Його село, розташоване неподалік від районного центру Перечин, має назву Мокре. Так, так — Мокре, а не — Мокра (може тому, щоб не сплутати з Руською Мокрою, що на Тячівщині в тому ж Закарпатті). Там, де, як подейкують, сьомої липневої днини жителі відзначали колись і відзначають нині свято літнього сонцестояння гойно-гойно.


Однак у селі Мокре на Перечинщині це свято побожніше позначене ім’ям Ісусового предтечі — Івана Хрестителя. Цілісінький день, як буває, село омивають теплі дощі й навкруг-довкола все постає мокрим… Ні, нелегко було тим дітлахам, що тішилися думкою розпалити купальські багаття або тайкома навідатися до Церкви. Серед них був і Юрій з няньком Василем та мамкою Марією, двома братиками та сестричкою…

Він — Юрій Шип — народився 3 травня 1943 року в селі Мокре. Тут в 1950—1954 роках навчався в початковій школі. Хоч, якщо руку на серце, то в селянській (з діда-прадіда) родині здобув чимало повчального, що й досі тримається у пам’яті… Перша проба пера припала на 1958 рік, коли навчався у восьмому класі Тур’є-Реметівської загальноосвітньої школи й опублікував на сторінках районної газети «Перемога» змістовну зарисовку «Майстер пензля» про свого улюбленого наставника Антона Петера, заслуженого вчителя України. Тут, у Тур’ї Реметах, отримав і атестат про середню освіту та в тому ж 1960 році відчув у казахстанських степах смак цілинного хліба.

Опісля завершення студій української філології в стінах Ужгородського державного університету (1970 р. ) учителював у восьмирічці в с. Сімерки, вечірній школі в Ужгороді, а згодом — у середній школі с. Великі Лази, поєднуючи педагогічну діяльність із природоохоронною в крайових екологічних структурах. Одне слово, йшов своєю стежиною, пізнаючи й долаючи життєві перелоги та осягаючи таїни мудрості, щоб дійти висновку: «Головне не те, скільки ти прожив, але що святе у житті зробив»… Ні, не буде перебільшенням, коли сказати: Юрію Шипу вдалося вже реалізу­вати, якщо не всі ще, то чимало з його благородних починань.

Прагну виокремити знакові факти у пов’язі з творчими змагами поета. Приміром, випало мені рівно тридцять літ тому відгукнутися в журналі «Україна» про «гумористичне й сатиричне» з його збірки «Градусна хвороба». Що вихоплено пильним оком Юрія Шипа як гумориста наприкінці 80-х, яке стало тоді й тепер об’єктом «на вістрі сміху»?

Одним із перших, хто рекомендував твори Юрія Шипа читачам, був Фелікс Кривін. Славнозвісний сатирик звертався 20 червня 1981 року зі сторінок «Закарпатської правди» до читачів із однозначним запитанням і воднораз давав одноосібну чітку відповідь: «Що потрібно сатирикові? Проникливість у знаходженні зла, сміливість у його викритті і, звичайно, здатність перетворювати небезпечне в смішне. Сподіваюся, що все це є у Юрія Шипа — інакше навіщо б він брався за сатиру? Набагато спокійніше було би писати лірику». Як показав час на відстані, уродженець Маріуполя не помилився — Юрій Шип виправдав сподівання Фелікса Кривіна (тодішнього жителя міста над Ужем).

Доказом цього є низка збірок гумору й сатири, що побачила світ упродовж його творчого шляху. Кращі творчі знахідки Юрія Шипа не раз друкували і друкують журнали «Перець», «Україна», «Дзвін» та інші знакові часописи. Критика схвально зустріла першу його книжку «Бита карта», що 1984 року побачила світ у видавництві «Карпати». З її сторінок на читача «глянули» напиндючені бюрократи, хапуги, ханжі, підлабузники, дволикі фанфарони-самозванці, всілякі ділки з великими амбіціями й зухвалою жадобою до таких жалюгідних принад ницої «престижності», як високі посади, дачі, автомобілі, веселки незаслужених радостей. Хоч такі «улюбленці» гумориста не переводяться там, де панує атмосфера «вертикального» підлабузництва, казенної байдужості, споживацтва, порушення норм людяної моралі та етики. Такі «герої» постають з-під пера Юрія Шипа у його другій збірці. Назва книжки — «Градусна хвороба». Вона яскраво окреслює тематичну її спрямованість. В центрі уваги поета чітко визначений об’єкт, взятий на приціл, — пияцтво й алкоголізм, що болісно дошкулюють особливо сьогодні.

