Попри те, що офіційні особи пафосно прозвітували про добудову на Виногра­дівщині найкращого хоспісу в Україні, зводився він із великими скандалами.


Щоправда, голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль зізнається, що хоспіс будувався зі скандалами і добудувати його було справою честі для влади області. Прес-служба ОДА визнає, що через фінансові махінації в попередні роки хоспіс так і не був доведений до кінця, ба більше — ледь не спричинив міжнародний скандал (за цими фактами відкрито кримінальне провадження).

«Після призначення на посаду голови Закарпатської ОДА Геннадій Москаль неодноразово приїжджав у Виноградів, щоб вивчити можливості для добудови цього потрібного для Закарпаття закладу. Він особисто наполіг на виділенні з обласного бюджету необхідних коштів, завдяки чому область отримала унікальний об’єкт, який може стати взірцем і для інших регіонів України», — пише прес-служба і цитує Геннадія Москаля: «Триповерхова будівля обладнана ліфтами, сучасною побутовою технікою та найновішою медичною апаратурою. Фінансуватиметься хоспіс із обласного бюджету, тому й прийматиме людей із усього Закарпаття, а не тільки Виноградівщини. Ми вважали добудову цього закладу, який спричинив стільки скандалів, справою честі й дуже раді, що нарешті відкрили його»,

І ось ми отримали допис-сповідь (у доволі художній формі) директора Агенції місцевого розвитку Виноградівщини Артура Шерегі, який власне опікувався добудовою хоспісу і ця добудова також мала чимало скандальних моментів. Далі — пряма мова.

— Я повинен розкрити один секрет. Іноземні гроші можна красти. І ніхто вас за це не покарає. Річ у тім, що іноземні слідчі органи не мають права вести будь-які розслідування на території України, а наша прокуратура цікавиться виключно українськими бюджетними грошима. Іншими словами, якщо не завдано збитків державі, прокуратура не має права втручатися в господарську діяльність. Вона як пес, який охороняє тільки свого господаря. А чуже можна грабувати, на нього всім начхати.

У 2012 році Агентством місцевого розвитку Виноградівщини було виграно грант щодо реконструкції колишнього штабу військової частини і відкриття на її базі хоспісу на 20 ліжок. Хоспіс планувалося зробити кращим в Україні.

Старт був хорошим: районна рада надала будівлю і землю, поляки виділили перший транш, проект повинен був бути реалізований за 18 місяців. Математика проекту така: 1 087 000 євро — сума проекту, з яких 820 тисяч євро повинні були піти на будівництво будівлі, 170 тисяч — частка польського партнера для модернізації хоспісу в місті Санок. Решту 97 тисяч повинна була виділити Виноградівська райрада на закупівлю обладнання.

Проектом повинен був опікуватися такий собі Володимир Шевчук. Це той тип людей, про яких Остап Бендер сказав: «Він любив і страждав. Він любив гроші і страждав від їх нестачі».

Я це до того, що після отримання першого траншу коштів проект вирішено було… подвоїти в ціні. Одну і ту ж будівлю можна по черзі пред’являти на перевірку полякам та українському КРУ. Адже разом вони на об’єкт ніколи не прийдуть...

У цій ситуації з грошима «похімічити» можна було так: польські гроші списати, наскільки це можливо, а за бюджетні побудувати об’єкт, бо за слідами цих грошей підуть державні перевіряючі. Загалом першу частину з гідністю виконали, а ось із другою вийшла накладка. На всі питання КРУ наш ділок, який переймався тоді проектом, відповідав словами класика: «Які гроші? Ви, здається, запитали мене про якісь гроші?»

У нашій країні бюджет проекту збільшується просто, потрібно тільки підкупити відповідного чиновника. Ну або взяти його в частку. Кажуть, до речі, що на той час очільник Виноградівщини Олег Любимов відкрив власний бізнес — гусячу ферму. Але невдало. Гуси здохли раніше запланованого терміну, а Любимов так і залишився без «навару».

Для додаткових коштів потрібно було додаткове обгрунтування. Наприклад, таке: замість глухої мансарди ми зробимо дитяче хоспісне відділення на 5 ліжок, для чого необхідно підняти шахту ліфта до 3-го поверху, збільшити харчоблок і потужність котельні. Ну і написати, що ліжок у хоспісі буде не 20, а 25.

Голосно про це заявили, поміняли цифри в назві, пообіцяли додаткове фінансування з бюджету і ... запроектували на мансардному поверсі 5 готельних номерів, конференц-зал та офіси. Тобто харчоблок збільшили, потужність котельні теж, ліфт добудували, а дитячого відділення не сталося. Забігаючи вперед скажу, що 5 додаткових ліжок розіпхали по загальних палатах. Тобто з 2-місних вони перетворилися на 3-місні.

