Моя альма-матер — Ужгородський державний університет, у якому я навчалася і працювала. І це 48 років із мого життя, майже півстоліття!


Вперше до тебе, моя альма-матер, я приїхала влітку 1952 року сімнадцятирічним дівчам із Мукачева. Це був перший крок у самостійне життя, і в моєму серці панували страх і надія. Страх, бо того року на біофак був великий конкурс, і надія на те, що я його витримаю.

Народилася я у 1935 році в Мукачеві Подкарпатської Русі, що була в той час автономією Чехословацької Республіки. У свідоцтві про народження написано: національність — русинка. І це цілком природно, адже наш благодатний край, нашу Срібну Землю у центрі Європи з незапам’ятних, невизначених і досі часів населяли русини. Наш край, будучи у складі різних держав, вирізнявся і вирізняється мультикультурністю. Ця особливість була для нас позитивною, адже таким чином відбувався процес взаємообміну культур, звичаїв, традицій різних народів, тобто їх взаємозбагачення. Але з усіх націй переважали русини. І, хочеться вірити, залишатимуться русини.

Чотири класи початкової русинської школи (1941—1945) закінчила вже під час угорської влади. Зміну в 1939—1945 роках ми майже не відчули, адже угорська мова, особливості життя увійшли у побут русинів ще з часів тривалого входження нашого краю до Австро-Угорщини. По-справжньому глибокі, несподівані зміни ми відчули з завершенням Другої світової війни, коли Подкарпатську Русь приєднали до СРСР під назвою Закарпатська область УРСР. Наслідки цього були для нас непередбачуваними, шокуючими. Возз’єднання з Україною супроводжувалося перетворенням русинів в українців у примусовому порядку. Віковічна західноєвропейська орієнтація змінилася на невідому нам східну, радянську. Крім нечуваних злиднів повоєнних років нам довелося адаптуватися до властивих тоталітарному режиму порядків, де панувала гнітюча атмосфера страху ув’язнення, заслання.

У 1952 році я закінчила Мукачівську СШ № 1 ім. О. С. Пушкіна. Я потрапила в цю російську школу випадково, але і понині дякую долі за таку нагоду. Ця школа вирізнялася і вирізняється високим рівнем освіти. Педагогічний колектив складався із вчителів-професіоналів високого рівня, які потрапили до Закарпаття із великих міст СРСР із невідомих нам, учням, причин. Навчання було нелегким, але отримані знання заклали міцний фундамент для подальшої освіти, духовного розвитку, ерудиції. Не дивно, що після такої школи я без проблем склала шість вступних іспитів, пройшла на біофак і протягом п’яти років отримувала підвищену стипендію за відмінне навчання. Низький вам уклін за це, мої шкільні вчителі!

Ужгородський університет о цій порі тільки починав розвиватися. Ініційований місцевою інтелігенцією, він втілював багаторічні мрії русинів про створення власного вишу. Радянська влада підтримувала цей крок русинів, вбачаючи у цьому закладі могутній засіб впливу на формування світогляду, виховання, втілення радянської ідеології.

У 1952 році в УжДУ було шість факультетів, щорічно на кожен із них вступали по 25—30 абітурієнтів, а закінчувало і того менше. Проте колектив викладачів підбирався ретельно, на роботу запросили висококваліфікованих спеціалістів. Так було принаймні на біофаці, де з самого початку кафедри очолювали досвідчені викладачі, залучалися місцеві фахівці фауни і флори. До прикладу, С. С. Фодор, який вніс у викладання на кафедрі ботаніки методику і дух Карлового університету Праги, де він навчався.

Скажу, що в ті роки була особлива жага знань. І навчання для нас було понад усе. Бібліотеки, читальні зали вщент заповнювалися до пізнього вечора. Наше життя було напрочуд наповненим не тільки навчанням, а й спортом, культурою. Змагання з волейболу, баскетболу, футболу збирали на спортмайданчики увесь університет, включаючи викладачів. Популярною була важкоатлетична секція, створена викладачем-ужгородцем доцентом С. Гавацком. Секції гімнастики, плавання, фехтування — кожен обирав свій спорт.

