Селище міського типу Кольчино, що на Мукачівщині, за 345 років існування тут металургійно-металообробного виробництва відоме не тільки в нашому краї і теренах колишнього Радянського Союзу, а й в країнах Європи. Цього року найстарішому Фредішово-Шелестівському металургійному і металообробному заводу виновниться 345 років.

(Продовження. Початок у минулому номері)

За даними угорського історика Мереї Дюли, Фредішовський завод заснований 1672 року. Він виготовляв сільськогосподарське знаряддя праці, обладнання для домашніх господарств: січкарні, млини для переробки картоплі, вдосконалені плуги, пили для пилорам, цвяхи, кухонні плити, різні скоби, коси, серпи. До виробів художнього литва належать чавунно-декоративні печі, підсвічники, вішалки, вази з чеканкою античного стилю, шахові фігурки тощо. Крім того на заводі виготовляли зброю для повстанців Дердя Дожа (1514 р.). Тут кували мечі і списи для повстанців куруців. У 1728 році Мукачівська-Чинадіївська домінія разом із Фредішово-Шелестівським заводом перейшла у володіння графів Шенборнів. У роки занепаду в Угорщині (1738—1743) завод певний час не працював. Лише у 1757-му, коли на підприємство були запрошені кваліфіковані металурги Спішу й Чехії, його переобладнали. В 1782 році споруджено першу доменну піч, а в 1829-му — другу. 1878 року доменні печі розібрали й перенесли в урочище с. Загаття, ближче до залізних руд. У Фредішові залишився ливарний цех, ремонтна майстерня, кузня-гамора з 14 ковальськими молотами. В 1825 році на заводі було вироблено 10,7 тис. центнерів заліза, 2 тис. ц чавунного литва та 315 тис. штук цвяхів. А вже на початку 1840-х років — 11 тисяч чавунного литва, цвяхів — близько 2,0 мільйона штук. Багато виробів заводу продавалося в Мукачівському і Березькому скоб’яних магазинах Шенборна. Того часу завод виробляв понад 40 видів продукції, яку реалізовували не тільки на внутрішньому ринку, а й за кордоном — Угорщині, Буковині, Галичині, Польщі, Австрії й інших країнах Європи. 1915—1917-х роках завод отримав військові замовлення і, таким чином, нарощував виробництво. 1928 року завод купила акціонерна фірма «Латориця», яка повністю переобладнала завод згідно з тодішнім технічним рівнем металообробної справи у Європі.

У період угорської окупації ливарна і металообробна галузі не отримали подальшого розвитку. Проте, дослідивши документи фонду Р-239 Держархіву області, бачимо, що в радянський період відбулися позитивні зрушення. Після націоналізації 1945 року завод отримав назву Фредішовський ливарно-механічний завод ім. Кірова...

«Фронту потрібна допомога, — звернувся наприкінці жовтня 1944 року до робітників заводу радянський офіцер. — Швидше розіб’ємо ворога». І невдовзі закипіла робота. Скоби і болти ще гарячими забирали з заводу для відбудови мостів, що були зруйнованими...

«Кіровці» допомагали відбудовувати народне господарство краю. Так, протягом 1945—1950-х років виготовили 427 саморізок, 744 винні преса, 43 тонни втулок для возів та 1081 тонну трубного литва, понад 22 300 лопат, 13 тис. підков для коней, 83 154 мотики, 82 340 сокир, 57 300 серпів, 95 600 молотків, 282 стрічкові пили, рафи на колеса, коси...

Першою сходинкою верстатобудівників став обдирочно-шліфувальний верстат моделі 3374-к, потім на чергу стали верстати моделей 3М634, 3382, 3Б634, 3Л631. З 1954 року верстати почали експортувати у понад 50 країн світу, зокрема Францію, Фінляндію, Чилі, Ірак, В’єтнам, Кубу, Угорщину. 1964 рік ознаменувався випуском верстатів з алмазними колами для заточування металорізального інструмента високої точності. А 1980-го розпочали випуск принципово нової продукції — промислових верстатів (роботів) із числово-програмним управлінням (ЧПУ) МП-6, МП-8, М20Ц, М40Ц, М20ДО, 130А, 131А і гнучких виробничих систем (ГПС), а також товарів народного споживання (ТНС), виготовлення спеціального устаткування й деталей за індивідуальними замовленнями. 1995 року проведено приватизацію підприємства й на його базі утворено відкрите акціонерне товариство (ВАТ) «Мукачівський верстатобудівний завод». За останні роки налагоджено випуск абразивно-обрізних, точильних, спеціальних настільно-свердлильних верстатів, дробарок та пресів для виготовлення вина, коренедробилок для приготування корму для худоби, бетоно- та розчинорозмішувачів.

