Останнє велике інтерв’ю Клари Балог.

Перша в Закарпатті народна артистка України, почений громадянин Ужгорода, Клара Балог — хореограф, балетмейстер-постановник заслуженого Закарпатського народного хору, ціла епоха культури Зкарпаття — відійшла у вічність у ніч з 8 на 9 червня.

Вона гралася в майстернях художника Бокшая, дарувала квіти губернатору Грабарю, їла тістечка в кондитерській Пурми, ходила в аптеку доктора Лендвая. Правилам етикету її вчив Ерделі, а свої перші танці вона танцювала в «Коруні». Її звичайна шкільна освіта переважувала багато в чому вищу радянську. Вона була з часів, коли на всю набережну двірник знаходив два папірці і від мосту до мосту росли двометрові рози. Вона сама прожила довге життя, як дивна роза. Публікуємо останнє велике інтерв’ю Клари Федорівни каналу Corso2011, датоване 10 червня 2007 року.

— Мої батьки з Мукачева, батькове прізвище було Керечанин. Він працював у чеській школі, він був, як тоді називалося, школьнік — відповідав за весь порядок у школі. Директор Ян Ржіга бачив, що батько такий був дисциплінований, побожний, знав багато мов, і він забрав батька сюди, в Ужгород, у Першу школу. Бо в 1926 році вона була найпрестижніша в Ужгороді. Тоді школа була набагато вища, ніж тепер, бо в ті роки Уж виходив з берегів кожні 3-4 роки, тому берег кожного разу піднімали і школа «сідала». І цей перший поверх, де зараз решітки, він був так високо, що я, коли була мала, мусіла ставати на пальчики, аби постукати у вікно!..

І у 26-му році батька перевели сюди на роботу, нас у сім’ї було вже четверо дітей, мене ще не було. Батьки сюди переїхали разом із художником Адальбертом Ерделі, бо він там теж викладав малювання. І цей чеський директор дав квартиру нашій сім’ї і Адальберту Ерделі (вчителі з родинами жили на цокольному поверсі школи. — Ред.). В 1928 році я народилася у цій школі, і там ми жили до 1954 року. Це тоді була чеська горожанська школа. Викладачі були в основному чехи, навчання велося чеською мовою. Вдома ми з батьком говорили по-русинськи, з мамою по-угорськи, з бабкою –по-німецьки (усміхається. — Ред.), а з дітьми і викладачами — по-чеськи. І я по сьогодні нормально розмовляю чеською, бо що дитиною вивчила, то неможливо забути.

Потім, коли я вийшла заміж, ми з чоловіком перейшли жити на Корятовича (я дістала квартиру, вже тоді була депутатом обласної ради), але з часом ми перейшли на вулицю Високу, в облвиконкомівський будинок (то вже третя моя квартира була). Це, знаєте, не можна порівняти з теперішнім Ужгородом... Все моє дитинство пройшло на набережній — там ми могли босі бігати і тротуаром, і дорогою. Починаючи з Першої школи і аж до Рафанди вся набережна була висаджена розами, тим високим сортом. І людина ішла набережною як розовим коридором.

І був один чоловік, сторож, який з паличкою з гвіздочком на кінці ходив по набережній і шукав сміття, то рідкість була, коли 1-2 папірчики позбирав із землі. Така чистота була. І тих роз з 45-го року вже нема...

Ну а про Корзо я вам і сказати не можу!.. Це як я потрапила в 70-х роках у Париж і побачила там вулиці, то Корзо наше — це був другий Париж. То ще Адальберт Ерделі, коли ще був холостяком, то часто заходив обідати до нас, бо мама добре готувала, то розказував за Париж, і я згадала його розповіді, то і наш Корзо таким був — чистенький, акуратний!.. Ми, молодь, інтелігенція, виходили прогулятися по Корзо, там був дуже гарний магазин Батя, який взуття продавав, був магазин Пурми, де були різні тістечка, але такі різні, і той запах, та чистота!.. І то все так приємно, з музикою.

Взагалі, я все життя живу тут, у центрі, в цих трьох квартирах. Незважаючи на те, що викладала ще за радянської влади народну хореографію в Канаді, мене все тягло в Ужгород. Не можу уявити своє життя без Ужгорода! Я живу тут уже 79-й рік і про кожний будинок можу все розказати! І колись Ужгород був під верховуванням духовенства. У всіх школах, де я вчилася, викладало духовенство. В неділю всі йшли на Службу Божу!

