Але не цей факт є домінантою в розповіді 95-річного Олекси Логойди про своє життя-буття. Бо й справді в житті його було стільки історично цікавих фактів, що про цей підпис він говорить, як про щось буденне, звичайне.

Народився пан Олекса 16 березня 1923 р. у с. Руське недалеко Мукачева. Батько його активно цікавився політикою, був членом Аграрної партії (Земледільський союз). Балотувався в депутати чехословацького парламенту, та не вистачило всього 200 голосів. Близьке знайомство батька з видним політичним діячем Цуркановичем допомогло Олексові стати студентом російської гімназії. Але спочатку Олекса хотів навчатися в українській гімназії і лише після того, як професор цієї гімназії Іван Панькевич виніс вердикт, що в українській гімназії Олекса не може навчатися, бо не знає української мови, батько, член Карпато-Руської трудової партії, розповів про оказію, яка сталася з його сином, керівнику партії Цуркановичу, який був у хороших стосунках із Брешко-Брешковською, російською революціонеркою-народницею, яка після жовтневого перевороту в Росії осіла в нашому краї і опікувалася російською гімназією. Олексові було дозволено складати вступні іспити в російську гімназію, за результатами яких він став гімназистом. Для молодого хлопця це було навіть краще, бо російська гімназія фунціонувала в Мукачеві, а українська — в Ужгороді. Коли Олекса успішно закінчив гімназію, в Європі вже відчувався запах війни, яка фактично почалася на теренах нашого краю — деякі галицькі мрійники захотіли почати побудову Великої України з нашого краю-території Чехословаччини. 15 березня 1939 р. була виголошена Карпатська Україна, однак проіснувала ця держава всього один день, оскільки 16 березня угорські війська перейшли Тису в районі Королева, а 18 березня окупували весь край. На правому березі Тиси біля села Рокосово стоїть пам’ятник січовикам та місцевим гімназистам, які виступили проти регулярного угорського війська і полягли на полі бою.

Як відбувалося приєднання Закарпаття у 1944 році

Окупація краю викликала пасивний спротив молодих людей, які, піддавшись на комуністичну агітацію, вирішили шукати кращої долі в країні трудящих — СРСР. Однак перетнувши умовний кордон СРСР у Карпатах, шукачі кращої долі отримували цілком реальний термін ув’язнення «за нелегальний перетин кордону», а далі Сибір та сталінський ГУЛАГ. Таких було майже 25 тисяч, із яких залишилися живими близько 5 тисяч і то лише завдяки чехословацькій військовій місії, яка домовилася з Кремлем про створення на території Радянського Союзу чехословацького військового підрозділу з громадян Чехословаччини, які перебували в радянських таборах. Серед таких були й старші брати Олекси Логойди, які перейшли кордон у 1939 р. і потрапили в сталінський ГУЛАГ. Старший брат, як записано в російських архівних документах, «загинув при спробі втечі» (з табору). А брат Микола пізніше був звільнений, як і інші громадяни Чехословаччини, а вернувся в Мукачево в 1944 р. На той час вже формувався партизанський загін Василя Русина. Начальником штабу в загоні Русина був латиш Іван Штендер, а Микола був призначений заступником командира з розвідки. Членом загону було зараховано й Олексу. Партизани збирали в основному розвідувальні дані, якихось активних бойових дій майже не вели. А коли Мукачево було звільнено і там розташувався штаб 4-го Українського фронту, Микола був призначений начальником місцевої охорони члена Військової ради даного фронту Л. Мехліса. В охорону набиралися місцеві хлопці, тому туди потрапив і Олекса. Микола як начальник охорони мав можливість бути присутнім і на нарадах у генерала Петрова, у Мехліса, представників Ставки, тому Олекса знав, як там обговорювалося питання приєднання до СРСР Закарпатської України (так вже називали військові наш край), а також районів Словаччини, Румунії та Угорщини, де проживали, на думку Л. Мехліса, українці (русини).