У багатьох кращих байках і гуморесках автор уміло схопив і вияскравив багатий життєвий матеріал, конкретні миттєвості реальних дій і вчинків бахусового поріддя, прослухав пульс і «владної градусної хвороби», увиразнив окремі реалії, своєрідні «стоп-кадри» з гіркого «водопою».

Взагалі Юрій Шип глибоко розуміє психологію зображуваних образів, у переважній більшості його творів простежуємо присуд поета. А це — добра ознака громадянського таланту, наснаженого впливами побратимів по перу — Степана Олійника, Павла Глазового, Дмитра Білоуса, Петра Скунця, які активно плекали становлення Юрія Шипа як перспективного сатирика.

Мені судилося майже «систематично» писати рецензії на різні прояви обдарувань Юрія Шипа, не тільки в галузі сатири й гумору, а й у царині духовності, пісні та охорони природи. До слова, назву мої відгуки та вступні статті, де я робив спроби об’єктивно закроїти розмову про вагомість звучання Шипового доробку, у т.ч. «Слова і музика серця і душі» (1998), «Пісень гарячих рій» (1999), «Як дійти до Храму» (2009), публікації в журналах «Україна», «Дружно вперед», «Дукля» та інших виданнях про його книги.

Якщо вести мову про «творчий порив» Юрія Шипа з проекцією на його духовні змагання, то тут можна — без жодного перебільшення — дійти висновку: поет мужнів од книжки до книжки: від першої збірки «Бита карта» (1984) до наступних — «Феркові фіґлі» (1990), «Скибка духовного хліба» (1994), «Веснярики» (1994), «Прогулянка по звіринцю» (1994), «Сині сльози» (1995), «Не плюй, Грицю, у криницю» (1995), «Журба над криницею» (1997), «Славлю Бога» (1998), «Заспіваймо з Гайдуком» (1998), «Співаничок для діточок» (1998), «Поки сонце не зайшло» (2003), «Переказ у роздумах про село Великі Лази в соборній родині Христової Церкви» (2007)… Я «нарахував» кількісну канву друкованих позицій до двадцять сьомої, якою 2009 року стала книжка «Фрічки фіґляра». Зрозуміло, відтоді його творчий ужинок збагатився до 40 видань. Назву, для прикладу, такі, як «Школа мудрого діда» (2009), «Байкостріл» (2012), «Шиліякі співанки» (2013), «Пора кривавих сліз» (2015), «Гультяйські мандрагори» (2018), «Про що курличуть журавлі» (2018), що побачили світ останнім часом.

Що найхарактерніше для письма Юрія Шипа? Насамперед напрошується відповідь: талант помножений на самовіддану чесну працю зі словом. Може, тому про його творчість і писали насамперед відомі працелюби. З-поміж багатьох передусім прагну виокремити критиків (чи радше — побратимів і шанувальників): Дмитро Білоус, Петро Скунць, Дмитро Кремінь, Фелікс Кривін, Дмитро Кешеля, Василь Поп, Степан Жупанин, Микола Матола, Василь Густі, Людмила Кудрявська, Володимир Фединишинець, Андрій Дурунда, Дмитро Федака, Сергій Федака, Василь Чумак, Іван Сенько, Михайло Сюсько, Степан Пойда, Юрій Зимомря, Василь Зубач, Юрій Туряниця, Василь Туряниця, Богдан Дубовий, Микола Попенко, Наталія Петій-Потапчук, Віктор Теличко, Іван Хланта, Юрій Чорі...

Окремого подячного слова заслуговує Михайло Ряшко, якому належить літературний портрет «Життя і слово Юрія Шипа». Перший-ліпший дослідник віднайде чимало погідного й у вступному слові Дмитра Федаки «Осінній сад весняного поета» в книжці «Дорога співця», що є цікаво задуманим бібліографічним довідником про творчий набуток Юрія Шипа. Власне, з його сторінок «видивилося» мені таке свідчення сучасника — знаного уродженця Міжгірщини Володимира Фединишинця: «Спосіб лаконічної орнаментовки образного мислення, стилю і сюжетотворення, особливо у катренах, смислова доступність думки Юрія Шипа — широкосяжні. Він щедро мережив і мережить у літературі за еталонами фольклорних зразків. З них черпав і черпає наснагу, колорити сюжетів, образної системи, звучання рим. Тобто поринає в красне диво праотчого слова, що проймає душу,спонукає плакати і сміятися, дбаючи, щоб світ не дрібнів, а добрів».