Ми брали участь у художній самодіяльності. В університеті працювали гуртки танцю, хорового і вокального співу Це не випадково, адже нам було з кого брати приклад. В ті роки в Ужгороді гриміла слава Закарпатського народного хору. Ми співали пісні «Верховино, світку ти наш», «Вівці мої, вівці», «Ой, Марічко» та інші... Розквітав талант балетмейстера Клари Балог. Привертало увагу закарпатське образотворче мистецтво, тим паче, митці Ерделі, Бокшай, Коцка, Глюк, Манайло, Свида і багато інших прославили закарпатську школу мистецтва на всю Україну. Велика країна — СРСР — відкрила для себе «радянську Швейцарію» — Закарпаття. Воно вабить, закохує в себе мальовничими Карпатами, західноєвропейською архітектурою міст, культурою, незвичною ментальністю людей.

Нам, біологам, альма-матер подарувала і спілкування з Карпатами. Щорічні літні польові практики ознайомлювали з унікальним рослинним і тваринним світом Карпат, ми милувалися чарівною панорамою гір при сходженні на Говерлу, Близницю, Петрос, на полонину Рівну. Не перерахувати всіх місць у Карпатах, куди приводила нас екскурсійна стежка!

Як одна мить пролетіли неповторні студентські роки! І ось я вже з новеньким червоним дипломом влаштовуюся на роботу в школі, щоб, як тоді говорили, віддати борг батьківщині. Протягом двох років працювала в Мукачівській школі-інтернаті. Тут мене знайшов мій професор Х. Ю. Руденко, який запропонував аспірантуру при кафедрі ботаніки УжДУ. І я з радістю повернулася до твого лона, моя альма-матер!

Аспірантура — це три роки напруженої наукової роботи з ранку до пізнього вечора, низка експериментів, робота з мікроскопом, роздуми і пошуки. Але разом з тим це ні з чим не порівняна насолода від праці в найвідоміших бібліотеках СРСР: ім. Леніна в Москві, бібліотеці АН СРСР (БАН, Ленінград), Інституту ботаніки СРСР в Ленінграді та УРСР в Києві. Це знайомство з ведучими науковими закладами СРСР та їх співробітниками; це перше входження у Велику науку через друкування наукових статей в солідних фахових журналах.

Тема моєї кандидатської дисертації, яку визначив керівник, «Ембріологічне дослідження деяких видів кормових бобових». Будучи вже тоді смертельно хворим, професор Х. Ю. Руденко помер до закінчення моєї аспірантури. Я звернулася до відомого цитоембріолога в Москві професора В. О. Поддубної-Арнольді. Вона допомогла організувати захист праці в Московському державному університеті ім. М. Ломоносова, який відбувся 22 травня 1964 року. Тоді я вже працювала старшим викладачем, а з 1965 року — доцентом кафедри ботаніки УжДУ.

Моя науково-педагогічна діяльність почалася у моїй альма-матер. Я поринула в роботу. Читала загальні та спецкурси на всіх формах навчання біофаку, проводила лабораторні та практичні заняття з ботанічних дисциплін, керувала курсовими та дипломними роботами, щороку виїжджала на практику зі студентами I—IV курсів в області та у всьому Радянському Союзі, проводила педпрактики студентів-біологів у середніх школах Ужгорода та Мукачева.

Ці роки були наповненими і визначальними не лише для мене, а й для моєї альма-матер. Протягом 1960—1980-х років відбувається становлення УжДУ. До викладацького колективу приходить чимало молодих амбітних науковців, серед яких — випускники нашого вишу, які отримали наукові ступені у провідних закладах СРСР. Зростає матеріальна база, фінансування університету. Відкриваються проблемні лабораторії, нові факультети, кафедри, будується сучасний корпус університету, спорткомплекс, гуртожитки, щороку зростає кількість студентів. Університет стає окрасою Закарпаття, відомим освітнім і науковим центром на заході України. Це послужило підгрунтям високого рейтингу УжДУ і присвоєння йому у 2000 році статусу національного. В душі я пишалася приналежністю до своєї альма-матер і віддавала їй всі свої сили, знання і енергію. Я постійно комунікувала зі студентами, оскільки була куратором. Брала участь у всіх проявах бурхливого студентського життя: підготовці та проведенні олімпіад, конкурсів, семінарів, спортивних змагань, щорічних поїздках у колгоспи області, чергування по місту, відвідування гуртожитків тощо.

