На Православній набережній в Ужгороді є храм, історія якого тісно пов’язана з архімандритом Всеволодом Коломацьким. Виконуючи його волю, у 15-ти православних храмах Закарпаття, Словаччини та Чехії вже 29 років у поминальні дні відправляють молебні за загиблими на війні.

Біографія Коломацького унікальна. Він пройшов тернистий шлях від офіцера царської армії до зодчого, священика, ченця. А за 18 побудованих на Закарпатті за його проектами та за безпосередньої участі в будівництві храмів наші краяни щиро вдячні йому. Діяльність Коломацького заслуговує уваги.

Юнацькі роки та участь у війні

Всеволод Коломацький народився у с. Саражниці Київської губернії 8 лютого 1896 року. Його батько Владислав був псаломником. Малий Всеволод ходив до церковнопарафіяльної школи, а по її закінченні навчався у Київському духовному училищі та Київській духовній семінарії, але навчання перервав, бо з початком Першої світової війни став добровольцем царської армії.

На війну 19-річний Всеволод пішов у складі 127-го полку чехословацьких легіонерів, який потім став ядром чехословацької армії. Мав 4 поранення. За службу отримав 6 поважних нагород, зокрема два ордени «Георгіївський хрест». Після закінчення війни Коломацький воював у рядах «білої» армії, де отримав ще 4 поранення. В чині полковника дослужився до командира піхотного полку... З останками розгромленої армії дістався до Туреччини. Звідти через Румунію потрапив до Чехословаччини. Тут за бойові заслуги отримав громадянство ЧСР.

Життя та церковна діяльність Коломацького на Закарпатті

1921 року В. Коломацький стає на військову службу 19-го піхотного полку, що дислокувався у Мукачеві. Припускаємо, що В. Коломацький ще в дитинстві вихований батьками в релігійному дусі, вже до того та під час військової служби готувався до церковного життя. Того часу через Німеччину приїжджає його наречена — Єлизавета Власенко, з якою він познайомився у Києві. В травні 1923-го в Празі вони одружилися. Наприкінці 1923 року Коломацький подав у відставку, а вже 15 січня 1924 року владика Веніамин (Федченко) у с. Червеньово рукоположив його у священики. Тривалий час Коломацький проводив Богослужіння у с. Старе Давидкове. Далі служив у с. Руське, що на Мукачівщині, яке обрав сам тому, що сподобалася його назва.

Будучи обдарованою людиною, у збудованих храмах сам розписував іконостаси. Його працьовитість не знала меж. За енциклопедією Підкарпатської Русі та Інтернету, тільки в нашому краї до кінця 1930-х років спроектував і побудував 18, а всього за свій час служіння Богу — а це 56 років — 90 храмів. Зокрема, в 1926-му в с. Руське побудував перший свій дерев’яний храм, а в 1926-му в с. Ракошино Коломацький спроектував перший кам’яний. Будівництво цього храму від фундаменту і до його закінчення вів сам, аж до розпису іконостаса. Працював по 16 годин на день. Далі були храми в селах Червеньово 1927 року, Старе Давидкове — 1927-го, Барбово — 1928-го, Нанково — 1928-го (реконструкція), Домбоки — 1931-го (реконструкція зернового складу — дар родини Карбованців для монастиря), Домбоки — 1932-го (храм на зелі), Білки — 1936-го, Свалява — 1936-го, Гукливий — 1937-го, Великі Лучки — 1938-го. Крім того за цей період проектує і будує храми в с. Теребле, Каноре та Салдобоше. Сам живе в злиднях, але про це нікому не каже. А в Мукачеві протягом 1936—1938 років побудував кам’яний храм із єпархіальним будинком. Щодо будівництва храму в Ужгороді, то про нього розмова нижче.

Відродження Ужгородського храму

Мабуть, ужгородцям зараз важко уявити, що гарна церква на Православній набережній, побудована в 1930 році на честь вояків, котрі загинули в Першій світовій війні, колись слугувала складами книго- та харчоторгу. Та, на відміну від інших ужгородських храмів, цей радянська влада «пожаліла» і не дуже його пошкодила. Перебудови були мінімальними: з церкви зняли хрест, усередині розібрали вівтар, а ікони передали краєзнавчому музею, тому вони досить добре збереглися. 1979 року склад був перетворений на музей атеїзму.

