У листопаді цього року минула 91-ша річниця від дня народження та 46-та від трагічної смерті художнього керівника ансамблю пісні й танцю «Боржава» — композитора, поета, заслуженого діяча мистецтв України Михайла Машкіна. За своє життя він створив багато чудових пісень, а найвідоміша з яких — «Верховино, мати моя» — облетіла весь світ і стала своєрідним гімном Верховини.

Старше покоління закарпатців добре пам’ятає, як у 60—70-ті роки ХХ ст. далеко за межами нашої області лунала добра слава про самодіяльний ансамбль пісні і танцю «Боржава» Довжанського деревообробного комбінату. Створений у жовтні 1954 року з ініціативи тодішнього директора підприємства Михайла Масинця і керований ще не відомим на той час, але талановитим музикантом Михайлом Машкіним колектив пройшов багатий і водночас складний творчий шлях.

Перша зустріч із глядачами відбулася в клубі села Імстичово. Незабаром ансамбль виступив на обласному огляді колективів художньої самодіяльності в Ужгороді, де зайняв перше місце, і йому було присвоєно звання самодіяльного ансамблю пісні і танцю «Боржава». А вже в січні 1956-го як переможця обласного конкурсу колектив запросили на республіканську сцену — на фестиваль молоді. В ті роки ансамбль неодноразово знімався в документальних фільмах, виступав на Львівському телебаченні, чарував глядачів багатьох країн Європи. Майже кожен 7-й працівник лісокомбінату стає учасником ансамблю, зростає виконавська майстерність, збагачується репертуар. До мистецтва залучаються цілі сім’ї. Сформовується танцювальний колектив, яким керували відомі балетмейстери Ю. Мошак, І. Панько. А соліст ансамблю Василь Гичка в 1985 році отримує звання заслуженого працівника культури України.

Вокальний квартет у складі Софії Якуб, Ганни Пацкан, Йолани Панющик та Марії Фірки 13 разів демонстрував свою майстерність у Москві. Зокрема у великому Кремлівському палаці, в Колонному залі Будинку спілок. А під час Декади української літератури і мистецтва в Москві восени 1960 року квартет із великим успіхом виконав пісню «Вечір над Боржавою». Тоді з щільних рядів глядачів лунали вигуки: «Співайте ще! Боржаву!». Пісню доводилося повторювати ще і ще.

Свій 10-літній ювілей ансамбль відсвяткував у жовтні 1964 року. Вже тоді до його репертуару ввійшло близько 600 пісень і 50 танців. Поряд із творами радянських композиторів він виконує закарпатські, чеські й румунські народні пісні, танці Закарпаття, народів СРСР і соціалістичних країн.

«Популярність Михайла Машкіна була надзвичайно великою, а його пісні ставали шлягерами. Їх передавали по радіо кілька разів на день. Про нього писали обласні, республіканські, союзні газети та журнали. На його творчості виросли всі відомі в області колективи», — каже Петро Рак. «Михайло Машкін був активним творцем. Його цікавило все, що відбувалося в житті краю, з яким він так зріднився», — писав Микола Попенко.

У листопаді 1964 року в Ставрополі, де в літньому амфітеатрі зібралися тисячі людей і соліст державного заслуженого Закарпатського народного хору, заслужений артист УРСР Борис Єрьоменко виконав пісню М. Машкіна «Верховино, мати моя», оплески перейшли в овацію, а зал скандував, вимагаючи пісню на біс. Довелося повторити. Після повернення хору Машкін сказав: «Я створив пісню, а крила їй дав Борис Андрійович».

Майже 20 років після його смерті ім’я Михайла Машкіна офіційно замовчувалося. Але пісні, які він створив, неможливо було знищити, адже вони стали всесвітньовідомими. А найбільшою популярністю користувалися «Верховино, мати моя» та «Вечір над Боржавою». Багатоголоса гармонійна мелодія та логічно довершені слова піднесли їх на пісенний Олімп. Поет Василь Кузан із приводу життя і діяльності автора пише: «Історія Закарпаття не знає людини більш популярної, більш таємничої, більш відкритої, більш імпульсивної і трагічної, ніж Михайло Машкін. Туманом невідомості оповиті роки, проведені ним у німецьких концтаборах. Майже недослідженим залишається життя Михайла Васильовича у Великому Березному... Негласне табу висить над історією смерті, останньої трагічної крапки — 13 листопада 1971 року».

