Ужгородський маргариновий завод за часів Чехословаччини та угорського правління   (1931—1944 рр.)

Стрімкий розвиток господарського життя в історичних землях Підкарпатського краю на початку 1920-х років позитивно вплинув на розвиток і формування окремих галузей промисловості. Старше покоління наших краян пам’ятає, як кожна господиня на свята пекла святковий хліб на молоці, яйцях і жиру — це був маргарин Ужгородського маргаринового заводу, який мав назви «Рузоль», «Родін», «Церес», «Доллі».

Історія заводу почалася 86 років тому. Тоді 1931 року, коли Європа ще не оговталася   від Першої світової війни, аж тут нова напасть — світова економічна криза. В Ужгороді збільшилася армія безробітних, банкрутували дрібні підприємства, закривалися крамниці та ремісничі майстерні.

У цей важкий час Йожеф Гланц і Андор Гаусман на території колишньої дизельної електростанції в Ужгороді на вулиці Шумній, 25 відкрили маргариновий завод як акціонерне товариство. Протягом 1931—1941 років до складу акціонерів входили Дюла Іяс, Ерне Снога, Шандор Лекович, Мор Гланц, Янош Гаусман та Ерне Коган.

Новий завод повноцінно почав працювати у 1931 році, а 20 робітників, які тут працювали, спершу виробляли один вагон маргарину щомісяця. У подальшому об’єми й асортимент продукції збільшилися і вже через рік досягли три вагони маргарину «Рузоль», «Родін», «Церес», «Доллі». Їх відправляли в торгову мережу в тарі по 5 кілограмів або брусками у формі куба вагою 250 грамів, на упаковці яких була назва виробу й емблема заводу. Тоді вже працювало 36 робітників.

Автор цих рядків, гортаючи в обласному архіві підшивку наказів фонду Р-543 Ужгородського маргаринового заводу перших повоєнних літ, звернув увагу, що для кількох із них використали зворотний бік чистого фірмового бланка чехословацького періоду, на яких відтворено всі реквізити заводу: назва — Ужгородський маргариновий завод; адреса: Ужгород, вул. Шумна, 31, телефон 551. У лівому куті — кольорове зображення двох брусків маргарину в розмальованій упаковці. Трохи нижче — емблема заводу червоного кольору, а ліворуч — перелік продукції, яку випускають. У кругу емблеми вписана велика латинська літера «U», а в ній кокосова пальма, і не випадково, адже в ті часи вона була основною сировиною маргаринових заводів. Її привозили в бочках із Голландії, якій до 1949 року належала Індонезія. В іншій папці використані фірмові бланки з часів угорського правління.

Промисловість Закарпаття ще довго відчувала згубні наслідки економічної кризи. Будучи і без того слабкою, перебувала в глибокому застої. Залишалася низькою купівельна спроможність населення. У пошуках роботи русини виїжджали в чеські землі та за кордон. Проте маргариновий завод працював у нормальному режимі. Тут виробляли продукцію відмінної якості, розширювали асортимент виробів та експортували до Румунії.

Робочий день на заводі тривав 8 годин. У суботу працювали 5 годин. Щотижня в цей день платили тижневу платню та видавали по кілограму маргарину. Євреї в суботу не працювали.

Настала доба угорського правління. При новій владі з’явилася й нова назва заводу «Акціонерне товариство Ужгородського олійного та рафінувального заводу». Крім того затвердили новий склад керівництва. У 1940—1943 роках членами правління були: д-р Гейза Лукач (голова), членами правління Дюла Іяс, Ласло Грабар, Іван Гаар, Арпад Андрішка, д-р Лайош Сейкей, Вілмош Доор. А з осені 1943-го завод очолив Ференц Трибус, котрий до Ужгорода переселився зі Сваляви, де працював головним бухгалтером фірми «Сольва».

Час був воєнний, завод працював безперебійно, бо мусив постачати продукцію у діючу армію та в лазарети. Угорські власті вирішили демонтувати обладнання заводу і вивезти його разом із директором та його сім’єю углиб Угорщини. Але Ференц Трибус не поспішав. У прифронтовій метушні окупанти не встигли це зробити.