…Після останніх виборів багато що змінилося. Мені також запропонували долучитися до процесів розбудови Виноградівщини. Я в політику не хотів. Тому потрапив у Агенцію. Сталося це так: приблизно через місяць після виборів місцевих органів самоврядування два моїх приятелі-депутати за чашкою кави мені кажуть: «Знайшли ми тобі роботу. У партію вступати не потрібно, але при цьому робота якраз для тебе: вибивати гроші для району з європейських країн. Будеш незалежний, робота тільки на результат». «І жодної політики?» — питаю. «Жодної», — посміхаючись, відповідають мені друзі. Обдурили…

Голові районної ради та його заступникові було дано завдання розвідати, чи не числиться ніяких «висяків» за моїм попередником, і після запевнень цих двох чиновників, які ще й не освоїлися в нових кабінетах, що «йти можна», я погодився на посаду керівника Агентства місцевого розвитку Виноградівщини. Наприкінці грудня 2015 року на сесії районної ради депутати проголосували за мою кандидатуру на посаду директора Агенції. Контракт було вирішено підписати зі мною на рік.

Хоспіс «виплив» відразу. У перший же день моєї роботи. Спочатку я підписав акти про те, що прийняв від Володимира Шевчука кілька десятків папок із якимись мало зрозумілими мені документами і ключі від офісу та старого обшарпаного сейфа. А потім комісія виїхала на околицю міста. Мені показали будівлю, яка була у процесі будівництва. Точніше, зовні будівля виглядала побудованою: коричневий дах гармоніював з свіжопофарбованим зеленим фасадом, подекуди проглядався фундамент майбутнього паркану, бруд на території сяяв, як антрацит. Мої італійські черевики були безнадійно зіпсовані.

Після огляду приміщення стало зрозуміло, що з трьох поверхів більш-менш підготовленими до фарбування і облицювання плиткою виявилися тільки два, третій же поверх ремонтувати ніхто і не починав. Господарський корпус мав більш довершений вигляд, тобто плитка там уже була, хоч і не скрізь. На подвір’ї ж, як то кажуть, ще навіть «кінь не валявся».

Тижневі переговори з підрядчиком ситуацію трохи прояснили, але при цьому остаточно вбили надію: з’ясувалося, що в будівлі хоспісу, який був на стадії будівництва, відсутні всі комунікації. Газ та електрику ще не провели, свердловину для води пробурили, але не запустили, до міської каналізації начебто підключилися, але вона не працює. І на додачу до всього виявилося, що об’єкт потрібно здати… через 5 (!) днів. І не просто здати, а запустити хоспіс. Повністю функціональний. Тобто разом із хворими і медперсоналом. Інакше — кирдик. Штраф. Неустойка в мільйон євро. Навіть трохи більше — мільйон і вісімдесят сім тисяч.

Якщо по-розумному, то реконструкцією хоспісу повинна була займатися районна адміністрація. Але її голова Михайло Русанюк навідріз відмовився брати на себе цю відповідальність, а мені обіцяв усіляку підтримку, якщо за будівництво візьметься Агенція замість РДА. Я купився, як камбала на «Привозі». Хто ж тоді міг знати, що через рік із невеликим той самий Мишко Русанюк навіть не запросить мене перерізати стрічку на відкритті хоспісу?

Але це таке… Загалом довелося підняти галас. 30 грудня, рівно через тиждень після мого призначення, знову приїхала комісія. З’ясувалося, що перед відходом Шевчук переказав велику суму підрядчикові й заздалегідь підписав акти робіт, які ще не були виконані. Цього ж дня начальником БТІ було видано висновок, що готовність об’єкта становить… 64 %. І це за 3 роки реалізації проекту з урахуванням існуючої будівлі колишнього штабу військової частини. 64 %! За добу потрібно було зробити ще 36 %! Коротше, 31 грудня 2015 року я зустрів не в бані, як велить традиція, а в хоспісі, обклеюючи разом із заступником голови районної ради вікна і двері хоспісу папірцями з написом «Опечатано». А міліціонер (тоді ще поліцію називали міліцією) знімав усе це на камеру.

…Відразу скажу, що 31 грудня 2016 року я також зустрів у цьому ж хоспісі. Цього дня запустили опалення і ми «виганяли» повітря з системи. Але це було згодом...

Місяць працювало КРУ. Виявило розкрадань на понад мільйон гривень. Ще на більшу суму грошей КРУ розкрадань не виявило, оскільки в подробиці особливо не вдавалося. Але, до прикладу, система кондиціювання, яка складається з 17 внутрішніх і 2 зовнішніх блоків, відсутня повністю. Немає ще багато чого, але я про це поки промовчу. Хоча не про все буду мовчати. Дещо таки варто розповісти…

Працює у Виноградівській райраді така собі Єлизавета Кальманівна. Жінка пристрасно обожнює начальство, причому будь-яке, а решта світу її серцю немила. Власне мене вона саме і намагалася вчити, як потрібно з «улюбленим начальством» розмовляти. Мій стиль її категорично не влаштовував. Зрозуміло, що мене вона недолюблювала і, прийшовши на відкриття хоспісу, пролопоніла, що, мовляв, не так уже й багато тут за рік змінилося, відмили, мовляв, трошки і ліжка завезли. Реагувати на ці шпильки не став, залишивши долю самій подбати про те, щоб справедливість взяла гору. Тільки не думав, що все станеться так швидко.