Провідний методист Іршавського РБК Оксана Сідор розповідає: «Приїхавши в 1945 році на Закарпаття, М. Машкін назавжди закохується в чарівну красу гір, полонини, і все це згодом виливається в його поезію, перетворюється на пісню — ніжну, чутливу, трепетну, іноді величну. Він щасливо поєднував у собі талант поета і композитора, письменника і різьбяра. Його твори увійшли до репертуару багатьох самодіяльних художніх колективів та заслуженого Закарпатського хору. Ще досі пам’ятають старожили як ходив по горах, полонинах цей привітний, усміхнений чоловік із баяном у руках, сідав біля вівчарської ватри, уважно слухав, розпитував і творив пісенну красу краю, що вічно живе і вічно житиме в народі».

«Читачам, мабуть, буде цікаво дізнатися, що характер М. Машкіна був надзвичайно своєрідним, — каже Михайло Шкелебей. — Дуже любив простих людей, годинами спілкувався з ними, а так усе жив у творчості, навіть не помічаючи сім’ї. Бувало тижнями вдень і вночі працював безперестанку». «А його імпульсивність, — доповнює нинішній художній керівник хору «Боржава» Іван Кертис, — допомагала йому швидко переносити на папір поетично-музичне натхнення. Коли згадую його, в душі бринять слова пісні «Верховино, мати моя», і бачиться він за баяном, із примруженими очима й тільки йому притаманним поглядом, оповитим сумом. Адже ця пісня, хоч і була своєрідним гімном краю, втім дуже важко пробивала собі дорогу до визнання».

Народився Михайло Машкін у с. Ново-Олександрівка Дніпропетровської області 25 листопада 1926 року в селянській родині. Тут його дитинство пройшло через голодомор та лихоліття війни. А коли німці окупували край, майбутній композитор разом із батьком узявся за зброю. Його схопили... «Скільки тобі років?» — запитав Михайла слідчий Дніпропетровського СД. «Скоро шістнадцять», — відповів Михайло. «Розказуй далі», — мовив слідчий. «Навесні 43-го наші дійшли до Синельникова. За їх завданням ми зловили семеро фашистів. Чотирьох розстріляли, а решту переправили в штаб з’єднання»... Так уперше М. Машкін познайомився з німецькою контррозвідкою (СД).

Концентраційний табір «Маутхадзен». Тут на М. Машкіна чекала газова камера. Але на одній із перереєстрацій він назвався Степаном Пайдою, котрий щойно помер. Відтак почалося табірне життя, про яке згодом розкаже в автобіографічній повісті «Вогонь у пітьмі», що в 1968 році вийшла у видавництві «Карпати». А вже на початку 1969-го в Довжанській середній школі було проведено читацьку конференцію за участі автора. На ній Машкін сказав: «Мені не потрібні літературні лаври, і не тому 20 років писав я цю книжку, а потім ще три витратив на її видання, а тому, що й досі чую голоси тих, хто залишився в пам’яті. «Ти молодий, і якщо виживеш, розкажи всьому світу, як ми жили і як помирали». Хіба я міг не виконати цього заповіту?».

З приводу табірного життя Михайла знаходимо у книжці цікавий факт... У концтаборі йому довелося пізнати не тільки страхіття, а й силу кохання. В кінці березня 1945 року молода дівчина — австрійка Ірма, член молодіжної організації «Гітлерюгенд», уперше побачивши Михайла, сказала: «Ти хочеш жити?» «Так, хочу». «Вас усіх тут знищать, тому я виведу тебе»... В австрійському підпіллі, де були і його земляки, до приходу радянських військ Михайло виконував завдання щодо організації збройної допомоги тим, хто залишився в таборі. Австрійська дівчина та український юнак могли би бути щасливими, якби не стіна радянської ідеології, яка розділила їх.

Трохи про родину М. Машкіна. Його дружина Віра Сергіївна походила з сім’ї священика. Працювала завідуючою бібліотеки с. Довге. Вона зберігала й тримала в належному стані гардероб колективу ансамблю пісні й танцю «Боржава». Мабуть, тому всі ласкаво називали її «мама» ансамблю. Відомо, що двоє онуків від молодшої доньки Ганни живуть в Іршаві — це Володя та Мая. Сама ж Ганна (Магурська) жила в США, а нині в Італії. Син Михайло, 1947 року народження (автор цих рядків добре знайомий з ним), до виходу на пенсію працював водієм в Ужгородському райкомі Компартії України (возив першого секретаря Червінського). Згодом в АТП облспоживспілки та на станції «Швидкої допомоги». Нині проживає в Ужгороді. Старша донька Віра померла.

За словами сільського голови Віктора Симканича, помер Михайло Васильович Машкін 13 листопада 1971 року. Поховали його на сільському кладовищі Довгого. Згодом на будинку № 74, що на вул. Перемоги в с. Довгому, де жила сім’я Машкіних, наш художник Юрій Лелітка встановив ним же виготовлену пам’ятну дошку. На жаль, нині цей будинок руйнується. Тому цього року пам’ятну дошку перенесли на сільський Будинок культури. Отже, пам’ять про Михайла Машкіна живе і житиме вічно, як вічно житимуть його прекрасні пісні. Тепер сільська рада з допомогою активу села працює над тим, щоб будинок Машкіних привести в належний стан.

