Якщо роздивляєшся їх з відстані кількох метрів, здається, що це картини з кольорової тканини. А коли береш до рук, то спочатку не віриш побаченому — що це подушки з кольорової шкіри, до дрібниць продумані, зі своїми маленькими філософськими історіями, продовження яких хочеться домислити чи навіть написати. Їх створює дизайнерка і колекціонерка Лариса Чмельова.


Своїм хобі вона хоче показати можливості шкіри, яку всі звикли бачити на взутті, одязі, у салонах авто. А шкіра може бути й мистецтвом, і підтвердженням цього є вироби ужгородки.

ProZak пощастило дізнатися про хобі Лариси майже одразу після виставки в Києві, де вона вперше представляла свої подушки широкому загалу. До того часу про них знали тільки рідні й друзі. Сьогодні у дизайнерки вже три десятки таких подушок, кожна з яких не повторює сюжет іншої. Дві ідентичні просто неможливо виготовити, бо шкіра досить норовливий матеріал, тим паче, у руках творчої натури.

Багато закарпатців знають Ларису Чмельову як колекціонерку ляльок. Ми теж не змогли оминути й цю тему під час розмови, адже спілкувалися з Ларисою саме в оточенні її ляльок. Та й узагалі, коли зайшли у кімнату, на мить забули, де знаходимося і чому прийшли — настільки вражаючу картину побачили перед собою. Крім розкладених кольорових подушок і граційних ляльок, у кімнаті є безліч предметів інтер’єру, милих сувенірних дрібниць, які можна побачити хіба в крамничках із таким товаром. Взагалі цілий будинок Лариси Чмельової здається ренесансним, трохи провансним, а ще — казковим, завдяки лялькам, які тут мешкають на рівні з господаркою.

Два роки тому ми вже бували у гостях у Чме­льових, коли записували інтерв’ю зі старшою дочкою Лариси — Лорою Арт. Тоді також були вражені облаштуванням помешкання Лори, однак тоді не бачили більшої частини родинного будинку і не спілкувалися з Ларисою-старшою. Ось тепер виправили ситуацію, тож пропонуємо вам розмову з дизайнеркою, колекціонеркою, яка збирає, створює і зберігає красу. Далі — пряма мова Лариси.

М’які й енергетично насичені подушки з кольорової шкіри

До своєї першої подушки я йшла 10 років. Два роки тому врешті пошила її. Сьогодні вже знаю, як зробити тонку шкіру з допомогою спеціальних приладів. Важливо також підібрати нитки потрібного кольору. Але найперше потрібно мати ідею майбутнього виробу. Я створюю подушки, коли в мене з’являється нова ідея.

Усі мої подушки енергетично насичені, позитивно заряджені. Жодну з них не роблю просто так. Спочатку пропускаю через серце, уявляю, як воно має бути. Раніше, коли продавали лише чорну, коричневу шкіру, мені не хотілося створювати такі подушки. А коли з’явилася кольорова шкіра, зрозуміла, що з неї можна зробити щось гарне. Своїми виробами хочу показати, що шкіра має набагато більше можливостей. З неї можна робити не тільки взуття, сумки, куртки, а й мистецькі вироби. Подушки намагаюся робити легкими і м’якими. На них зручно лежати, сидіти і можна не боятися пошкодити малюнок — усе міцно пришито.

Шкіра не така груба, як здається. Звичайно, в художників набагато більше можливостей намалювати картину, ніж у мене пошити зі шкіри, але тим і цікава шкіра, що в кожній своїй роботі хочу показати її можливості.

Сюжети про батьківство, любов, таємницю і дружбу

Я намагаюся робити подушки, які мають зміст. Кожна з них — це маленька історія. Одну з останніх створила, коли дуже захотіла літнього відпочинку. На ній Іспанія — країна, куди хочу поїхати влітку.

На одній з подушок зображено маму і доньку, які однаково одягнені, мають однакові зачіски. Цим хотіла передати, що мама духовно вкладає у свою дочку дуже багато, підтримує її на всіх етапах життя. А йдуть вони, тримаючись за руки, залізничною колією, самими рельсами, які символізують складність життєвого шляху. Мама навчає дитину балансувати у житті, а коли дитина виростає — вона, сподіваємося, буде підтримувати свою маму. Саме так відчуваю батьківство, і думаю, багато мам погодяться зі мною.

Є в мене подушка «У мальвах». Мальви є символом смутку в Україні. На подушці зображено, як дівчина складає квіти у кошик. Але прийшла вона до мальв не просто так. У неї приховані очі, і невідомо, у якому настрої перебуває дівчина: чи вона приховала очі від щастя, чи навпаки — засумувала і плаче. Але не хоче, аби її бачили, тому довірила свої відчуття мальвам.

Вже маю невелику серію подушок на зимову тему. Тут і тема Різдва, і зимове місто, і сніговик зі снігуром. На одній подушці зобразила дитину зі сніговиком, але це не просто зимовий сюжет. Дитина зліпила собі друга, якого любить дуже сильно. У цій подушці є певний смуток: сніговик розтане через певний час, а в дитини залишиться смуток від розставання. Зате вода від сніговика понесе з собою тепло дитячого серця. Ця подушка так і називається — «Не йди».

Жіноча тема на подушках

До моєї найпершої по­душки у Києві під час виставки підходило дуже багато людей. Довго думала, як назвати її. Тут дівчина ввечері йде кудись. Можливо, на дискотеку, можливо, гуляти. У мене було кілька варіантів назви: «Вечір під місяцем», «Передчуття», «Відчуття». Все найкраще в цієї дівчини попереду. Можливо, саме в цей вечір вона познайомиться з кимось. У житті вона пізнає ще багато різного, а зараз чекає щастя від життя.

