзнавець Йосип Кобаль працює над цією темою уже давно, тому назбирав багато фактів, які з загальноісторичного погляду неважливі, але ужгородців можуть зацікавити чи здивувати, особливо порівняно з сучасним устроєм. Тож пропонуємо кілька історій із повоєнного Ужгорода.

— Яким був Ужгород у перші дні й місяці радянської влади?

— Ужгород зайняли радянські війська 27 жовтня 1944 року. Вважається, що цього дня остання область України була визволена від німецьких і угорських загарбників. Хоча бойові дії у сусідніх населених пунктах, зокрема у Чопі й Соломонові, завершилися тільки 23 листопада. Ужгород не зазнав значних руйнувань під час Другої світової війни, але вступ радянської армії до міста супроводжувався досить запеклими, зокрема, вуличними боями. Одна частина військ наступала з боку Дравців, у напрямку до залізничного вокзалу. Інша — долиною Ужа з метою захоплення промислового району й електростанції. Німці й угорці планували підірвати усі найважливіші комунікаційні й промислові об’єкти міста. Були зруйновані всі мости, снаряди потрапили у цілий ряд будівель, зокрема, і в центральну частину міста. Наприклад, прямого попадання зазнав міський театр — сучасний ляльковий. Він постраждав і від підриву пішохідного моста. Тож театральну будівлю треба було відновлювати. Потрапляння снарядів торкнулося й приватного сектору, не кажучи вже про обстріли з автоматів, кулеметів.

Цікавим було наведення ладу у місті після боїв. До прикладу, як було організовано вивезення сміття й очищення вулиць. Частину побутового сміття, залишки укріплень вивозили за межі міста, але іншу частину зобов’язували власників будинків і квартир закопувати у своїх дворах. Коли ситуація дещо врегулювалася, у місті працювало вже 48 прибиральників, які кожного дня прибирали місто, а сміття вивозили 6 кінних возів на сміттєзвалище, де ці працівники були зобов’язані дезінфікувати сміття вапном і пересипати його глиною товщиною півметра.

— Які правила запроваджувалися у місті?

— Значну увагу приділяли загальним гігієнічним умовам. Оскільки після війни санітарні умови були не кращими, а багато людей, зокрема й тих, які поверталися з концтаборів, були хворими, зараженими. Для них були обов’язкові проходження дезінфекції в міських банях. На той час були три такі бані: на місці колишньої «Квасної води», друга біля спиртзаводу, неподалік сучасного облмуздрамтеатру, а ще одна — єврейська — неподалік сучасної ЗОШ № 1.

Окремо регулювали відвідування ужгородського міського басейну. Тут теж діяли доволі суворі правила. По-перше, у басейн можна було приходити тільки в одязі й купальниках, які були загальноприйняті для подібних закладів. Аби потрапити в сам басейн, спочатку потрібно було помити ноги, затим помитися в душі. Жінкам із розпущеним волоссям було заборонено заходити в басейн. На голову одягали спеціальну шапочку. У сам басейн можна було зайти лише в такому купальнику, який не суперечив загальновизнаній моралі. Заборонялося турбувати людей, які купалися в басейні, хлюпати водою, занурюватися, імітувати рухи, стрибати у воду у будь-якому місці. Відвідувачам забороняли у воді плювати, слюнявити тощо. У басейні не можна було курити, викидати в нього недопалки, сірники, заводити тварин.

Неподалік басейну була встановлена радіоточка, через яку закликали громадян до порядку чи робили оголошення. Порушення всіх цих правил тягло за собою сувору відповідальність у розмірі від 5 до 100 карбованців.

Значну увагу приділяли санітарії тварин, зокрема, собак. Дуже цікаве розпорядження міської управи за 1946 рік, яке стосується саме правил утримування в Ужгороді собак. Тодішні правила були обов’язкові для всіх жителів, а їхнє недотримання каралося штрафом у 100 карбованців, або місяцем виправних робіт. По-перше, всі собаки були зареєстровані і мали персональний номер, намордник, були прив’язаними. Ходити з собакою без номера, намордника і повідка було заборонено. Всіх собак, які не мали номера, відловлювала спеціальна група. Ці норми службовці міської управи перебрали з попередніх років.