Пан Олекса добре пам’ятає, як після того, коли угорські та німецькі війська покинули наш край, радянські військові органи почали створювати місцеві державні та громадські органи (Народні комітети) і готувати грунт для проведення з’їзду, на якому було заплановано проголосити возз’єднання Закарпатської України з Радянським Союзом. Збори зі створення Народних комітетів у селах проводили партизани — вони приїздили на конях, збирали людей, рекомендували, кого обрати членом Народного комітету, а кого обрати головою. Все це контролював начальник гарнізону. Але делегатів на з’їзд вже обирали Народні комітети. Учасником з’їзду був і пан Олекса. Зміст Маніфесту присутні прослухали від доповідача, не читали його, після голосування учасники ставили свої підписи. Де зараз екземпляр підписаного Маніфесту — ніхто не знає. Немає ні списків учасників, ні протоколу з’їзду. Професор М. Троян та Олекса Логойда, два учасники з’їзду, свого часу в приватній розмові розповідали жителю Мукачева Йосифу Сливці, що в тому хаосі, який стояв у залі кінотеатру, де проходив з’їзд, не до списків було і протоколу — з’їзд проходив дуже поспішно. Навіть наявні списки через кілька днів були знищені з-за побоювання, що чехи ще додумаються робити опитування людей, чи брали вони участь у роботі з’їзду і чи підписували Маніфест (на час проведення з’їзду край де-юре входив до складу Чехословаччини). Професор М. Троян чесно зізнався, що списки учасників з’їзду, які подані в його книгах, він склав по пам’яті.

Мабуть, Л. Мехліс хотів дуже вже задобритися перед Сталіним. Як стверджують чеські історики, вже 29 листопада 1944 в Ужгороді створюється Тимчасова Народна Рада пряшівських українців, яка на своєму засіданні прийняла рішення про «приєднання до вільної матері Закарпатської України всю Пряшівську Україну з Галицькою Лемківщиною». Члени цієї Ради на початку 1945 року на звільненій території Східної Словаччини почали збирати підписи на підтримку меморандуму, який вимагав приєднання регіону до Закарпатської України.Тому 1 березня 1945 р. у Руському домі в Пряшеві пройшов з’їзд делегатів українських (русинських) сіл та районів Східної Словаччини, на якому була створена Українська Народна Рада Пряшівщини (УНРП). УНРП, в якій сильну позицію мали місцеві комуністи української (русинської) національності, проголосила себе за «найвищу та єдину представницю українського та руського (русинського) населення в Словаччині». Розуміючи абсурдність існування самозваної ужгородської Тимчасової Народної Ради пряшівських українців, архітектор возз’єднання Л. Мехліс направив у Пряшів людей з Ужгорода на переговори про возз’єднання Пряшівської Русі з СРСР. Сьогоднішні українські історики (а деякі й словацькі), описуючи події даного періоду, стверджують, що пряшівські політичні діячі просили возз’єднати Пряшівську Русь із СРСР. Однак пан Олекса стверджує, що направлені Л. Мехлісом до Пряшева переговорники повернулася ні з чим — члени Ради заявили, що вони не хочуть, щоб їх край був возз’єднаний з СРСР. Подібним чином вчинив і румунський коаліційний уряд, в якому були і комуністи. Олекса Логойда розповідав, що Л. Мехліс направив у Мараморош-Сигет Івана Туряницю для перемовин, навіть був призначений в Сигеті прокурор із Ужгорода Гіріц. Однак румуни не захотіли віддавати Мараморош Радянському Союзу, румунський уряд поскаржився в Москву на такі дії тепер уже союзника, і з Москви надійшов наказ операцію припинити.

З приєднанням краю до СРСР почалася організація місцевих правоохоронних органів. Крайову міліцію і орган державної безпеки доручили організувати Миколі Логойді. Так Микола став головою Комітету держбезпеки, а Олекса його помічником. Створені органи мали всі атрибути, в т. ч. і оперативний зв’язок. Однак Олекса недовго був співробітником цих органів, оскільки одного дня до голови комітету прийшов представник Управління СМЕРШу 4-го Українського фронту з Ужгорода і почав розпитувати про нього і про те, якими мовами Олекса володіє. А коли почув, що розмовляє на мовах усіх наших сусідів, сказав, що він повинен представити його керівництву СМЕРШу в Ужгороді.

Володіючи мовами сусідніх народів, Олекса Логойда був знахідкою для радянських військових, із якими він працював як перекладач. І бачив та чув багато цікавого. Наприклад, супроводжуючи радянського генерала Словаччиною та, заїхавши і в польське місто Закопане, пан Олекса бачив у в’язницях високопоставлених чехословацьких та польських офіцерів-учасників повстань за визволення своїх країн від німецьких фашистів (полковників та навіть генералів), які були ув’язнені вже радянськими органами. Якось він запитав генерала, чому так сталося, вони ж воювали проти німців, німці їх полонили й ув’язнили, а радянські війська їх звільнили, а потім радянський суд їх чомусь знову засудив. На наївне запитання Олекса отримав чітку відповідь: «Не задавай глупых вопросов, а то можешь составить им компанию». Ось чому багато істориків, які займаються питаннями Словацького народного повстання, говорячи про долю цих офіцерів, часто пишуть: «Подальша їхня доля невідома»...