Настав день 26 жовтня. На вулицях древнього міста появилися радянські солдати. Ужгородці зітхнули з полегшенням. Та через два тижні настало протверезіння. 13 листопада в Ужгороді був вивішений наказ № 2 воєнного коменданта, в якому було таке: «Підлягають реєстрації військовозобов’язані особи німецької та угорської національності віком від 18 до 50 років». Явився на реєстраційний пункт і Ференц Трибус. На щастя, до військової комісії, що займалася цією акцією, був залучений, можливо, як перекладач один із робітників заводу. Побачивши свого директора, запитав уголос: «А ви чого прийшли? Ви ж словак. Йдіть собі додому!». Так Трибус був урятований від страждань, а можливо, й від смерті. Очевидно, під час окупації він нікому не нашкодив і з приходом радянських військ ніхто його не обмовив. Тому його не чіпали ні «смерш», ні НКВС, які скрізь шукали «ворогів народу».

Нова влада не зняла Ф. Трибуса з роботи — залишила на посаді директора заводу, що в 1945-му був націоналізований. Правда, в квітні 1946 року безпартійного Трибуса призначили директором Ужгородської макаронної фабрики.

Під серпом і молотом (1944—1991 рр.)  

«Кожен початок важкий», — каже народне прислів’я. Важким після війни виявився й початок роботи Ужгородського маргаринового заводу, що став державним підприємством. Виробництво на ньому розпочали тільки 15 березня 1946 року. Для краян це була важлива подія, бо населення краю перші повоєнні роки відчувало гостру нестачу продуктів харчування. До тогочасних труднощів можна зачислити й той факт, що завод працював із 15 березня, а Москва затвердила штат АУП лише 28 травня. Не вистачало кваліфікованих робітників, погано працювало холодильне обладнання. Але основна причина полягала у нестачі сировини, передусім — саломас (твердий штучний жир), який залізницею транспортували лише до Мукачева (Ужгород не мав широкої колії).

В архівних документах фонду Р-543 Державного архіву Закарпатської області знаходимо, що хоча завод у 1946 році працював лише 90 днів, проте виробив 178 тонн столового маргарину, 30,4 тонни господарського мила. А за 154 дні роботи 1947-го виробив 503 тонни столового маргарину вищої якості, 32 тонни господарського мила та 13,5 тонни рафінованого масла. А вже в 1948-му було виготовлено 728,9 тонни столового і 479,6 тонни тваринного маргарину. Такий об’єм виконав колектив із 41 особи.

Збільшення випуску продукції обумовило розширення виробничої площі. Тому виконком міськради своїм рішенням від 8 травня 1947 року приміщення артілі «Сосна — Перемога» передав маргариновому заводу. Настав 1949 рік, який приніс колективу позитивні зрушення. Того року відновлено приміщення тарного цеху, побудовано склад готової продукції на 150 тонн, придбано 12 вантажівок. А середня місячна зарплата зросла на 130,7 %.

Наприкінці грудня 1951року директорську посаду обійняв Сергій Стасєв, знана в області людина. Він у 1945—1949 роках працював головою Ужгородської міськради. А в лютому 1952-го на посаду головного інженера вперше призначили людину з вищою спеціальною освітою Григорія Мельника. Ця нова керівна пара влила свіжу кров у засохлі жили заводу. І він ожив. Правда, не відразу, а поступово. Вже в 1953-му підприємство завершило будівництво парової дільниці, встановлені новий фрізер у маргариновому цеху, вакуум-насоси, насоси для перекачування жирів. Впорядкували територію заводу, звели цегляну огорожу. Завод почав придбавати вигляд сучасного підприємства.

Наступні роки завод щорічно здійснював роботи з реконструкції. Таким чином досяг рівня, що в 1960 році міг виробити до 4 000 тонн маргаринової продукції. Відтак 1963-го колектив виробив 6 000 тонн, бо сировина надходила на завод більш-менш нормально, набагато краще, ніж у попередні роки — і підприємство працювало ритмічно.