Коли хтось із учнів хотів сходити в кіно, то вчителі записували, на який сеанс ми ішли і потім перевіряли нас, чи ми там, щоб не дай Боже, ми ходили на якісь неправильні фільми, а тільки на ті, які виховують. Мораль була на страшно високому рівні! Книжки теж можна було читати тільки перевірені! Там, де я вчилася, в учительській семінарії, були викладачі-психологи, які так передали нам свої принципи і вміння розуміти психологію людини, що потім у Канаді й Америці з мене дивувалися, як це я вмію читати думки і розуміти бажання студентів. А я відповідала: «Вибачте, в мене європейська освіта»... Бо потім вважалося, мовляв, подумаєш, 13 років вона вчилася, середня спеціальна освіта!.. Ні-і! Бо коли я пішла туди викладати, то нас було троє викладачів із Радянського Союзу, ті були з вищою освітою, а я — з європейською середньою!.. І там завжди мене питали: «Пані, ви звідки?», і я відповідала: «З Ужгорода»... І розказувала за наше місто, так що вже і в Канаді, і в Америці знали за наш Ужгород.

Ну а що, в нас правила поведінки і етикет викладав Ерделі, крім малювання. Молодь була така вихована, що могли спокійно іти за кордон і не соромитися за свою поведінку. І я рада, що я тут уже 62-й рік працюю у філармонії і ще можу передавати молоді це виховання.

У Першій школі, на 3-му поверсі був дуже великий гарний зал, який вважався одним із кращих залів в Ужгороді. Таких залів наші художники не мали, не могли ніде разом попрацювати. І от директор, Ян Ржіга, дав їм це приміщення, і там усі наші художники — і Адальбет Ерделі, і Йосип Бокшай, і Федір Манайло, і Андрій Коцка, і Адальберт Борецький — там зустрічалися, там зароджувалася дружба між ними, там працювали, там виставляли свої картини. І ми, семеро, з братами і сестрами, бігали туди дивитися, як вони працювали. А вони, бувало, брали нас, ставили на стільчик і малювали нас! І художники вчили один одного художнім прийомам, розмовляли, а ми, малі, то все слухали! І так то тоді, знаєте, приліпилося до нас, що я то пам’ятаю з дитинства — той запах, ту обстановку, ті картини — то залишилося в мені на все життя. А там, у Першій школі, завжди був дуже великий рисувальний зал.

Там, де була Перша аптека, була аптека доктора Лендвая, він був терапевтом, але до всього розумівся. Він нас усіх сімох лікував, бо ми там близько жили, і він всі хвороби міг діагностувати.

Тоді був такий дуже відомий чеський бізнесмен Батя, знаний не тільки в Підкарпатській Русі, а й по всьому світу, в нього було дуже хороше і недороге взуття. В мого батька була зарплата 800 — 900 корун, а пара найдорожчого взуття — 40 корун. І на кожне Різдво всі діти були взуті у взуття Баті, яке їм дарував Масарик.

Готель «Коруна» був дуже елегантний! Там на 2-му поверсі був зал і я там вперше танцювала, мені було 5 чи 6 років. Тоді солістка Празької опери Аврелія Кремницька мала там таку дитячу танцювальну школу. Там я робила свої перші танцювальні кроки, там була моя перша танцювальна студія. Мене туди потягла моя старша сестра. І ми дивилися там біля дверей, як танцюють діти і я собі то підтанцьовувала. А та вчителька побачила, та й закликала мене, щоб я показала, як я танцюю, бо то в мене дуже добре виходило (усміхається. — Ред.). А наша мама дуже гарно вишивала і вишила нам із сестрою костюми танцювальні. І коли мені було вже десь 7 років, то на день народження губернатора Грабаря в жупанаті ми пішли його вітати в тих костюмах...

Я дуже рада, що виросла в такому осередку, тому що його не можна з мене вибити. І я дуже рада, що наша міська рада про це не забула, що мене обрали почесним громадянином Ужгорода у 1999 році. І я фактично одна лишилася з тих, кого тоді обрали. Був Іван Михайлович Чендей, був професор Снігурський, і знаєте, якось тоді перших почесних громадян міста більше честували, як тепер... Ну, може, тому, що тепер нас уже досить багато (усміхається. — Ред.). Я б дуже мріяла, щоб той Ужгород вернувся...

Клара Федорівна Балог
17 липня 1928 — 9 червня 2018