Будівництво «нового» життя

Таких «наївних» питань у пана Олекси було ще чимало — наприклад, коли він побачив, як слідчий вдарив по голові затриманого «врага народу» так, що в того вискочило око, він розповів про це начальнику слідчого відділу (правда, від цього нічого не змінилося). Пізніше, коли вже був районним прокурором, написав скаргу на свого прямого начальника — обласного прокурора Андрашка, який засудив трьох хлопців-студентів Хустського технікуму на 10 років за те, що вони, отримавши перед Великоднем повістку в армію, поїхали додому в гірське село попрощатися з рідними, де пробули святкові дні. Скаргу районний прокурор написав не генеральному прокурору України, а Радянського Союзу. Реакція генерального прокурора СРСР була миттєва — через кілька днів приїхав представник республіканської прокуратури розбиратися з інцидентом. У присутності пана Олекси високий гість відчитав обласного прокурора, оголосив йому догану і наказав негайно звільнити хлопців і відправити на збірний пункт.

До роботи в прокуратурі пан Олекса деякий час працював начальником обласного Управління юстиції, хоча, як сам зізнається, на той час в юриспруденції не розбирався (жартома каже, що Юрій Луценко взяв із нього приклад). Потім були районні прокуратури у В. Березному, Тячеві, Хусті, Берегові. І всюди ці державні органи потрібно було створювати з нуля.

Згадує пан Олекса і про те, як створювалися у нас колгоспи. Наприклад, він отримав завдання від Івана Туряниці створити колгосп у рідному Руському. Довго ламали голову, кого ж агітувати, потрібно було щонайменше 20 заяв. І тоді хтось із домашніх почав рахувати, скільки у них близьких родичів. Виходило понад 20. А оскільки в Ужгороді нікого не цікавило, чи має заявник землю і реманент, всі рідні, і жінки в тому числі, написали заяви про вступ у колгосп. Що цікаво, один із них мав молотарку, яку в нього чомусь не конфіскували, хоча в інших селах забирали все — і землю, і коней або волів... Для швидшого виконання рознарядки зі створення колгоспів у великих селах часто створювали два і більше колгоспів (наприклад, у Страбичові були створені два колгоспи, які проіснували всього рік, але ж план було виконано).

Пан Олекса згадує і про 1968 р., коли чехословацькі державні діячі нової формації на чолі з А. Дубчеком задумали будувати «соціалізм із людським обличчям». Весною 1968 р. його якось запросили на розмову в органи безпеки і дали завдання знайти ще 3 надійних людей, оскільки на них чекає відповідальне і досить тривале відрядження в Чехословаччину. Бригаду з 4 чоловік на чолі з паном Олексою відвезли в одне з міст на північному заході Чехії, де проживало досить багато вихідців із нашого краю, дали завдання виступати на заводських зборах, у колгоспах, в організаціях, обіцяти всім посади голів та директорів, запевнювати, що братній радянський народ ніколи не залишить у біді чехословацьких друзів. Це було щось на зразок «зелених чоловічків». Наскільки була ефективною ця агітація — невідомо, бо на території Чехії в той час вже були радянські та болгарські військові підрозділи. А 21 серпня 1968 р. війська країн Варшавського договору (крім Румунії) окупували Чехословаччину. Після цього пана Олексу вже не відправляли у тривалі відрядження.

Нещодавно пану Олексові виповнилося 95 років. Було багато привітань, однак рідна прокуратура за свого цікавого живого першопроходця якось забула.

Пан Олекса як пенсіонер-пільговик у травні місяці ц. р. захотів поправити своє здоров’я в санаторію «Карпати». Ми провідали його в санаторію, то ж не можемо обійти мовчанкою і цей факт. У санаторію проходять реабілітацію і поранені воїни АТО. Будемо конкретно говорити про перший корпус, верхні два поверхи якого платні, а інші для пільговиків. Різниця в облаштуванні цих поверхів разюча — на платних поверхах здійснено відмінний євроремонт, тоді як і поранені воїни АТО, і такі пільговики, як пан Олекса, перебувають просто в жахливих умовах — непривітні, давно не ремонтовані приміщення радянських часів, страшні ще радянські меблі, антисанітарія, відсутність навіть радіо. Нам хочеться попросити обласних керівників навідатися до реабілітантів у санаторій «Карпати», щоб усе це неподобство побачити на власні очі.

Хоч трохи і з запізненням, але вітаємо ювіляра з гарним ювілеєм і бажаємо йому благая літ.

Дмитро Поп, м. Ужгород