Фабрика дзвонів Ференца Егрі

У селі Анталовці, що на Ужгородщині, поміщик Ботка в 1820 році заснував металургійну мануфактуру (у народі — Гамра), яка діяла до 1960—1970-х років. Під час Другої світової війни тут працювали і російські військовополонені. Досі збереглися закинуті шахти, де добували руду.

Перша згадка про село Тур’ї Ремети Перечинського району датується 1451 роком. За виразом Ю. Кула, це — столиця Тур’янської долини. Тут 1802 року казна відкрила досить потужну металургійну мануфактуру, яка виробляла пили, лопати, мотики, сокири, кайла, коси, серпи, цвяхи, ланцюги. Е. Фейніш писав: «Заслуговує на увагу встановлена на р. Тур’я залізна гамора... Відливають тут грубки, підсвічники й інші аналогічні металеві вироби. Тут був відлитий також надгробок поета Мігая Чаконі Війтийза, який стоїть у м. Дебрецен». На гаморі діяло 10 водяних коліс потужністю 83 кінські сили.

Коли минаємо браму Ужгородського замку, перше, що впадає у вічі, — кремезна постать давньогрецького героя Геракла. Відлита залізна скульптура, за одними даними, в Ужгороді, за іншими — у с. Тур’ї Ремети.

Для забезпечення підприємства спеціалістами тут оселилися словаки з Мартина-Мікулаша, Австрії, Німеччини, Угорщини. Підприємство проіснувало до 1871 року, потім на його базі до 1950 року був конезавод.

На Ужгородщині в селі Малі Геївці до 1949 року успішно працювала потужна і відома в краї та за його межами фабрика дзвонів Ференца Егрі. В основному тут відливали дзвони для римо-католицьких та реформатських церков. Але виконувалися замовлення й для інших церковних конфесій. До прикладу, голова церковної греко-католицької громади села Медведівці, що на Мукачивщині, Василь Савка розповідає, що великий церковний дзвін 1927 року виготовлений у Малих Геївцях. За неповними даними нині на території нашого краю збереглося 65 дзвонів Егрі. Того ж року радянська влада ливарню закрила, а приміщення перетворили на склад. 1956 року в греко-католицькій церкві відкрили столярну майстерню. 1989-го ця церковна громада вийшла з підпілля, пристосувавши під церкву вцілілу будівлю колишньої фабрики дзвонів і перед нею встановили дзвіницю з одним із збережених дзвонів Ференца Егрі 1939 року випуску.

Якість дзвонів Ференца Ганича затверджували фахівці з Парижа

Ужгородська фабрика дзвонів «Акорд» заснована в 1924 році поблизу залізничної станції акціонерним товариством «Акорд». Одним із засновників був місцевий житель приміського села Баранинців — 20-річний Ференц Ганич. Юнак засвоїв складну професію майстра ливарника дзвонів у відомого на той час Малогеєвського майстра Ференца Егрі. Нова фабрика була обладнана модерною технікою.

З самого початку «Акорд» став виготовляти дзвони європейської якості, які виплавляли з першокласного й чистого металу, що завозили з Англії та Америки. Сплав металу для дзвонів складався з двох основних: 77 % міді й 23 % цинку. Якість готових дзвонів затверджували фахівці з Парижа. Перші два дзвони виготовили для Колочави в квітні 1925 року. А за перші 8 місяців роботи фабрика відлила 68. За даними, які подає Тетяна Літераті в газеті «Ужгород» № 43 за 2016 р., нині на Закарпатті збереглося близько 100 дзвонів фабрики «Акорд». Ще з півсотні дзвонять у храмах Словаччини та Угорщини. До слова, відомо, що фабрика в 1920—1930-х роках виготовила дзвони для Пряшева (Словаччина), Мукачева, Сокирниці, Дякова, Вільхівців, Ясині, Копашньова, Мокрої, Берегова, Кальника, Кузьмина, Руської Кучави, Медведівців. Ще один «акордівський» дзвін Шелестівської церкви, вилитий 1936 року, зберігається в етнографічному музеї обласного центру.

