Масовий рух в Угорщині, який розгорнувся на початку жовтня 1956 року, засвідчив, що народні маси в своїй більшості подолали психологічний бар’єр страху деспотичного режиму, тому готові до рішучої боротьби проти тоталітаризму.


Усе почалося з мирної демонстрації студентської молоді, до якої приєдналися й представники робітників. 23 жовтня вони вийшли на вулиці Будапешта з вимогою про виведення радянських військ Особливого корпусу у складі трьох дивізій, які дислокувалися в Угорщині, та закликали повалити пам’ятник Сталіну. А вже під кінець цього ж дня з допомогою техніки повалили 8-метрову статую «батька всіх народів» і відволокли до будівлі Посольства СРСР. Якщо о 15-й годині демонстрантів було 15 тисяч чоловік, то на 18-ту годину кількість їх зросли до 50 тисяч осіб.

О 8-й годині вечора по радіо виступив лідер комуністів Е. Гере, який назвав демонстрацію «неонацистським страйком, проявом шовінізму і націоналізму»... Вирішивши, що генсек виступає з радіостанції ім. Кошута (а він виступав зі свого кабінету в приміщенні ЦК УПТ), маса людей, з-поміж них й ті, що мали зброю, розпочали штурм радіостанції. Цей конфлікт призвів до збройної сутички між революціонерами й охороною. Таким чином мирна демонстрація уже під вечір того ж дня поступово переростала у збройний конфлікт. Спонтанно, але швидко почали створюватися повстанські загони, які захоплювали склади боєприпасів, мости, вокзали, редакції газет, засоби зв’язку. Десятки тисяч чоловік, в основному студенти, робітники, службовці й інша інтелігенція — учасники мітингів і демонстрацій постійно вигукували такі лозунги: «Геть червону зірку!», «Геть комуністів!», «Русские домой!». Озброєні групи в Будапешті нападали на приміщення охоронних органів, казарми і військові склади, де захоплювали зброю. А на вулицях і площах столиці з вантажних машин роздавали зброю. В Дебрецені студентська молодь ввечері 23 жовтня атакувала поліцейське відділення УВС. У відповідь сили держбезпеки відкрили вогонь. Як наслідок, 3 особи вбиті, 6 — поранено.

Так загальнонаціональна криза в Угорщині поступово, але швидко переросла в справжнє народне повстання проти існуючого в країні тоталітарного режиму.

Під контролем повстанців опинилося багато районів країни та ряд урядових організацій і об’єктів життєзабезпечення. Під тиском вимог повсталих Угорська партія труда (УПТ) на місце прем’єр-міністра поставила опального реформатора Імре Надя.

Втративши контроль над ситуацією в Будапешті, в ніч на 24 жовтня 1956 року в Москву було передано звернення від угорського уряду про військову допомогу для ліквідації в Будапешті заворушень та налагодження мирного життя.

Рішення про введення радянських військ до Будапешта було прийнято Президією ЦК КПРС 23 жовтня 1956 року між 22-ю і 23-ю годинами за московським часом.

За даними, які подає Іван Король у книзі «Угорська революція 1956 року». «О 23.00 за наказом міністра оборони СРСР Г. К. Жукова по бойовій тривозі було піднято п’ять дивізій у кількості 31 550 чоловік особового складу, 1 130 танків і самохідних артилерійських установок, 615 гармат і мінометів, 185 зенітних гармат, 380 бронетранспортерів, 3 930 автомашин.

Одночасно була приведена в бойову готовність одна винищувальна й одна бомбардувальна авіадивізія ПриКВО. Всього 159 винищувачів і 122 бомбардувальники. Вони прикривали війська на марші.

24 жовтня війська 128-ї мотострілецької дивізії (МСД), що дислокувалася в Закарпатті (штаб розміщувався у Мукачеві), і 39-ї механізованої дивізії о 2.15 розпочали вторгнення на територію Угорщини в напрямках Чоп — Берегово — Вилок. За ними наступали інші військові підрозділи».

Один із учасників подій 1956 року в Угорщині, закарпатець Петро Зан у своїх спогадах про бойову операцію писав: «23 жовтня в нашій військовій частині вдарила на сполох військова тривога... Опівдні 23 жовтня ми прибули в Ужгород, де замінили гармати на танках (Д 122 мм на 155 мм). Увечері того ж дня наші танки своїм ходом дійшли до угорського кордону в районі м. Чоп. Далі маршрут пролягав дорогою № 5 на м. Сольнок. 24 жовтня о 4.00 наші війська оточили казарми угорських вояків».

23 жовтня о 23.00 начальник генерального штабу Збройних сил СРСР маршал В. Соколовський віддав наказ командиру Особливого корпусу генерал-лейтенанту П. Лащенку розпочати наступ на Будапешт.

