29 березня — 100-річчя видатного поета Андрія Патруса-Карпатського.

Пан Поет не знаходив собі місця, міряв кімнату від дверей до вікна і знову до дверей. Ще й ці кляті книги — геть завалили кімнату, що й дихнути ніде. Пересунув крісло під стелаж, аби мати простір збути нагромаджену після спілчанських зборів енергію. Отой недоросток підколов його підленько, назвавши іронічно Паном Поетом. Так, справді я пан. Але він, недоносок, недоросток, у поняття пан вкладає інший зміст, ніж мої предки. У нього це класове поняття. Сволота!

До речі, який сьогодні день? Який рік? Пан Андрій так і не міг у гніві згадати. Бездення… Безріччя… Безчасся… Ніщо! Ніхто! Людини немає. Є гвинтик. Тебе закрутили. Ото й тримай, де й куди вкрутили. Він був дуже сердитий. Сьогодні проробляли колегу Петра Лінтура за надто місцевий патріотизм. Наче і Юрій Гойда для них не туди тягне. Іван Чендей, як завжди, не мовчав, огризався, коли один заїкуватий смершівець, — тепер став писати, крім доносів, і кволенькі нарисочки-спогади зі своїх військових тилових подвигів, — дорікнув йому за нездорову увагу до так званих діалектних слів.

— Ти такий науковець, як я Папа Римський! — втрутився гарячий Федір Потушняк, який як письменник не так писав і досі не те пише, — на думку більшовика-матроса з Кам’янець-Хмельницького «степового океану», що прийшов до нашого краю в кінці 40-х піднімати культуру! — не так і не те писав до радянської влади та й тепер.

Словом, все було б добре — тільки на Закарпатті «много мєстних», — отой картавий неприємно зм’якшував приголосний звук, що передував голосному. Він казав не «література», а «льітєратура». А ім’я свого ідола Леніна вимовляв підкреслено на російський кшталт — «Лєньін». Це його теорія, що до приходу радянської влади на Закарпатті літератури не було. Була суцільна неграмотність. І це він приніс світло зі Сходу.

— Пан Чендей справді перебував у мадярській армії, — не те нагадував і доносив один песик з-поміж місцевих, якого потому довго використовували як гавкуна, коли треба й відпускаючи пасок, аби міг вкусити принагідно. — Але усі закарпатці були призвані…

— Помовч! — раптом вихопився пан Андрій, щоб захистити трохи молодшого за себе Івана Чендея, хоч у них стосунки не складалися, так і не склалися, але не міг стримати себе.

— Чого ви, пане Патрус, перебили виступаючого? Він по дєлу, — це озвався недоросток.

— Я маю моральне право сказати слово і на свій захист, і на захист доцента Лінтура та Івана Чендея, — відреагував пан Андрій. — Я жив у той час свідомим політичним життям. Я вже вказував вам своє фото з Юліусом Фучиком у Празі. Правда, ви його не хочете видіти. Бо ви не хочете видіти і знати правду. Я був перекладачем при штабі генерала Свободи, що формував чехословацький корпус із репресованих закарпатців. Так, я писав Слово до Батька Сталіна від імені закарпатців і згодом був висланий у Воркуту. Ви не розумієте тієї довоєнної ситуації і ситуації під час окупації, в якій жили і працювали письменники Лінтур, Гойда, Потушняк, Чендей і я. Вам цього не зрозуміти, бо ви з іншого світу, крім того, що й розуміти не хочете…

Пан Андрій полемізував уже сам із собою, мечучи собою по притемненій сутінками кімнатці. Дружина звала його обідати, він щось механічно казав їй, аби зачекала, бо кипів гнівом і та їжа скорше була б отрутою організму, ніж поміччю.

Все ж, який сьогодні день? Ну, справді якась мара… Бездення, безчасся…

Поет кипів своїм єством. Коли сердився, його ніс із горбинкою мовби ставав горбатішим, наче орлиний дзьоб.

День не з легких. Гризуть і гризуть оці бездарні й злодійкуваті прийшляки, літературні туристи, нехристи. Все тут не добре, лише одна слив’янка їм смакує. Заллялися б нею!

— Андрію, обідати! — знову озвалася дружина.

— Лишися ня, прошу тя! — відрубав різкий голос із другої кімнати, і вже м’якше: — Я з голоду не вмру. Коли буду хотіти їсти, сам знайду. Вибач. Я працюю.

Але він не працював. Він безладно ходив по кімнаті, хаотично полемізував з ораторами, які плели свої підлі сіті, щоб у каламутній воді вже післякультівського викриття та й виловити бодай якусь рибину. Як жити далі? Ні, ні! Поет саме працював. Пульсувала його думка в ритмі з пришвидшеним серцебиттям, думав, що те серце зараз вискочить з грудей…

Уже ноги не тримали його, сів у крісло, дістав аркуш паперу, авторучку й замислився. Раптом схопився, наче сів і сидів не в кріслі, а на щети. Аркуш поклав на стіл, схилився над ним, увімкнувши настільну лампу, і записав перший рядок:

Я — не гість, що вип’є чарку і поїде,

Ще візьме слив’янки в торбу, як даси…

Він мав перед очима уповноваженого ЦеКа, що приїхав викривати прояви українського буржуазного націоналізму, який злизався з локал-патріотизмом у письменницькій організації. Він справді непрошений гість, котрий прихвалював чарку напередодні, коли заздалегідь вершив долю в кабінеті Першого. Поет записав два рядки майже чистово й знову прочитав їх, уявляючи перед собою того недоростка, що багатенько накуролесив в ужгородській Спілці письменників, та й того картавця-смершівця:

Я — не гість, що вип’є чарку і поїде,

Ще візьме слив’янки в торбу, як даси.