Протягом 1965 року всі структурні підрозділи заводу продовжували працювати злагоджено і видали «на-гора» рекордні 10 740 тонн так необхідної маргаринової продукції. Того ж року значно розширилася географія міст, куди надсилалася продукція заводу. Крім Закарпатської області нею ласували жителі Львова, Луцька, Івано-Франківська, Рівного, Чернівців, Вінниці, Тернополя, Нововолинська, Москви, Ростова-на-Дону, Брянська, Рязані, Владимира, Орла, Липецька, Тамбова, Орська, Калініна, Смоленська, Бєлгорода, Курська, Уфи, Казані, Молдови та Удмуртії. Того часу завод виробляв маргарини: столовий молочний, безмолочний, вершковий, «Любительський», «Російський» та кулінарні жири «Білоруський», «Український», «Фліторний» та ще кондитерський жир для вафель та рослинний жир. Такої продукції 193 робітники виробили в 1970 році 12 254 тонни на 13 059 тис. крб.

12 жовтня 1974 року раптово помер директор заводу Сергій Стасєв, котрий очолював завод протягом 23 років. Це світла сторінка в історії заводу. А 4 лютого 1975 року на посаду директора призначили Анатолія Антоненка. Його робота на «маргаргаринці» почалася з приємних несподіванок. Підприємство за І квартал 1975 року визнано переможцем у соцзмаганні підприємств Всесоюзного об’єднання маргаринової промисловості Мінхарчпрому СРСР.

1980 рік залишив після себе небагато слідів, але добре відомо, що завод видав «на-гора» 17 375 тонн доброякісної продукції, але були труднощі зі збутом продукції, бо не вистачало ізотермічних вагонів. Через те заводу довелося виплатити

1 411 крб. штрафів за недопостачання продукції торговельним організаціям.

У січні 1987 року директорську посаду обійняв Федір Вовканич. Він закінчив Львівський політехнічний інститут, а на маргариновий завод прийшов із посади першого заступника міського голови і відразу на нього чекала проблема недобудованих об’єктів. Під новим керівництвом завод того року працював ритмічно і виробив 21 392 тонни продукції з прибутком 3 096 тис. крб. А в третьому кварталі заводу було присуджено друге місце у Всесоюзному соцзмаганні та премія у сумі 3,5 тис. крб.

Наступні 1988—1999 роки почався поступовий спад виробництва. Цьому передувало те, що вищі інстанції харчової промисловості ставилися до Ужгородського заводу як до немилого пасинка. Рік у рік не виконувалося постачання тваринного масла, а це приводило до зменшення виробництва вершкового маргарину. Харківський, Львівський і Гомельський жиркомбінати не виконували постачання саломас. Така ситуація негативно вплинула на робочий колектив. Але це не заважало закінчити повну реконструкцію заводських об’єктів, яка докорінно змінила умови виробництва та праці робітників. Усе це дісталося не саме по собі, а наполегливою працею колективу, зокрема директора Федора Вовканича, який уболівав за те, щоб на заводі все було гарно й акуратно.

На розбурханих хвилях незалежності України  

1990 — останній рік існування Радянського Союзу. Тоді завод виробив 31 979 тонн маргаринової продукції за рентабельності 12,76 %. Із цього року на заводі почали думати про випуск м’якого маргарину, аналогічного західному. План постачання року був виконаний на 100 %. Збільшилася середня зарплата робітників на 214 крб. Затрати на 1 крб. товарної продукції дорівнювали 87,73 коп., прибутку отримано 3 595 тис. крб. — із такими показниками завод із Радянського Союзу перейшов до незалежної України.

У серпні 1991 року, після невдалого путчу ГКЧП, Компартія припинила своє існування, а Україна 24 серпня проголосила себе незалежною державою. Використавши такі зміни колектив об’єднався в організацію орендарів і почав працювати в нових умовах. Того ж року завод виробив

36 161 тонну маргарину «Молочний», «Радуга», «Сонячний», «Безмолочний» і кулінарні та кондитерські жири «Пріма», «Білоруський», «Сало рослинне» й отримав прибутку 18 129 тис. крб.