Під час руху 24 жовтня військ корпусу вузькими вулицями і провулками Будапешта військові були обстріляні зі стрілецької зброї та закидані камінням. На деяких інших вулицях їх зустрічали автоматним вогнем, а танки ставали мішенню повстанців, які використовували «коктейль Молотова». Незважаючи на заклик уряду Угорщини до населення вести себе спокійно, підтримувати угорські й радянські війська у наведенні порядку, збройна боротьба в Будапешті продовжувалася з усіма її трагічними наслідками. Того ж дня із числа військ корпусу на 19-ту годину було 20 чоловік убитих і 48 поранених. Крім того, повстанці спалили 2 танки, 2 автомашини, підбили 2 танки і 4 бронетранспортери. Того ж дня (24 жовтня) в Будапешті вже було близько 6 тис. військовослужбовців радянської армії, 290 танків, 120 БТР, 156 гармат. Наприкінці дня до них приєдналися частини 3-го стрілецького корпусу Угорської народної армії. До Будапешта прибули члени президії ЦК КПРС А. Мікоян, А. Суслов, голова КДБ І. Серов, заступник начальника генштабу генерал армії М. Малінін.

Протягом 24 жовтня війська корпусу оволоділи і взяли під охорону найважливіші об’єкти Будапешта, зокрема парламент, міськ­раду, міськком партії, держбанк, головну пошту, вокзали, мости через Дунай.
25 жовтня неподалік парламенту з дахів будинків було відкрито вогонь по радянських танках і присутніх на площі. У відповідь танкісти відкрили вогонь по тих об’єктах, звідки велася стрілянина. В результаті збройного конфлікту 61 повстанця було вбито, 284 — поранено. Були жертви і з боку танкістів. Того ж дня радянські війська біля парламенту придушили демонстрацію. Водночас загострилася ситуація в Сегеді, Печі, Мішкольці. В окремих містах були випадки лінчування працівників держбезпеки. В ситуації, що склалася, Імре Надь попросив радянський уряд збільшити чисельність військ. Його прохання було задовільнено. 25 жовтня до Будапешта підійшли 128-ма і 33-тя мотострілецькі дивізії ПриКВО.

А тим часом ситуація в Угорщині з кожним днем загострювалася. Разом із тим виникла небезпека початку великомасштабних бойових дій між сторонами конфлікту. 28 жовтня, оцінивши таку ситуацію, І. Надь заявив: «Уряд засуджує погляди, відносно яких нинішній грандіозний народний рух розглядається як контрреволюція. Уряд оголошує про припинення вогню та про переговори з СРСР про виведення радянських військ із Угорщини». На засіданні президії КПРС 30 жовтня 1956 року було прийнято декларацію уряду СРСР про виведення військ. Насправді ж, до Угорщини почали вводити нові військові частини. А вранці 4 листопада й до Будапешта під спільним командуванням маршала Жукова. Почалася наступальна операція «Вихор», під час якої були захоплені всі важливі об’єкти в Будапешті. Радянські війська завдавали тяжкі артилерійські й авіаудари по місту, а силами піхоти за підтримки танків проводили наступальні операції «зачистки...».

Події в Будапешті тривали 12 днів — із 23 жовтня по 4 листопада і завершилися радянською інтервенцією.

10 листопада повстанці звернулися до радянського командування про припинення вогню. Того ж дня їхнє прохання було прийнято, збройний опір припинився.

У книжці Івана Короля «Угорська революція 1956 року» знаходимо, що, за даними угорської статистики, у період бойових дій кількість жертв за період із 23 жовтня до 31 грудня 1956 року становила 21 728 чоловік, із яких 2502 —загиблих і 19 226 — поранених. Найбільші втрати припадали на Будапешт, де за цей період загинуло 1725 осіб.

За офіційними радянськими даними, в угорських подіях кількість жертв із радянського боку становила 2 260 чоловік, із яких у боях загинуло 660 солдатів і офіцерів, а 1 450 — поранено і 51 — пропав безвісти. Постає питання: чому тоді, в 1956 році, тіла загиблих воїнів не передали на рідну землю? Відповідь одна: хотіли приховати від радянських людей правду про неоголошену війну.

Нині мало кому відомо, що під час угорських подій і пізніше внутрішніми органами СРСР було заарештовано й перевезено до Закарпаття 846 угорців, котрих деякий час протримали в ужгородській в’язниці, а потім більшість із них опинилася в буцегарнях Стрия, Дрогобича, Івано-Франківська та Чернівців. Згодом усіх угорських громадян було етаповано до Угорщини та передано відповідним угорським органам. Дехто з заарештованих провів у в’язницях своєї країни понад 30 років.

Варто зазначити, що ужгородці також зберігають багато спогадів про події 60-річної давнини. У той час на засланні у нашому місті перебувало щонайменше 804 революціонери зі сім’ями...