Я — твій син, Бескиде, плоть твоя, Бескиде,

Бо моя колиска — ці густі ліси.

Так і буде! Най мене потому звинувачують, що «якаю», гірше не буде, ніж є. «Я — твій син, Бескиде, плоть твоя, Бескиде…» — вимовив із притиском на слові «син», на слові «плоть».

Не буду я їм дивитися в зуби, бо й так ніколи не буду добрим. Буду таким, як є. І писатиму так, як хочу. Ге, не один пристосовувався. Ну й що?! Де стоїть зараз, коли зрадив сам себе?! Відігнав думки й пішов за поетичним рядком, що, мов повінь, виривався з його ображеного зайдами серця.

Я — не гість, що палко любить лиш гастролі,

Із ботанік взявши назви деревин,

У рядки встромив їх, анемічні, кволі,

Не пізнавши подих буків і модрин.

Сам дивувався, звідки беруться в нього такі мудрі слова побіч своїх, отчих, з якими виріс, які чув від батька, мами, з колиски. Так і піде рефрен: «Я — не гість…» Так, я не гість! — полемізував Поет із чужинцем, який уже виступив перед ним у розмитому образі. Уже зник отой недоросток чи картавець, — прости, Господи, що вип’ячую фізичну ваду. Вони недоростки як своїми думками, так і картаві своїми підлими намірами і вчинками.

Я — не гість, що мляво Крим наш і Карпати

Заримує в безліч ідентичних рим,

І Ай-Петрі в вірші, й Стою не впізнати,

Як торкнеться гір цих він пером тупим.

Так, звичайно, графоманові байдуже, об чім віршувати. І Карпати, і Кримські гори йому чужі. А погода в Карпатах і в Криму справді ідентична. Цього не вловити чужинцю, який лише вичавлює зиск для здоров’я з цілющого воздуха Карпат чи Криму, термічних чи мінеральних вод. І його віршобайські освідчення в любові до мого краю — це мертві блискітки, це фальш. Пан Андрій ловив себе на тому, що настрій розгублює на полеміку з глухим і сліпим чужинцем, а треба, — як радив іронічний Федір Потушняк, — вкладати все це у твори. Бо вони цим думкам і настроям продовжать життя. Або й дадуть вічне життя. Отже, далі:

Я — твій син, Бескиде, ярий гомін бурі,

Що її з дитинства ти співав мені,

То в незламнім гніві у літа похмурі,

То привітно й ніжно, щиро навесні.

Ой ті мені літературні туристи! Ледве черево перед собою несе, мов вагітний на сьомому місяці! Це він… Обірвалася фраза, бо пішов поетичний рядок.

Хтось на допомогу кличе щохвилини

Вишитий кептарик, давні постоли?!

Я ж вгризаюсь в кльоци помахом цапіни,

Щоб по ризах лунко із гори пливли.

Лише тепер відчуває втому. Але мотор настрою не втихає. Вірш продовжується, набігає наступна строфа. Може, пора й закінчувати?

По Тереблі бистрій бокори сплавляю,

Відкриваю серце сонцю і лугам,

Ниву засіваю аж до небокраю

І врожай збираю на комбайні сам.

Господи, є і сучасність! Бо той гикавець буде чіплятися, якщо зумію ще надрукувати цей вірш. Най му буде й комбайн. Особливо на Верховині. Треба закінчувати твір, бо й сили більше немає. Обрамлю рефреном.

Я — твій син, Бескиде!

І неодмінно обірву фразу, поставивши знак оклику. Цим наче підкажу читачеві, що буду вивершувати твір, що це його сіль.

Я — твій син, Бескиде! Тож в блакить широку

Гомони у ритмі славнім, трудовім,

Молодій щороку, багатій щороку

І вривайсь піснями в задум мій і дім!

Звичайно, до блакиті будуть придирки. Але небо не буває червоним. Хіба що більшовицьке, в крові. Та я заткну йому рот славним трудовим ритмом… Га-га! — засміявся Поет, ставлячи крапку. Зараз прочитає твір кінцевим оком. А тим часом із кухні волає дружина:

— Андрійку дорогий, пой обідати, бо вже й вечеряти час, ушитко выстыло. Пообідай, а пак пиши хоть і до рана.

— Ой, небого, ниськы я вже відписався. Пообідаю, кидь послухаєш, що-м написав типирькы, коли ты была мудра мені не заважати.

— Но читай, хоть не маю час і слухати, бо щи ми райбати треба: цуря замоченоє другий динь. Айбо читай нараз і сідай обідати…

Десь гамірна вулиця Другетів вривалася у привідчинене кухонне вікно, але заглушити міцний голос пана Поета і Поета від Бога не могла:

Я — твій син, Бескиде, плоть твоя, Бескиде…

Як не дивно, Андрій натискав приголосні звуки — т, б,к, д, п… І знову — т, б, к, д…

Я… плоть твоя…

Бо поети, як правило, наспівують, розтягуючи звуки голосні, коли читають свої твори.

Шедевр громадянської лірики Андрія Патруса-Карпатського вперше прозвучав на кухні для єдиного неохочого слухача — дружини, для якої важливіше було нагодувати свого чоловіка, який цілий день просидів на якихось дурацьких зборах у Спілці письменників, де, напевно, знову когось проробляли з місцевих, очевидно, вчили, як треба любити Велику Батьківщину, як треба писати. Та ци Андрій не знає?!

Я — твій син, Бескиде, плоть твоя, Бескиде…

Дякую сволоті за проробку. Проробка забудеться — твір зостанеться…

Володимир Фединишинець,
член Національної спілки
письменників України