Розповідає директор ВАТ «Геліос» Федір Вовканич: «Ужгородський маргариновий завод — один із перших, який одержав дозвіл на приватизацію. Орендне підприємство 19 липня 1993 року було перетворено у Відкрите акціонерне товариство «Геліос». А вже в 1994-му ми створили українсько-польське спільне підприємство «Сонях» і першими в Ужгороді освоїли виробництво майонезу й кетчупу, гірчиці «Ужгородської», які швидко стали популярними в покупця. На заводі з’явилися нові робочі місця, а чисельність працюючих становила 298 осіб. У країні лютували інфляційні процеси, які з’їдали заводські досягнення, а договірні ціна на сировину і матеріали, нові тарифи на транспортні послуги, електроенергію та воду дуже зросли. Завод зазнав великих збитків, що могло призвести до зупинення виробництва. Склалася ненормальна ситуація, коли на маргаринову продукцію були встановлені фіксовані ціни, збільшені втричі, а на сировину й матеріали — договірні, збільшені всемеро-вдесятеро. Тому мова вже не йшла про прибутки, головне, аби уникнути збитків. Крім того, непродумана податкова політика, вимивши з виробників оборотні кошти, змушувала їх лізти в зашморг — брати кредити і сплачувати високі відсотки (до 65 %) за користування коштами. До прикладу, СП «Геліос — Вальтер Рау» у 1998 році реалізувало продукції на 17,1 млн. грн., які «з’їла» фінансова криза курсовими різницями — і в підсумку цей рік СП завершило зі збитками 1,46 млн. грн.».

Незважаючи на труднощі, які переживала економіка України, підприємству ВАТ «Геліос» вдалося забезпечити виробництво в 1995 році 9 124 тонни маргаринової продукції, 1 657 тонн майонезу, 520 тонн кетчупу, 128 тонн господарського мила і дати роботу 324 акціонерам.

Того часу в Київській, Хмельницькій, Львівській та Запорізькій областях значно збільшився збут нашої продукції. Прямі контракти були укладені з містами: Львів, Тернопіль, Чернівці, Рівне, Чернігів, Київ, Вінниця, Одеса, Полтава, Запоріжжя, Харків, Дніпро, Донецьк, Херсон, Сімферополь.      

Успішно працювало і дочірнє підприємство «Сонях», яке з перших днів роботи завоювало прихильність споживача. «Сонях» щомісяця виготовляв 300 тонн майонезу в розфасовках по 250—350 грамів та по 300 грамів — у поліетиленових пакетах.

У 1990-х роках на ринку України не вистачало м’якого маргарину європейської якості. Для його виробництва на «Геліосі» ми створили нове спільне українсько-німецьке підприємство «Геліос — Вальтер-Рау», продукція якого, м’який маргарин європейської якості «Дар сонця» за німецькою технологією, стала на конвеєр 14 січня 1998 року. З випуском цього продукту СП зробило революцію на вітчизняному ринку. Того часу у торговій мережі нашої області й України маргарин «Сонячний», столовий, «Молочний», кулінарні та кондитерські жири, соняшникова олія, кетчупи «Пікантний», «Приємний», гірчиця «Ужгородська», майонези «Столовий», «Сонях», «Козацький», «Ужгородський» користувалися великим попитом. А м’якого маргарину «Дар сонця» за три роки було вироблено 11 050 тонн. Крім того 1998 року випущено 10 392 тонни маргаринової продукції, 4 751 тонну олії, майонезу, кетчупу, гірчиці 1 518 тонн.

Наступні роки ВАТ «Геліос» працювало в надзвичайно складних фінансових умовах. Криза неплатоспроможності підприємств у цілому по державі переводила всі розрахунки в бартерну площину, що вело до погіршення фінансового стану підприємств, сповільнювало грошообіг, паралізувало виробництво. А ще підприємство хронічно страждало від браку обігових коштів і нестачі основної сировини — олії. До цього інфляційний процес негативно вплинув на долю всіх виробників, а для «Геліоса» зокрема став згубним. У такій ситуації підприємство зупинило виробництво продукції, а щоб зберегти обладнання його законсервували і воно нині чекає на кращі часи.

Юрій Туряниця, краєзнавець, член НСЖУ