Він прожив усього 58 років, але залишив по собі яскравий слід в історії розвитку не лише транспортної галузі, а й, без перебільшення, всієї України. Напівсирота, виходець із простої селянської родини на Хмельниччині, дійшов до владного ешелону великої країни в центрі Європи. Все це — про Геор­гія Кірпу, людину, котра, незважаючи на статус державного мужа, якось по-особливому тепло, щиро, навіть закохано ставилася до нашого краю. Ім’я Героя України, академіка Транспортної академії, колишнього міністра транспорту і зв’язку — генерального директора Укрзалізниці Георгія Кірпи відоме як в Україні, так і далеко за її межами.


Дитинство і юність

На жаль, про добрі справи Георгія Кірпи нині доводиться говорити в минулому часі. Звела нас доля ще тоді, коли він очолював колектив залізничної станції Чоп (1972—1977). Нині, згадуючи неодноразові зустрічі й бесіди з ним, зберігаю в душі лише позитивні й приємні враження.

Народився Георгій Кірпа 20 липня 1946 року в селі Клубівка, у мальовничому куточку Ізяславського райо­ну Хмельницької області. Тут пройшло його дитинство, тут отримав шкільну освіту й перший життєвий досвід. Мати, Софія Федорівна, виховала двох гарних хлопців — Аліма і Георгія. Щойно молодшому виповнилося три з половиною роки, помер батько. Сутужно було у лихі повоєнні роки згорьованій сільській жінці виховувати малолітніх дітей, важко працювати, аби вижити. Змалку Георгій мріяв стати фізиком, однак не судилося... Невдалим виявився і перший похід за вищою освітою, коли в 1964-му подав документи до Одеського технологічного інституту. Екзамен хлопець свідомо провалив, вирішивши дочекатися свого першого і єдиного в житті кохання — односельчанки Жанни, котра була на рік молодшою. Відтак, повернувшись додому, майже рік працював слюсарем місцевого цукрового заводу.

У липні 1965-го Георгій разом із Жанною таки стали студентами Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Молоді вирішили пов’язати свої долі вже під час навчання — скромне студентське весілля відбулося на четвертому курсі. Після закінчення вузу, в 1970 році, подружжя отримало направлення на роботу в протилежний кінець України — прикордонний Чоп. Ось у цьому невеличкому закарпатському містечку — західних воротах нашої держави — і розпочав Георгій Кірпа свою залізничну біографію.

Перші сходинки  

Працював черговим по залізничній станції. Та вже через кілька місяців молодого спеціаліста призивають до лав Радянської армії. Після служби Георгій повертається до Чопа, де з грудня 1971 року стрімко підіймається службовими сходинками: усього за рік міняє посади інженера, головного інженера і стає начальником станції Чоп. Причому в ті часи тутешні станція і вокзал були найголовнішим залізничним вузлом усього Радянського Союзу, від злагодженої роботи якого залежав, без перебільшення, авторитет усієї величезної країни. Можна лише уявити, яка відповідальність лежала тоді на плечах Г. Кірпи. Своєрідним каменем спотикання була операція вантажно-розвантажувальних робіт, що займала багато часу і вимагала чималих витрат. Будь-яка затримка призводила до накопичення потягів на станції. Якщо таке ставалося, з Ужгорода, Львова, Києва і навіть Москви в Чоп відразу ж летіли усні й письмові депеші: «Що, чому, хто винен?». 26-річному Кірпі, аби менше було подібних ситуацій, доводилося працювати вдень і вночі, без відпочинку й вихідних. Він, наче губка, вбираючи в себе неоціненні досвід і знання старших колег, досконало опановує технологію складних робіт, учиться працювати з кадрами. Саме в ті роки молодий фахівець доходить висновку, яким успішно користується і надалі: «Коли ступаєш по тонкому льоду —   спасіння у швидкості».

Стартовий майданчик для професійного злету

У травні 1977 року Г. Кірпу призначають начальником відділу перевезень Ужгородського відділка залізниці, а в січні наступного вже займає посаду заступника начальника Ужгородського відділка Львівської залізниці. Відтак, із 1979-го і до початку 1982-го очолює Рівненський відділок залізниці. У січні того ж року стає начальником Ужгородського відділка Львівської залізниці. З приходом Г. Кірпи в роботі колективу відбулися найбільші позитивні зрушення. Повним ходом велася реконструкція прикордонних станцій, з’явилася друга залізнична дільниця завдовжки 80 км від Лавочного до Мукачева, було проведено повне переобладнання станції Батьово, здана в експлуатацію нова лінія Батьово—Павлово.

Гриміла на увесь Союз і станція Чоп, керувати якою Г. Кірпа довірив своєму однодумцю Михайлу Сидорику.   Досвід роботи чопського колективу переймали й інші залізниці, феноменом безперебійної діяльності станції в нових економічних умовах скрупульозно вивчала колегія Міністерства шляхів сполучення СРСР. Судячи з цих та багатьох інших успіхів, Закарпаття стало для Георгія Кірпи своєрідним стартовим майданчиком для професійного злету. З 1985 по 1993 роки — він перший заступник начальника Львівської залізниці, у 1993—2000 роки — начальник Львівської залізниці. З квітня 2000-го — перший заступник міністра транспорту України — директор Укрзалізниці. Ставши у 2001 році генеральним директором державної адміністрації залізничного транспорту України, відразу підвищує заробітну плату залізничників, проводить модернізацію транспортної галузі. Взявши за мету на одній із нарад зробити Укрзалізницю прибутковою, вже через рік роботи втілив її у життя. Тому цілком логічно, що саме Георгій Микола­йович став у травні 2002 року міністром транспорту України — генеральним директором Укрзалізниці. Загалом, київський період у житті Г. Кірпи був надзвичайно насиченим та емоційним: розбудовуючи, модернізуючи такі важливі для держави галузі, як залізничний і повітряний транспорт та зв’язок, він завжди дбав про поліпшення матеріального й фінансового добробуту працівників.