Мав рацію В. Фединишинець і в тому, що «Лагідна усмішка та їдка насмішка, їх дотик і художній тонус, вогненна іронія та іскрометний сарказм засвідчують інтенсивний смисловий відблиск думки та граней письма поета. А взагалі, що — найдостеменніше, Шипа так чи сяк читай — прийдеш до єдного: в його серці — рідний край. І любов до нього!...»

Привертає увагу й лаконічне судження одного з найвизначніших поетів сучасності Петра Скунця, висловлене у вступній статті до пісенника «Од Мокрого до Сасова»: «Цей збірник створений двома талантами — поета Юрія Шипа та співака Петра Матія — піде в щасливу дорогу. Тому, що в ньому брем’я краси та сили слова піднято музикою в ті світи, де править лише Бог… То ж треба Його не приручати до нашого суєтного побутового рівня, а бодай не втрачати, хоч виконати сповна і належним чином це ще нікому ніколи не вдавалося…»

А Юрію Шипу здійснити героїчний вчинок вдалося. Це сталося тоді, коли 1962 року липневе сонце нестерпно пекло землю, а неподалік від нього, 19-річного юнака, полум’я пожирало дерев’яну, криту соломою хатинку! Молодий учитель, ризикуючи власним життям, виявися сильнішим від вогню, врятував двох діточок. Обпечений встиг винести дівчинку, а потім і хлопчика, тієї миті, коли обвалювалася стеля. Так Всевишній порятував малят руками Юрія Шипа, за що був нагороджений урядовою медаллю «За відвагу на пожежі»… У 1992—2003 роках Юрій Шип обіймав посаду головного спеціаліста Державного управління екології та природних ресурсів у Закарпатській області. За багаторічну діяльність отримав почесний знак «Відмінник охорони природи». За заслуги перед літературою він лауреат Всеукраїнських премій ім. Л. Глібова, Зореслава, Івана Сварника, крайових — ім. Ф. Потушняка та Героя України о. А. Волошина, за духовну та пісенну творчість нагороджений Орденом ім. Блаженного Андрея Бачинського та медаллю ім. Преподобного Нестора-Літописця, багатьма іншими почесними відзнаками.

…Юрій Шип долає перевал за перевалом. Як сказав лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь у передмові «Сповідь на вершині» до книжки «Поки сонце не зайшло» (ювілейної збірки вибраних творів Юрія Шипа): «Його творча книгарня — коштовний набуток. А ювілейне вибране — то сповідь і пересторога на вершині свого роду… На цій поетичній висоті не збудуєш місцевий графоманський теремок, як і реальну розкішну віллу київського чи іншого примандрованого божка біля Говерли реальної. Сповідь на Шиповій вершині — то бенефіс на карпатській Голгофі, а його творчість — істинний мандат перед Богом і народом».

Шипове житейське кредо: не шукати винагород чи бурштинових окрас. А сутність його спонуки: «Встань — і йди!». Хтось оцінює стан доріг в Україні, хитаючи на всі боки головою («кладучи зелені у кишені»). Мовляв, «замість дороги — ямковий напрям!» Юрій Шип дотримується іншої істини: «Дивися на зорі, друже! Відвертайся від багнюки», бо: «В кожного своя турбота, кожному щось треба: жабу тягне до болота, жайворонка — в небо!».

А наш ювіляр прямує своєю стежиною, яку Доля подарувала і проклала йому від села Мокре, де вперше побачив білий світ, до села Великі Лази, де нині живе мріями про щасливе прийдешнє України. І від цього він чує безмежне щастя! Най заздрять ті, хто не знає цього відчуття!

…На його скроні давно лягла вже срібна роса, позначена сутністю болю та дотепно-мудрим сміхом, завдяки якому навкруги стелиться його по-молодечому дзвінкий голос зі строфою:

…А я радію! Шум зелений
Живе, поринувши у сни…
Не відбере зима від мене
Мої зелені ясени!

… І дружина Ганна Іванівна пригощає запашною кавою, що несе втіху близьким і далеким, рідним і друзям Юрія Шипа. Тож і ми піднімімо келихи з «живою водою» і тричі урочисто проспіваймо:

На многая літ! На благая літ! Із роси та води!

Микола Зимомря,
професор Дрогобицького державного педагогічного університету
імені Івана Франка,
доктор філологічних наук