...Минали роки. Відтак потрібно було 33 роки, щоб 1989 року президент Росії Борис Єльцин в Будапешті привселюдно вибачився перед угорським народом за втручання Радянського Союзу в державні справи Угорщини.

Події Угорської революції широким відлунням дійшли й до нашого краю. Саме через Закарпаття їхали колони військової техніки на придушення революції в Угорщині. Правдива інформація про повстання народних мас Угорщини проти комуністичного керованого з Кремля тоталітарного режиму спричинила і на Закарпатті різного роду протести та антирадянські виступи.

Один із учасників акцій протесту, закарпатець Шандор Мілован, який тоді був учнем Виноградівської школи, пригадує, що про події в Угорщині вони дізналися із заборонених радіостанцій. Ще один учасник протесту на Закарпатті Стефан Ормош під час допиту стверджував, що угорські громадяни підходили до кордону СРСР і вигукували в бік Закарпаття, щоб його населення повстало проти комуністів.

Цікавим є факт, що вже в 1955 році, коли в Угорщині наростали революційні настрої, багато ужгородців знаходили на вулицях міста, біля своїх будинків та квартир листівки антирадянського характеру. Підозрюваними в їх написанні стали словак Нандор Беняк, житель Ужгорода, та українець Вінцент Орловський, житель с. Тур’ї Ремети Перечинського району.

Під час революції в Угорщині восени 1956 року група учнів Виноградівської ЗОШ № 3 вирішила долучитися до повстання. До неї входили хлопці з 9—10 класів Йожеф Іллеш, Янош Варга, Шандор Мілован, Стефан Дудаш, а також Золтан Ковач... Вони писали й розповсюджували листівки з закликами: «Радянські війська, геть з Угорщини!». Ці листівки розкидали й розклеювали на базарі. І недовго знадобилося КДБ, щоб розслідувати цю справу. «Коли нас арештували, мені було 16 із половиною років. В Ужгороді проходив обласний суд. Один дістав 6 років, я і ще один — по 4 та ще один — 3. Із цих 4 років я відсидів майже два», — згадує Шандор Мілован.

«Водночас події в Будапешті 1956 року спричинили й ряд дезертирств закарпатських угорців із лав радянської армії через небажання воювати проти своїх братів. Наприклад, на смертну кару за дезертирство в 1956-му було засуджено Йожефа Бучелло. Та, на щастя, після виконання вироку він залишився живим і його покарання було замінено на 35 років в’язниці. Він відбував покарання у 7-му таборі Мордовської АР. У в’язниці Ужгорода та катівнях КДБ були проведені численні жорстокі допити сотень угорських революціонерів. Кількох із них розстріляли просто в стінах Ужгородського СІЗО», — пише Руслан Фатула в «Карпатському об’єктиві».

Відлуння подій Угорської революції на Закарпатті не оминули і первинні партійні організації. В 10-му фонді Закарпатського держархіву, справа 2837, знаходимо довідку заступника завідуючого відділом партійних організацій Закарпатського обкому КП України А. Козлова, в якій дано вичерпну оцінку поведінки окремих комуністів і трудящих Закарпатської області у зв’язку з подіями в Угорщині. У повідомленні зазначено, що в містах Ужгороді й Мукачеві, де проживає угорське населення, мають місце випадки негативних висловлювань окремих комуністів, а також факти прямого шкідництва. До прикладу, працівник кондукторського резерву станції «Мукачево», член КПРС Гутий висловлювався, що скоро в Закарпатті почнуться такі події, як в Угорщині, і, що він угорець, але росіяни заставили його змінити національність, тому його народ, його нація борються за свободу. А вчитель біології Мукачівської НСШ № 5, член КПРС Іштван Бем, що проживає в будинку № 6 на вул. Первомайській, веде серед сусідів антирадянську агітацію про те, що росіян сюди ніхто не просив, що вони принесли з собою тільки нещастя.

Далі Козлов доповідає, що громадянка Матейко з Мукачева, яка має власний будинок на вул. О. Невського, вигнала своїх квартирантів, що прибули зі східних областей СРСР. У середній школі № 10 м. Ужгорода (з угорською мовою викладання), а також на огорожі в Радванці були знайдені написи: «Геть комунізм».

«Все це і багато інших подібних випадків стали наслідками недостатньої виховної роботи, — пише далі Козлов. — Первинні партійні, профсоюзні й комсомольські організації не зуміли на початковій стадії виявити нездорові прояви, не вели необхідної боротьби, щоб присікати небажані антирадянські виступи окремих людей».

У 2016 році в скверику позаду «Совиного гнізда» в Ужгороді урядом Угорщини встановлено пам’ятний знак із написом: «Присвячено героям Угорської революції та Визвольної боротьби 1956 року і жертвам комуністичних репресій».

Юрій Туряниця, краєзнавець, член НСЖУ, Галина Форосюк, член НСЖУ