Інформаційні вказівники-борди — не перша спроба зробити перебування туристів в Ужгороді комфортнішим. До цього були інформаційні ліхтарі, які не світять, а ще наземні зображення з QR-кодом. Автори бордів вирішили піти далі, аніж просто зобразити назви об’єктів — додали короткі історичні описи, мапи. Однак наробили стільки помилок, що більше спотворили історію міста, аніж зробили щось корисне.


10 інформаційних бордів із мапами, а також інформаційне табло з сенсорним дисплеєм для туристичної навігації були встановлені у рамках спільного проекту SK-INFO-UA «Інновативні інформаційні продукти транскордонної співпраці», що фінансується в рамках Норвезького фінансового механізму та уряду Словаччини. Виглядають вони стильно, дещо повторюють концепцію львівських, київських вказівників, але є суттєві претензії до змісту цих бордів, а також невідомі мотиви авторів, які про один об’єкт подають відомості, а про інший, не менш важливий — спотворюють факти, або взагалі не згадують його.

Варто зазначити, що на раніше встановлених вказівниках теж були помилки. Наприклад, на початку вулиці Волошина інформаційний ліхтарик повідомляє про такі об’єкти, про які й місцеві, не те що туристи, не можуть здогадатися — «Б кузня». На цьому ж ліхтарі-вказівнику вказана відстань від Ужгорода до Києва — 778 кілометрів. Цікаво, що у самому Києві в центрі міста теж є вказівник, який позначає відстань від столиці до обласних центрів. На ньому відстань до Ужгорода становить 624 кілометри. Хтось із київських академіків або ужгородських професорів помилився.

Про що з історичного погляду говорять або замовчують нововстановлені вказівники в Ужгороді, ми запитали в історика і краєзнавця Йосипа Кобаля.

— Які помилки в історичних довідках ви помітили на інформаційних бордах?

— Розпочнемо з головної атракції міста — липової алеї, про яку пишуть майже на кожному вказівнику. Йдеться, зокрема, про те, що це найдовша липова алея у Європі, її довжина — 2,2 км. Коли чехословацька влада регулювала берег річки Уж у новому мікрорайоні — Малий Галагов, то вони висадили там алею лип, однак її довжина тоді становила лише 800 метрів. Як із 800-метрової алея стала 2,2-кілометровою?

Логіку людей, які писали цю інформацію, важко розуміти, але можна припустити, що вони додали до алеї ще й липи вздовж студентських гуртожитків і стадіону «Авангард». Там вони і справді ростуть, але тільки з одного боку. З іншого — тополі та інші види дерев. Тож цю частину назвати липовою важко. Так само, як не можна назвати і каштанову алею на протилежному боці Ужа каштановою, бо вона не повністю засаджена каштанами.

Якщо все ж брати до уваги ту частину, де липи з обох боків, то ужгородська алея не найдовша у Європі, бо, наприклад, у Берліні липова алея має більшу довжину. Отже, цифра 2,2 км дійсно «липова».

— Які об’єкти названі неправильно?

— Неправильної, фіктивної та надуманої інформації на вказівниках дуже багато. При чому ці неточності, фальшиві дані мають різний характер. Одним із таких прикладів можна назвати історичну довідку про «Совине гніздо», яке, як пишуть автори довідки, ще називали «Богольвар» та «Підвали Ракоці». Дійсно, до кінця Другої світової війни цю будівлю називали «Богольвар», що в перекладі з угорської означає «Совиний замок». Назва «Совине гніздо» штучна, походить із радянських часів. Щодо третьої назви — «Підвали Ракоці», то це вигадка 2017 року. Хто її автор — поки що невідомо.

На інформаційному борді вказано, що тут колись князь Ференц Ракоці (до речі, який ? — І чи ІІ? — невідомо) мав підвали, де зберігали пиво. Але ні І, ні ІІ князі Ференци Ракоці в Ужгороді не мали жодних маєтностей. В Ужгороді був пивний завод зі своїми підвалами, і він був на вулиці Підзамковій, навпроти нинішньо­го Парку «Підзамковий». Звідки взялася абсолютно надумана інформація — невідомо. Можна припускати, що автори довідки вирішили «домалювати» таку історичну фальшивку для кращої привабливості вулиці Ференца Ракоці та кафе «Ракоці». Такі «липові» історії не раз зустрічаються на вказівниках.