Нині, проходячи повз греко-католицький кафедральний собор, чуємо звучання його дзвонів і маємо знати, що то лунає голос іменних дзвонів «Марія», «Петро» і «Миколай», які були вилиті в Ужгородській фабриці дзвонів «Акорд».

Радянська влада 1946 року фабрику конфіскувала, робітників звільнили, а директора — власника Ференца Ганича, розкуркулили й оголосили ненадійним елементом. Більше того, сім’ю Ганича вигнали з їхнього будинку, що був на території фабрики, а в приміщеннях створили машинотракторну станцію (МТС), де певний час працював Ганич...

Непростий шлях «Турбогазу»

Не простим був шлях до сучасного підприємства — Ужгородського металообробного заводу. У фонді Р-14 ДАЗО знаходимо, що ще з ХІХ ст. до конфіскації Постановою НРЗУ № 2602/1945 від 3.07.1945 року працював металообробний завод «Козар Лайош ейш Фія», який до того ще називався «Козар Лайош Людвік і син». Крім того, архівні документи засвідчують, що на вулиці Капушанській, 40 (навпроти торгового центру «Вопак»), діяв верстато-будівний завод «Деметер Золтан», який виготовляв генератори, січкарки та каналізаційні люки, що мав свою ливарню. Народною радою Закарпатської України того ж року його також конфіскували і на його базі створили металообробний завод «Труд», але не надовго, адже на початку 1950-х років його в статусі ливарного цеху приєднали до металообробного заводу «Перемога», що був розташований на вул. Мукачівській, 25.

Та повернімося до заводу Козара. В архівних документах фонду Р-140 знаходимо, що після конфіскації на його базі на початку 1945 року створили металообробну промислову виробничу артіль «Перемога», яка продовжувала виробляти кухонні плити (шпаргети), цвяхи, плетені з дроту сітки для ліжок та огорожі. У другій половині 1946 року артіль перетворили в металообробний завод «Перемога», який до кінця року виробив металопродукції на 227,8 тисячі карбованців. Завдяки реконструкції приміщень та сучасному того часу технічному оснащенню, завод «Перемога» у 1955 році за новими технологіями Московського заводу газової апаратури став випускати вже удосконаленіші газові плити, а завод отримав назву «Ужгородський завод газової апаратури».

Бурхливий розвиток заводу припав на 70—80 роки ХХ ст. Тоді для забезпечення безперебійної роботи магістрального газопроводу Уренгой—Помари—Ужгород була здійснена обширна програма, за якою в Ужгороді побудували центральну базу комплексу магістральних газопроводів Західна Сибір — Західна Європа, площа виробничих потужностей складала 113 тис. 317 кв. м. У подальшому завод освоїв випуск газоперекачувальних агрегатів та частин до газових компресорних станцій. Та шкода, що колектив із 1979 року припинив виробництво газових та кухонних плит так потрібних жителям не лише Закарпаття, а й Україні.

Відтак Радянський Союз розпався, криза охопила всі сфери суспільства... У незалежній Україні відбулася приватизація. З часом почала зменшуватися й потреба в послугах заводу. «Численні кризи, які відбулися в суспільстві, підкосили і «Турбогаз», — каже директор Михайло Качур. А щоб утриматися на плаву, завод налагодив випуск товарів народного споживання для облаштування міських і сільських вулиць, парків, подвір’їв. Це — садово-паркові лавиці, декоративні ліхтарі, опори до годинників, металеві огорожі, каналізаційні люки, дитячі й спортивні майданчики. Крім того, завод виготовляє серійні малогабаритні гірськолижні витяги. Але це не основна продукція, а допоміжна.

Поряд з цим завод освоїв випуск крупногабаритних редукторів вагою 2,5 тонни, чавунних мелючих куль для гірничозбагачувальних комбінатів на 2,5—3,0 млн. гривень на місяць, комплектних редукторів у складі корпусу вузлів та насосами подачі мастильних матеріалів. Для цього завод у 2012 році відновив ливарне виробництво шляхом введення в дію великої 6-тонної ливарної печі. Введено в експлуатацію також нову виробничу лінію, що виплавляє 250—300 тонн чавунного литва.

Юрій Туряниця,
краєзнавець, член НСЖУ
При написанні статті використані газета «НЗ» № 154 за 2012 р.
та «Слово вчителя» № 16 за 2007 р.