Попри напружену навчально-виховну діяльність, я ні на мить не припиняла наукову роботу. Вона була частиною, започаткованого в Ужгороді професором Хомою Руденком, унікального, маловідомого у ВНЗ України цитоембріологічного напрямку. Наукова діяльність цитоембріологів на кафедрі ботаніки УжДУ була помічена і визнана координатором наукових досліджень у галузі ботаніки Ботанічним інститутом АН СРСР у Ленінграді. З 1960 року ми брали участь у всіх всесоюзних нарадах з ембріології рослин, які проводилися щотри роки в Ленінграді, Москві, столицях союзних республік від Прибалтики до Казахстану. Участь у міжнародних симпозіумах у Франції, Італії, Голландії, США, незважаючи на запрошення, обмежувалася лише друкуванням тез доповідей.

Моя наукова діяльність не припинялася і після виходу на пенсію. Але вже не у рамках моєї альма-матер. Мене запрошують на наукові форуми в Словаччину, Угорщину, Польщу. Я є членом Закордонного співтовариства Угорської АН (МРV), Закарпатсько-Угорського наукового товариства (КМТТ), Українського ботанічного товариства (УБТ) та ряду інших товариств в Україні і колишньому СРСР.

Розпад Радянського Союзу в 90-ті роки — безрадісна сторінка в житті альма-матер. Невизначеність, втрата орієнтирів розвитку, матеріальні негаразди відбилися на атмосфері діяльності вузу. З одного боку — свобода і незалежність, з іншого — руйнування вироблених роками традицій, послаблення моральних устоїв, дисципліни, вимогливості, втрата наукового потенціалу.

У 1998/1999 роках в УжДУ прокотилася хвиля скорочення педагогів. Звільненню підлягали викладачі, які досягли пенсійного віку і мали не менше 30 років кандидатського стажу. Тобто вимушеними пенсіонерами в цей скрутний час ставали досвідчені спеціалісти, знавці своєї справи на всіх факультетах, які відданою працею створювали, зміцнювали, вдосконалювали УжДУ. Це були доценти і професори, які віддали тобі, альма-матер, свою молодість, зрілість і енергію, служили тобі вірою і правдою упродовж 30—40 років. Це було жорстоко і безглуздо!

Не оминула ця гірка чаша і мене. Без заяви і розрахунку за невикористану відпустку відділ кадрів видав мені трудову книжку. Я розгубилася, не вірила в реальність подій. Адже за півстоліття зрослася з тобою, моя альма-матер. Мені не вистачало веселого гомону молоді, напруженої динаміки лекцій, допитливих, уважних очей студентів, зосереджено схилених над мікроскопами голів молодих людей і, звичайно, практик, чарівних практик рідними Карпатами... Але все марно! Всі мої спроби повернутися на кафедру терпіли фіаско.

Цей скрутний період у моєму житті певною мірою допоміг пережити Будапештський університет садівництва ім. Св. Іштвана, який запропонував мені викладання ботанічних дисциплін у філії університету при Угорському педінституті в Берегові. Спочатку було важко, адже лекції читала угорською мовою, але труднощі існують для того, аби їх долати. Натомість ознайомилася зі специфікою викладання ботаніки в угорських вишах, освітнім рівнем студентів Угорщини. Мені пощастило побувати в багатьох містах цієї ошатної і привітної країни, відчути доброзичливість і високу культуру її народу.

Педагогічна діяльність із угорцями активізувала і мою наукову роботу за кордоном. Саболч-Сотмар-Берегівська філія АН Угорщини на сході країни в Ніредьгазі щороку влаштовувала конференції, на які приїздили дослідники з Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини та України.

Роки минають… Минуло вже майже два десятиріччя з того часу, як я пішла з рідного вишу. Та життя триває. Нове століття принесло в УжНУ атмосферу оновлення, збагачення факультетами, кафедрами, спеціалізаціями, новітніми технологіями, комп’ютеризацію наукового і навчального процесів.
У XXІ століття моя альма-матер входить із упровадженням
кредитно-модульної системи навчання, що допоможе їй вийти на рівень вимог західноєвропейських вишів і стати в один ряд із ними. Я ж хочу лише побажати: щастя тобі, моя альма-матер! Хай не припиняється потік до тебе талановитої молоді, яка вміє цінувати твою мудрість і здатна примножити твою славу.

Vivat, alma-mater!

Магдалина Чубірко,
кандидат наук, доцент