— Як змінювалася інфраструктура?

— Цікавим було квартирне питання. Йдеться передусім про загальну житлову площу. Спочатку в Ужгороді була встановлена норма житлової площі на одну людину — майже 14 квадратних метрів. Сюди не входили підсобні приміщення. Коли в Ужгород приїхало багато урядовців, нових мешканців, кількість вільного житла різко зменшилася, тому міська управа вирішила зменшити норму до 9 квадратних метрів на людину.

— Чи тривало будівництво, відновлення шляхів?

— Значна увага приділялася також регулюванню вулиць, транспорту й пов’язаних із цим різних заходів. Наприклад, коли мости були у руїнах, через Уж був побудований тимчасовий дерев’яний міст у районі сучасної мерії (до речі, мерія того часу розміщувалася на площі Сталіна — сучасній Петефі, у приміщенні нинішньої ЗОШ № 9). Саме через це, як згадує Петро Сова, який кілька місяців очолював народну раду Ужгорода (пізніше його змінив Сергій Стасєв), розібрали стару будівлю ужгородського пивзаводу, яка заважала розширенню вулиці. В окремих вузлових місцях вперше були встановлені світлофори.

Із сучасної площі Корятовича, із невеликого парку перед ринком, де були поховані радянські воїни, які загинули в боях за Карпати й Ужгород, їхні тіла ексгумували та перенесли на Пагорб слави на Кальварію.

Трапився і такий цікавий випадок: один мешканець сучасної вулиці Руської, який займався торгівлею деревини, попросив дозвіл на будівництво вузькоколійки від свого будинку до залізничної зупинки на території сучасної Радванки, щоб легше було доправляти дерево на власний склад. Звичайно, вузькоколійка не була збудована, адже, починаючи з кінця 1944 року, нова влада активно націоналізовувала всі приватні магазини, фірми, заводи. Ці заклади існували тільки протягом перехідного періоду, у період так званої Закарпатської України. Після цього відбулася повна ліквідація приватного бізнесу. Зокрема, можна навести приклад керамічного заводу Василя Бучинчака, який виготовляв глиняний посуд. Бучинчак був відомим закарпатським керамістом родом із Мукачева, який закінчував відповідні вищі школи у Відні, Німеччині, і в чехословацький період був неодноразовим призером міжнародних виставок. Він пережив і війну, але зберегти завод в умовах радянської влади не зміг.

Іншим таким прикладом може бути націоналізація ужгородських готелів, які потрапили у міську власність і були перейменовані, зокрема, готель «Берчені» спочатку отримав назву «Байкал», а потім — «Київ». Аналогічно готель «Корона» став «Верховиною». У той час у місті функціонували численні закусочні, чайні та їдальні.

Звичайно, перейменування не оминуло площ та вулиць міста. Уже в грудні 1944 року колишня площа регента Угорщини Міклоша Горті (сучасна Народна) стала Красною площею. А вулиця Капітульна перетворилася на Кремлівську.  

— Ідеологічна робота проводилася на звільненому Закарпатті?

— Уже в 1946 році було прийнято рішення, щоб усі організації, заводи, установи, будинкові комітети і приватні особи закупили в обов’язковому порядку червоні прапори установленого розміру, які, за наказом керівника міліції, повинні були виставляти під час важливих подій. Це не була нова ідея, так робили представники всіх режимів на Закарпатті.

— Які ще особливості мав повоєнний Ужгород?

— Ужгород кінця Другої світової війни був багато в чому пов’язаним зі сільським господарством. У міській управі був відповідний землеробський відділ. Місто мало понад 400 га землі, зокрема, й виноградників. Так, в одному з документів, наприклад, згадується, що Ужгород має двох бугаїв — Бетяра і Шандора, але вони вже старі й, за рішенням ветлікаря, непридатні до запліднення корів. Тому міська управа вирішила їх реалізувати. А за виручені кошти придбати двох нових, молодих. Імовірно, Бетяр і Шандор закінчили своє життя у тодішній скотобійні, що працювала наприкінці вулиці.

Наталія Толочко