Маю подушку з назвою «Дама в рожевому» або «Кафе». Це улюблена по­душка мого чоловіка. Можливо, цей образ йому трохи нагадує мій весільний образ. На весіллі я мала схожий капелюшок в стилі рококо. (Усміхається. — Авт.).

Коли робила подушку «Гламур», мала якесь дивне відчуття: дуже хотіла зробити і навіть не розуміла, чому. Коли вона була завершена, у мене з’явилося відчуття, що знаю людину з цієї подушки. А коли нещодавно ходила на виставу Київського театру, у якій грала Ольга Сумська, побачила, що подушка подібна до образу акторки. Якщо Ольга приїде наступного разу до Ужгорода, подарую їй цю подушку або зроблю схожу.

Одна з моїх улюблених подушок — дівчина з кавою. У мене є схожа подушка, з підписом англійською, який перекладається: «Я не тільки така, якою ви бачите мене ззовні, я така і в душі».

Маю також кілька подушок з інтимними сюжетами. Ними теж хочу показати, що зі шкіри можна вирізати й такі тоненькі деталі, які вказують на ніжність, красу тіла.

Один рядок нитки може все зіпсувати

Не можу точно сказати, скільки часу йде на виробництво однієї подушки, усе дуже по-різному. Спочатку маю підібрати шкіру відповідних кольорів. Дуже часто такого кольору немає. Замовляю шкіру в Італії, іноді в Івано-Франківську, де також є фабрика з виготовлення шкіри. Буває, що роблю одного кольору, але результат мені не подобається. Спочатку малюю ідею, деталі, потім перекладаю на шкіру. Процес загалом досить складний. Найшвидше зшивати клаптики. Але при цьому треба бути дуже уважним. Бувало, що один рядок нитки може все зіпсувати. Розпорювати не можна, шкіра псується.

Якщо є ідея, і мені подобається процес, можу досить швидко все зробити. Але якщо не подобається і щось хочу змінити, і якщо я охолола — творчий процес триватиме довше. Мені здається, що вкладаю у свої подушки багато добра, дуже хочу, аби вони вийшли гарними, аби подобалися людям. Хоча розвиваюся у цьому напрямку близько трьох років, значні відрізки часу випадають у мене через поїздки, відпочинок тощо. Якби працювала постійно, багато з моїх ідей вже були би втілені.

Зі шкірою мені постійно хочеться експериментувати, робити з неї щось гарне. Вважаю, що вона не заслуговує на місце у салонах авто, на взутті, одязі. Шкіра може дати людині щось краще. Хочу передати красу, аби ще хтось це побачив, як і я. Радію, якщо це подобається людям.

Ляльки — це збережена краса

Першу ляльку побачила в Італії. Ми були там із чоловіком у 90-му році. Коли гуляли містом, побачила її у вітрині одного магазину, який вже був зачинений. Такі ляльки раніше бачила лише в журналах, які мені привозили з Італії. Ця лялька була наче справжня.

Сьогодні усіх ляльок у мене близько ста. Купувала їх у Києві, Ужгороді, Львові, деякі у Москві. Є в мене німецькі, польські, одна французька лялька. Маю багато колекційних ляльок із відповідними сертифікатами.

Всі мої ляльки порцелянові. Дуже багато з них схожі мені на деяких знайомих чи близьких людей. Колекціоную ляльки тому, що час іде, люди змінюються, а жіноча краса у ляльках залишається незмінною, це збережена краса.

Колекція поповнюється постійно, але купую ляльку тільки тоді, коли вона мені дуже сподобалася — маю це відчути. Багато разів заходила у магазини й не знаходила для себе нічого. Образ повинен мене чимось зігрівати. Лялька має бути передусім позитивною, аби купила її.

Мене часто запитують, чи не боюся, адже у фільмах жахів іноді використовують ляльку як елемент страху. Але мої ніколи не лякають мене, навіть навпаки — приходжу, дивлюся на них і вони заспокоюють.

У дитинстві з іграшок найбільше любила ляльки. Ще мріяла про театр, завжди хотіла бути пов’язана з театром чи кіно. Тому згодом здобула другу професію, і зараз маю кілька театральних проектів, але розповідати про них не хочу, доки не реалізую.

Ідеї арт-об’єктів

У творчості хочу розвивати себе, продовжувати свої хобі. Планую робити арт-об’єкти. До кінця ще не бачу, чого хочу, але маю передчуття. Хотіла зробити шкіряну віолончель, карту України зі шкіри, а ще — картини зі шкіри з певним філософським змістом. Також планую поставити на подушки сюжети деяких картин своєї молодшої доньки. Зі старшою — Лорою, яка робить дизайнерський одяг, була ідея створити одяг з елементами шкіряних картин на одязі.

Про можливості й відчуття щастя

Свого часу, після закінчення вишу, були цікаві пропозиції щодо роботи у театральній сфері, але потрібно було жити і працювати в Києві. В Ужгороді у цей час у мене була дитина річного віку, яку потрібно було на когось залишити, аби займатися улюбленою професію. Але вважаю, що діти — це найважливіше у житті й ніщо не варто того, щоб пропустити цей важливий період.

Думаю, Бог підказує нам, де і коли ми більше потрібні. Бо чого би визначного ти не зробив, якщо твоїй дитині не вистачає батьківського тепла, вона ніколи не буде щаслива. Кожна людина робить свій вибір. Якщо вкладає себе у професію, набагато менше уваги від неї мають рідні.

Тому зараз, коли у мене з’явилося більше часу, почала реалізовувати деякі плани, яких у мене багато. Сьогодні займаюся тим, чим хочу, і від цього щаслива.

Наталія Толочко,
фото Олександри Шевченко, ProZak.info