Після смерті М. Машкіна з кінця 1971-го по 1976 рік «Боржавою» керував М. Крученик, із 1977-го й до наших днів — Іван Кертис, який був учасником ансамблю з юних літ, ще за керівництва Михайла Машкіна. Нині це один із знаних художніх колективів Іршавського району, який стабільно працює, правда, вже в меншому складі, як жіноча хорова група. «Збережено і звання «народний» завдяки керівникам, а особливо ентузіастам — любителям співу», — каже Віктор Симканич. Колектив завжди до 2006 року (тоді був останній фестиваль) був візиткою на щорічному пісенному фестивалі ім. М. Машкіна, започаткованому в 1994 році як яскраве свято народної популярної та авторської пісні. Згодом у 2000 році рішенням Міністерства культури України фестиваль отримав статус всеукраїнського. Щорічно в ньому брали участь близько 70 вокальних ансамблів малих форм (дуетів, тріо, квартетів) та окремих виконавців не тільки нашого краю, а й зі столиці, більшості областей України та навіть Словаччини, Польщі, Угорщини. З часу його заснування в ньому виступило понад 800 колективів, понад 2 500 учасників. Позитивні відгуки та високу оцінку співочому форуму дали відомі фахівці, зокрема народні артисти України Іван Попович, Степан Гіга, Марія Зубанич, Петро Матій, заслужена артистка України Надія Копча, професор Київського національного університету культури і мистецтва Петро Андрійчук, заслужений діяч мистецтв України, композитор Віктор Теличко, голова Союзу русинів-українців Словаччини Іван Лаба, художній керівник ансамблю «Незабудка» Словаччини Микола Петрашевський, фахівці з Польщі, Угорщини та ін.

У ході проведення фестивалів обласний центр народної творчості в 1995 році видав збірник творів М. Машкіна «Вся краса чудова твоя...», а в 1997-му — збірник «Співоче серце Верховини». Самодіяльний композитор Ольга Сенько написала пісню «І знову зійшла зоря», поет Василь Кузан і композитор Тетяна Кузан — «Фестиваль, фестиваль».

Отже, фестиваль ім. М. Машкіна, який проводився до 2006 року, яскраве свято народного мистецтва України, багатонаціонального Закарпаття та його гостей із-за кордону, є і нині гідним ушануванням пам’яті композитора.

Районний актив не забуває про мистецьку діяльність Михайла Машкіна. За ініціативи провідного методиста Іршавського РБК Оксани Сідор із нагоди 91-ї річниці від дня народження та 46-ї від дня трагічної смерті Михайла Машкіна в Іршаві провели науково-практичну конференцію — «Михайло Машкін — перервана пісня».

На конференції були присутні клубні працівники району, керівники народних зразкових аматорських колективів, директори дитячих шкіл району, окрема категорія викладачів дитячого мистецтва шкіл вокально-хорового плану, онучка М. Машкіна Мая Бобік, заслужений працівник культури України Юрій Глеба, сільський голова Довгого Віктор Симканич, мешканці міста.

На зібранні з великою доповіддю про життя і мистецьку діяльність М. Машкіна виступив професор Київського національного університету культури і мистецтв, заслужений працівник культури України, керівник заслуженого ансамблю пісні й танцю «Дарничанка» Павло Андрійчук. Із цього приводу своїми враженнями поділилися: заслужені працівники культури України Юрій Глеба та Наталія Товтин, головний спеціаліст управління культури Вікторія Фролова, директор обласного організаційно-методичного центру культури Ганна Дрогальчук.

Свої художні програми показали присутнім квартет Іршавського РБК «Гармонія» художній керівник Олена Йонаш, хор працівників культури району художній керівник Оксана Сідор, народний жіночий хор «Боржава», які пісенно-музичним виконанням дарували присутнім гарний настрій.

Учасників конференції привітали голова Іршавської РДА Олександр Горін, голова райради Віктор Симканинець, міський голова Степан Бобик та сільський голова Довгого Віктор Симканич. У своїх виступах вони розповіли, що підтримують ініціативу відродження щорічного пісенного фестивалю ім. Михайла Машкіна, який ще 2006 року припинив своє існування, адже це — свято народної творчості й культурної спадщини нашого народу.

Насамкінець слід зауважити, що Оксаною Сідор було докладено чимало зусиль для того, щоб належним чином провести конференцію.

Юрій Туряниця, краєзнавець, член НСЖУ