Пригадую, десь у першій половині того ж року тодішній заступник голови облвиконкому Берталон Молнар викликав до себе кількох керівників будівельних організацій міста (як керуючий Облпобутрембудтрестом там був присутнім й автор цих рядків) і повідомив про рішення створити в православній церкві на тодішній Московській набережній музей атеїзму. Мені було доручено викласти на всій площі храму бетонну мозаїчну підлогу, що прикрашає його й донині. Зазначу: запаси солі, яку зберігало тут управління громадського харчування, дуже пошкодили намальовані на стінах фрески, тому їх заштукатурили й підготували до нанесення нового розпису — на стінах «оживили» тему «Земля і космос». Так, у кошиній церкві з’явилися супутники, космонавти тощо. Сам музей було відкрито 1 вересня 1979 року. Але він не був цікавим для відвідувачів, а існував швидше для звіту. Сюди приходили «за планом» приїжджі туристи та школярі. Через 11 років музей за рішенням міськради (голова Еміль Ландовський) закрили, а храм повернули православній громаді. Тоді ж краєзнавчий музей віддав йому всі ікони. Таким чином 1990-й став для церкви роком відродження та продовження її історії.

Храм був задуманий як своєрідний пам’ятник воїнам, що загинули під час Першої світової війни, зокрема на Ужоцькому перевалі, а історія його побудови тісно пов’язана з цією війною. Відомо, що церква споруджувалася на пожертви російської княгині Анастасії та вірників Підкарпатського краю. Ініціаторами будівництва виступила в 1926 році невелика громада російських офіцерів-білогвардійців, що оселилася в нашому краї. Для організації будівництва було запрошено священика, архітектора, будівельника отця Всеволода Коломацького.

У книжці В. Падяка «Перша світова війна» знаходимо, що закладення першого каменя під будівництво відбулося 16 березня 1930 року, а завершене зведення церкви в грудні того ж року.

Будучи ощадливою людиною, о. Коломацький дуже бережно використовував зібрані кошти (багато працював сам). Коли їх не вистачало, він вечорами писав звернення до різних організацій та фізичних осіб. До слова, при кошторисі 385 тисяч крон йому вдалося завершити будівництво всього за 185 тисяч. Тому грошей вистачило ще й на будиночок для священика та покриття купола сусальним золотом, що не було передбачено.

Так, зусиллями та жертовністю о. Коломацького Ужгород отримав чудовий культовий об’єкт, який ось уже 43 роки служить православній громаді обласного центру.

З обласного центру повернімося трохи назад, коли майбутня дружина о. Коломацького Єлизавета приїхала в Мукачево — вони створили міцну сім’ю. У молодої пари народилася донька, яку назвали Клавдією, та син, котрого назвали Даніилом. Але сталося так, що Єлизавета після других важких пологів 6 грудня 1927 року померла в мукачівській лікарні. Дружину і доньку Клавдію о. Коломацький поховав у стінах ракошинського храму, який сам та за допомоги інших побудував у 1926 році.

Життя, священицька та будівнича діяльність о. Коломацького в Чехії та Словаччині

На початку 1930-х років о. Коломацький переїжджає в Чехію, де на прохання єпископа Гаразди розгортає будівництво храмів у парафіях чеської та моравсько-сілезької єпархій. Тут він за період 1933—1942 років побудував храми в селах Ржіміце, Худобні, Стреминичко, Долні-Коуніце, Челеховце на Гане, містах Оломоуц та Тршебич. Водночас, будучи військовим священиком, часто приїжджає в Мукачево, щоб закінчити будівельні роботи храму з єпархіальним будинком. У той же період спроектував і здійснив підготовчі роботи для будівництва храмів у містах Словаччини — Кромержиж, Пряшеві та Таборі.

У вересні 1942 року о. Коломацького заарештували за те, що в одному з празьких храмів переховувалися воїни — парашутисти, котрі у травні 1942 року в Празі вбили німецького протектора Богемії і Моравії Гейдріха (автор цих рядків 1969 р. був на місці вбивства) й відправили до Німеччини в м. Кант у Бреслау. Але, з огляду на численні поранення та боротьбу в минулому з радянською владою, його повернули в Прагу. Тут він до закінчення війни працював на місцевому цукровому заводі та кіностудії «АФІТ» (АFLT) як художник.