Не оминав увагою і колектив Ужгородського відділка залізниці. Нині мало кому відомо, що новий вокзал в Ужгороді почали споруджувати ще за радянських часів. Але тоді вирили тунель, накрили залізобетонними плитами, і на цьому будівництво припинили. Нині ж, завдяки Г. Кірпі, маємо в обласному центрі вишуканий архітектурний витвір у національному стилі. Водночас із будівництвом вокзалу облаштовану прилеглу територію й інфраструктуру станції. А ще він особисто наполіг на збереженні будівлі старого вокзалу, якому (до речі, цьо­го року виповнилося 110 років. На жаль, це був його останній великий проект, здійснений за життя.

Завдяки Георгію Миколайовичу кардинальні зміни на краще відбулися і в Чопі. Тут, починаючи з 2000 року, зведено нову лікарню, містечко ветеранів, реконструйовано залізничну станцію і старий вокзал, привокзальну площу та прилеглі до неї вулиці, відбудовано після катастрофічних повеней ряд житлових будинків.

Стараннями Г. Кірпи закарпатці (та й уся Україна) мають пристойну автотрасу Чоп—Київ. А ще ж був у масштабах країни автобан Одеса—Київ... Відкривається рух залізничних паромів Керченською морською переправою, завершено відновлення першої черги суднохідного каналу Дунай—Чорне море, розпочато будівництво найсучаснішого залізничного вокзалу в Дарниці, успішно відбувся перший рейс швидкісного потяга Одеса—Жмеринка, закінчена реконструкція залізничних вокзалів у Києві, Хмільнику Хмельницької області. У столиці здано в експлуатацію пересадочний транспортний вузол Видубичі та завершено спорудження вокзально-пересадочного комплексу Караваєві Дачі...

З турботою про людей

Піклуючись про здоров’я транспортників, Г. Кірпа ініціював програму будівництва нових та реконструкцію діючих об’єктів медицини, зокрема, побудував Центр діагностики й охорони здоров’я жінки на Придніпровській залізниці. Ревно стежачи за новими технологіями, він уперше в історії української залізниці започаткував швидкісний рух потягів.

Вдячні краяни Г. Кірпі і за його допомогу під час нищівних повеней, що завдали лиха закарпатцям двічі за п’ять років (1998—2003). У 1998 році, коли він був начальником Львівської залізниці, вода за одну ніч знищила житла сотень тисяч людей. Відвідавши постраждалі села, Георгій Миколайович прийняв рішення: всім постраждалим залізничникам будуть збудовані нові помешкання. І люди отримали обіцяне житло. Так сталося і 2002 року...

Як міністр Г. Кірпа гідно представляв інтереси України за кордоном, мав свою принципову позицію, прагматичне мислення і чудовий характер. За свою трудову і громадську діяльність Г. Кірпа мав заслужений авторитет у державі, вдостоєний звання Героя України, нагороджений сімома орденами, в тому числі Дружби народів, Князя Ярослава Мудрого тощо.

Закарпатці не забули

На 40-й день після трагічної загибелі колишні його колеги дали слово, що до 61-ї річниці від дня його народження (20 липня 2007 року) встановлять меморіальну дошку та погруддя у великій залі. Свого слова вони дотримали. Урочистості з відкриття пам’ятника Г. Кірпі в Ужгороді розпочалися з Богослужіння, після чого сотні працівників залізниці та гостей подалися до будівлі вокзалу. Після виступів депутатів, працівників залізниці, родичів і представників керівництва Укрзалізниці, за присутності почесних гостей — екс-президента Словаччини Рудольфа Шустера та Почесного Консула України в Словаччині Станіслава Обіцького — відбулося освячення меморіальної дошки та пам’ятника. Від імені його дружини — Жанни кірпи — була зачитана подяка закарпатцям за увічнення пам’яті її чоловіка.

Пам’яті Г. Кірпи присвячено традиційний турнір із міні-футболу серед залізничників. У день загибелі колишнього міністра в усіх головних вузлах області проходять панахиди. На вокзалі в Чопі теж йому встановлено меморіальну дошку. На пошанування Г. Кірпи Львівська залізниця його ім’я присвятила новому електропоїзду ВПЛ-2 Т, який, розпочавши свій перший рейс 20 липня 2006 року зі Львова до Ужгорода, регулярно курсує й понині. Пам’ять колишнього міністра вшановано і шаховим турніром його імені, який традиційно проводиться у приміщенні вокзалу. Та й колишня Привокзальна площа нині носить ім’я Георгія Кірпи.

29 липня цього року Ужгородська територіальна профспілкова організація Львівської залізниці спільно з МГО «Фонд ім. Г. М. Кірпи» проводять день пам’яті Героя України, колишнього міністра транспорту і зв’язку України Георгія Кірпи.

Юрій Туряниця,
краєзнавець,
член Національної спілки журналістів України