Аналогічний приклад можна навести з інформаційним бордом на перехресті вулиць Корзо—Волошина. Виявляється, вулиця Корзо отримала назву від власників — «неапольських графів Другетів». Другети в Неаполі не жили, і поки жили у Неаполітансь­кому князівстві, то не були графами. Не існує жодного історичного джерела, у якому до ХХ століття хтось, навіть неофіційно, назвав цю вулицю Корзо. Формулювання інформаційної довідки вводить в оману туристів.

Більше того, після цієї інформації, що нібито Другети дали назву Корзо, зазначено, що перед тим, тобто до Другетів, ця вулиця мала назви Мостова і Казінці. От здивувалися би угорці, прочитавши, що їхній знаменитий письменник — Ференц Казінці жив і працював ще в далеку добу раннього Середньовіччя. До речі, вулиця, яка найраніше згадується у писемних джерелах, — Замкова (сучасна Капітульна).

— Чи достовірні дати, роки на вказівниках?

— Є багато неточностей, які стосуються дат. Наприклад, на борді неподалік Ужгородського замку майже всі дати фальшиві. По-перше, Ужгородський замок не існував на межі Х—ХІ ст., у той час тут було земляне городище. По-друге, замок у володінні Другетів у 1312 році не був. Цього не могло бути, бо вся Ужгородська домінія була подарована Другетам у 1332 році, але навіть у цій дарчій Ужгород як місто, не те що замок — не згадується. Інші помилки на цьому борді не варто й перераховувати.

Наступною такою кричущою помилкою є інформація на одному з вказівників про те, що ляльковий театр був відкритий 7 липня 1920 року. Насправді міський театр в Ужгороді існував ще до Першої світової війни, а в Чехословацький період він продовжував функціонувати, і в ньому ставилися вистави угорською, російською, українською, єврейською, ромською мовами.

— Крім помилок із датами, які ще неточності ви помітили?

— Проблеми є і з історичними термінами. Найбільше дивує пояснення слова «жупанат», яке, згідно з вказівником, означає «район». Насправді будинок сучасного Художнього музею був до кінця Першої світової війни центром Ужанського комітату, тобто області, і площа перед цим будинком називалася Комітатська, а не Жупанатська. Тільки у Чехословацький період, до 1928 року, коли Підкарпатська Русь була поділена на жупи, тут кілька років проживав жупан і недовгий час цю будівлю називали і жупанатом, або губерніумом, оскільки у цій будівлі працював також губернатор Підкарпатської Русі. Навіть у Чехословацький період площу перед цим будинком не назвали Жупанатською, вона мала назву Жатковича. Назву «Жупанатська» площі дали вже у часи української незалежності.

На цій площі, до речі, є не тільки Художній музей, який заслуговує уваги туристів. Тут розташована реформатська церква XVIII століття, будівля-синагога євреїв-неологів 1872 року, будівля колишньої руської гімназії (сучасна школа), де викладачами під час Другої світової війни були Йосип Бокшай, Юрій Сак, Василь Пронін та інші відомі особистості. Крім того, туристам не вказали місце найбільшого некрополя Ужгорода — Кальварії з сотнями поховань громадських, політичних діячів.

— Які ще історичні об’єкти автори інформаційних табло пропустили?

— На багатьох вивісках подана незрозуміла, неповна чи оманлива інформація, хоч відомостей про історичні об’єкти достатньо. Наприклад, на площі Народній про будівлю медичного факультету згадують, що це колишня жандармерія. А про будівлю суду чехословацького періоду взагалі не згадують, а пишуть, що тут розташоване сучасне товариство «Знання», хоча в ньому є чимало інших організацій. Чому така вибірковість — невідомо.

Інший приклад на тій же площі Народній — пам’ятник Тарасу Шевченку. Пишуть, що його «створили» у 1999 році, але не вказують авторів проекту. Так само на набережній Незалежності на борді пишуть про Августина Волошина, але про сам пам’ятник та його авторів теж не згадують. Водночас авторів пам’ятника жертвам Голокосту неподалік синагоги назвали.