А справа ось у чому. Шевчук не тільки «прибрав до кишені» кошти, він ще й «економив» на всьому: вікна і двері замовив із найдешевшого профілю, плитку, розетки, вимикачі — теж. Ну і ліфт. Мало того, що ліфт купив не той, який планувалося, через що довелося розбивати на 7 сантиметрів шахту ліфта, він ще й електроніку купив щонайдешевшу. Тож ліфт «висне» через раз. Через раз! Але і це ще півбіди. Для більшої економії коштів електроніка була закуплена без service-tool. Штука ця потрібна для налаштування ліфта і його «перезавантаження» в разі зупинки. Але ще веселіше те, що в нашого «Закарпатліфта» саме такого service-tool немає. Різні є, а такого немає. Такий є тільки у Львові. Тобто в разі якщо ліфт зупиняється, потрібно просто зателефонувати до Львова і попросити, щоб звідти разом із service-tool виїхали співробітники для «перезавантаження» нашого ліфту в Виноградові та вивільнення звідти людей.

І ось у день відкриття офіційна делегація знайомиться з приміщеннями на першому поверсі, високим гостям демонструються ліжка з електроприводом, протипролежневі матраци, приліжкові столики і тумби, концентратори кисню, пульсометри, інвалідні крісла, каталки та інше медичне обладнання. Потім усі піднімаються на другий поверх. Він — майже копія першого. Тільки над кімнатами прийому пацієнтів на другому поверсі розташовані кабінети головного лікаря і старшої медсестри, а над кімнатою прощання — кімната відпочинку медперсоналу. Але в цілому все те ж — ліжка, матраци, телевізори, медобладнання. І ось офіційна делегація на третьому поверсі. Оглянули офіси і готельні номери. Зроблені вони недорого, так що нічого цікавого. Хтось у натовпі каже: «А покажіть ліфт!» Усі підходять, я натискаю кнопку, тихо молячись. На щастя моє і ліфтерів, двері ліфта відчиняються. Усередині все блищить, гарно так, ліфт великий, щоб каталка могла ввійти. І тут народний депутат Михайло Ланьо мені каже: «Ну що, поїхали вниз?»

Я, гарячково міркуючи, як цього не допустити і спрямувати делегацію в інший бік, кричу: «Ви ще наш тепловий пункт не бачили!»

І веду всіх в інший кінець будівлі, сподіваючись, що спускатися вже будемо найближчими до теплопункту сходами. Єлизавета Кальманівна тепловим пунктом не зацікавилася. Вона ж не знала, що якщо першого разу двері ліфта відчинилися, то нема гарантії, що вони відчиняться і вдруге. А я ще думав, прощаючись із ліфтерами, чого це вони так хитро посміхаються?.. А вони чекали, поки Москаль дасть інтерв’ю, поки Русанюк щось там пафосно набреше про те, що район усіма силами допомагав у побудові хоспісу. Коротше, ліфтери чекали, поки всі роз’їдуться. А вже лише після цього пішли визволяти полонянку…

…А що стосується районної влади, то вона дійсно постійно «вставляла палиці в колеса». Найбільше моїх сил було витрачено не на будівництво та закупівлю обладнання, а на боротьбу з районною владою. Це дивно, враховуючи, що провина за зрив контракту лежить у першу чергу на ній. Та й грошей від них надійшло лише близько 2 % від того, що було витрачено цього року. Загалом, одні «понти».

Було би нечесно сказати, що шкодили всі. Ні, звичайно. Шкідники були в основному від двох партій: однопартійці Шевчука й однопартійці розумників, які підняли ціни на газ та електрику.

І все ж… Багато людей докладали зусилля для реалізації проекту з хоспісом. Допомагали. Без Геннадія Москаля нічого би цього не було. Він має якусь магічну властивість переконувати. І начебто до нього закарпатські «губернатори» також лаятися вміли, але, мабуть, якось смисли не так проговорювали. Не було би цього хоспісу ще без сотні людей. І перші серед них — Василь Кошеля та Іван Дуран. Ці люди, як криголами, пробивали лід нерозуміння і байдужості деяких наділених владою чиновників. Не було би хоспісу без Владислава Поляка, який сказав: «Не здавайся!» І я не здавався. Без співробітниць Агентства, які завжди невидимою тінню стояли в мене за спиною і проробили титанічну роботу з порятунку цього проекту. Без деяких депутатів обласної та районної рад, без Ісаєва і Попдякуника, без електриків, газовиків, ліфтерів, робочих і прибиральниць. Без усіх, хто хоч півгодини свого життя витратив на те, щоб хоспіс відбувся.

…А кримінальна справа про розкрадання «попередниками» так і «зависла». Поляки виставили неустойку в 218 000 євро. Хоспіс урочисто відкрили і він запрацює. Ми подали заявки на нові проекти. Але про них — іншим разом.