Кінець Другої світової війни приніс о. Коломацькому зміни в його житті. 1945-го року його призначили керуючим чеською Православною церквою (ЧПЦ), але не надовго. Вже через рік Коломацького призначають настоятелем Успенського храму на Ольшанах у Празі. Звісно, завжди активний будівничий не міг просто так забути свою улюблену справу будівництва храмів Господніх, тому продовжував проектувати й будувати.

У словацькому періоді життя і будівничій діяльності о. Коломацького є інформація, що тут за безпосередньої його участі упродовж 1946—1960 років було зведено п’ять храмів у м. Кромержиж, кафедральний собор у Пряшеві, селах Стакчин, Углич—Криве. А завдяки очевидно задуму Коломацького, м. Медзилаборце 1949 року отримало храм-пам’ятник загиблим у двох світових війнах. Тут православна церква спроектована ним на узвишші, тому добре проглядається навкруги. Водночас з огляду на невелику відстань від Словаччини Коломацький продовжував будівництво храмів на Підкарпатській Русі в селах Білки, Гукливому, Сваляві, Тереблі, Салдобош.

Будучи цікавою й різнобічно розвиненою особистістю, о. Коломацький 1948 року викладав предмет «Практична літургія» в Карловарській православній академії.

За енциклопедією Підкарпатської Русі та Інтернету, за 56 років служіння Богу о. Коломацький крім будівництва храмів власноруч розписав іконостаси в селах Руське, Ракошино, Барбово, Домбоки, Старе Давидкове, Сваляві, містах Мукачеві та Ужгороді — на Закарпатті. Містах Кромержиж, Медзилаборце, Пряшеві, Тршебич, Мост, Жатец, Соколов, Острава, Оломоуц, Прага, селах Ржиміца, Худобін, Стреминичко, Чеховіце на Гані — Чехії та Словаччині.

У 1952 році о. Коломацького раптово переводять настоятелем приходу в містечко Чеська Ліпа (нині місто-побратим Ужгорода. Автор цих рядків багато разів був у ньому), що в Північній Чехії. Постійного житла не мав, але проводив відновлення напівзруйнованих храмів, писав ікони. Проте сумує за Підкарпатським краєм, тому по пам’яті малює пейзажі Срібної землі. Останні роки свого життя провів у своєрідному церковному скиті, відновленому ним у придорожньому храмі з будинком священика в лісі біля містечка Румбурк, що в Північній Чехії на кордоні з Німеччиною (автор цих рядків 1979 року був там, але Коломацького або його сина не було). Тоді перехожі містяни розповідали нам, що то стара римо-католицька церква святого Іоанна Предтечі. Тут він жив до кінця своїх днів із сином Даніилом, який помер у жовтні 1980 року.

Помер великий труженик архімандрит Андрій (о. Коломацький) 13 лютого 1980 року, проживши на цьому світі 84 роки і 5 днів. Похований на міському кладовищі м. Румбурк.

Сьогодні, коли меморіалів Першої світової війни стає дедалі менше, два храми-близнюки о. Коломацького, два естетично довершені пам’ятники в Ужгороді та в Медзилаборцях усе ще надійно тримають «фронт», переборюючи забуття та байдужість нащадків, нагадуючи новим поколінням про трагічні сторінки минулого, про хоробрість і жертовність простого солдата, який із честю виконав клятву, дану Господу і батьківщині. Нехай до цих храмів ніколи не заросте народна стежина, яка пов’язує минуле з сьогоденням та майбутнім. Таким був заповіт отця Всеволода Коломацького.

Набережна Палацького (нині Православна) належить до історико-архітектурного району міста, а найвизначнішою її пам’яткою є, без сумніву, Свято-Покровська православна церква, а також ексклюзивний пам’ятний знак — Хрест, встановлений на честь 2000-річчя Різдва Христового, що височить поблизу.

На жаль, на пам’ятних дошках, що встановлені на зовнішніх стінах храму в Ужгороді й інших, відсутнє прізвище будівничого о. Коломацького. Немає й окремої дошки з його іменем.

Юрій Туряниця,
краєзнавець, член НСЖУ

Автор завдячує мешканцям Праги Василю та Мартінці Булецовим за надану інформацію