Показовим прикладом вибірковості подання інформації є борд неподалік пішохідного мос­ту, на якому з-поміж пам’яток історії, архітектури і культури площі Шандора Петефі автори спромоглися назвати лише будинок Фріда. Тут нема ні згадки про готель «Чорний орел», ні про пам’ятник Шандору Петефі, ні про колишню будівлю Ужгородської міської ради, ні про імпозантну будівлю колишнього Підкарпатського банку.

— Причиною таких суттєвих помилок, очевидно, є елементарне незнання історії…

— Частина інформації, яка є прямою вигадкою авторів текстів, є органічним продовженням фальсифікацій історії Ужгорода і його пам’ятних місць, розпочатої набагато раніше. Взяти хоча б ясен Масарика, який до Масарика не має жодного відношення, або міст Масарика. Ця інформація з’явилася набагато раніше, ніж сучасні вказівники. Наприклад, міст Масарика не може бути його мостом із кількох причин, передусім тому, що в 1944 році німці й угорці, коли відступали з Ужгорода, підірвали всі мости, і їх довелося збудувати заново. Тож писати про міст, збудований в радянський час, що це міст Масарика — нонсенс!

На жаль, фальсифікація історії, вигадування нових історичних даних, сьогодні модне явище. І виправдовується це необхідністю розвитку туризму. Це було і в радянський час, найбільш показовий випадок — встановлення монумента на честь центру Європи у селищі Ділове. Ні в угорський, ні в чехословацький періоди, ні в інший угорський період, ніхто не знав, що там знаходиться центр Європи, а лише простий геодезичний знак. Аж ось комусь, хто не знав латину, спало на думку написати, що там указано про центр Європи. Дійшло до того, що це одна з небагатьох «пам’яток» взята на облік Міністерством культури в Києві.

Є і скромніші фальсифікації. Наприклад, компанія «Чизай» неподалік Берегова встановила пам’ятник давньоугорській археологічній знахідці не в тому місці, де вона була знайдена. Але тут похибка становить усього 1—1,5 км.

— Чим загрожують такі викривлені факти?

— Яскравим, але не єдиним наслідком незнання справжньої історії став нещодавній виступ громадськості проти знищення «цінної» пам’ятки — будинку Кирила Фунданича. Дійсно в Ужгороді швидкими темпами триває руйнування історичної частини міста, перебудова пам’ятників архітектури, їхнє тотальне знищення, але з усіх цих пам’ятників (готель «Корона», готель «Берчені», будинок знаменитого мера Ужгорода Міхая Фінцицького) чомусь був вибраний саме будинок Фунданича. Журналісти, громадські діячі, політики і навіть письменники — всі взялися захищати від руйнування будинок, полінувавшись дізнатися, хто ж був насправді Кирило Фунданич.

Людина з таким прізвищем та іменем — ужгородський торговець часто фігурує в місцевих газетах часів Другої світової війни. Вже після окупації фашистами Німеччини у березні 1944 року він був призначений членом Ужгородської торговельної ради, яка займалася розподілом конфіскованого єврейського майна — торговельних об’єктів, виноградників, винних підвалів тощо, особливо після депортації понад 9 тисяч ужгородських євреїв у концтабори. Цікаво, чим удостоївся Кирило Фунданич такої великої честі від тодішньої угорської влади. Очевидно, що нелюбов’ю до євреїв. Незнання цього факту призвело до того, що десятки, сотні людей обрали символом боротьби за збереження історичного обличчя Ужгорода будинок людини, діяльність якої з історичного погляду викликає значні запитання, не згадуючи вже про те, що сам будинок не перебував на жодному обліку як пам’ятка архітектури чи історії.

А тим часом чимало архітектурних історичних пам’яток Ужгорода — взятих чи не взятих на облік і набагато цінніших — залишаються чомусь поза увагою як відповідних органів міста, так і громадськості. Це і є наслідок поширення «липовими» істориками фейкової історії, за яку мешканці Ужгорода та гості нашого міста ще й платять гроші.

Записала Наталія Толочко