В усі часи, мандруючи континентами, люди завжди шукали, де краще. Нині число мігрантів у світі наближається до чверті мільярда чоловік. І при цьому важко на світовій мапі знайти країну, де би ви не зустріли громадян українського походження. За кордонами власної країни вони чи не найчисельніша національна діаспора світу.


За найскромнішими підрахунками, осіб, які за своїм етнічним походженням частково чи цілком є українцями, на теренах колишнього СРСР (без України) проживає 7—10 мільйонів і 5—7 мільйонів — в Австралії, країнах Америки, Африки, Західної та Східної Європи. Озвучити єдину об’єктивну цифру не наважується жоден експерт, адже реальні цифри відрізняються від офіційних даних. До того ж, показники змінюються з неймовірною швидкістю.

В одну тільки Польщу за останні кілька років не від гарного життя виїхали понад 1 200 000 працездатних, здорових, активних і умілих українців. Адже Європі не потрібні ані ліниві, ані безталанні. Втім, вони потрібні й тут! Однак, в історії України була вже не одна хвиля масової міграції — подеколи добровільної, подеколи примусової, коли з насиджених місць люди відправлялися за кордон.

Українська еміграція за півтора століття

Із 1861-го, року скасування кріпосного права, по 1914-й, рік початку Першої світової війни, через безземелля і безробіття Україну (не чекаючи сто років безвізового режиму) покинули тисячі українців, оселившись у Канаді. У 1920—1930 роках через важкі економічні умови чимало наших переселилися у США та Південну Америку. Ці ж країни вітали потоки українців і наприкінці 1940—1950-х років. Наступну хвилю міграції викликав розпад СРСР.

До наймандрівніших у світі націй можна віднести щонайменше п’ять: євреї, вірмени, поляки, українці та цигани. Втім, навіть у багатоетнічному оточенні українці таки зуміли зберегти національну самобутність: мову, звичаї, релігійні, культурні, побутові традиції. Хоча і не всюди, бо в умовах глобалізації асиміляція стає невідворотною, що особливо проявилося в Америці та Росії.

Найбільше етнічних українців (за різними оцінками, від 2 до 5 млн.) проживає на території саме Російської Федерації, понад 400 тис. — у Молдові (разом із Придністров’ям), близько 400 тис. — у Казахстані, близько 160 тис. — у Білорусі, близько 100 тис. — у Прибалтиці.

Ще на початку 1990-х у Магаданській області українці становили 16 % усього населення, в Ямало-Ненецькому окрузі —

18 %, у Кишиневі —14 %, у Кустанайській області Казахстану —

17 %. Лише в Тюменській області РФ — 200 тис. українців. А як не згадати, що у 1926 р. у Шмаківському районі (Владивосток) українці становили 67 %, Чернігівському районі Приморського краю — 70 %, Калінінському районі Хабаровського краю — 75 %, а на Північному Кавказі їх мешкало понад 3 мільйони. Втім, більшість росіян українського походження вже не визнають свого родоводу і за переписом стали росіянами. Особливо на Кубані, Далекому Сході, у Сибіру та великих містах Росії.

А що вже казати про далекі Сполучені Штати, де за неофіційними даними налічується близько 2 млн. українців. Це майже один відсоток населення країни. Понад 1,2 млн. українців мешкає у Канаді, що поставило їх за чисельністю на п’яте місце. Кількісно в цій країні українців переважають лише канадці британського, французького, німецького та італійського походження.

Зазначимо, що еміграція є феноменом, властивим історії багатьох народів, а українська еміграція є частиною світового процесу. Та що ж змушувало українських селян, міщан, ремісників залишати рідні землі і йти світ за очі шукати кращої долі? Звичайно, найголовнішими були проблеми соціально-економічні: саме через скруту люди залишали домівки і подавалися у далекі краї.

Агой, русине, пой лем у Пенсільванію

Масова еміграція українців за кордон — переважно до Америки — розпочалася у другій половині ХІХ століття. Переселення охопило, передусім, ті українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини (Галичина, Буковина і Закарпаття). Безземелля та низький життєвий рівень селян були головним чинником еміграції, а наявність вільних земель на Американському континенті, сприятливі умови для їх освоєння та державна підтримка переселенців за океаном зробили свою справу.

США можна вважати найпершою країною, до якої у 1870 році кілька десятків заробітчан із Закарпаття подалися працювати на вугільних копальнях Пенсільванії. За ними рушили галицькі селяни, бідняки з Лемківщини. Сюди ж потягся потік переселенців і зі Східної України.

У 1880-х роках найпривабливішими для поселення були Бразилія й Аргентина. Із середини 1890-х — США і Канада. Далі — Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови, інші райони Тихого океану та Далекого Сходу. У 1890—1900 рр. із Галичини емігрувало 78 тис. чол., а у перше десятиріччя XX ст. — понад 224 тисячі. Еміграція полегшила становище селян, бо пом’якшила аграрне перенаселення.

Оскільки уряди Канади, США, країн Латинської Америки виявляли зацікавленість в емігрантах, то й транспортні компанії всіляко рекламували вигоди переселення. Лише на західноукраїнських теренах діяли понад 5 тисяч агентів, які розповсюджували серед місцевих листівки з рекламою принад заокеанського життя. Позаяк агенти отримували за кожного завербованого дорослого по 5 дол. і по 2 дол. за кожну дитину (а це величезні гроші наприкінці XIX cт.), то вони «зі шкіри пнулися», аби загітувати якнайбільше довірливого люду. Втім, еміграція обернулася й доброю стороною, адже і американські емігранти, і європейські сезонні робітники левову частку заробітку переказували додому. Так у галицьких селян вперше з’явилися гроші, на які у польських поміщиків вони почали скуповувати головне багатство — землю.

Освоїли Захід — освоїмо і Схід

Із кінця ХІХ ст. до 1920 р. до США переселилося 256 тис. українських емігрантів, у тому числі з Австро-Угорщини — 235 тисяч , із Волинської, Подільської, Київської, Катеринославської та Херсонської губерній — понад 5 тис. людей. За цей же період із Галичини й Буковини виїхало до Канади 135 тис. українців, до Бразилії — 47 тис., до Аргентини — 15 тис. Лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тис. людей.

А у ХІХ ст. відбулися переселення українців на схід — на Кубань. Цей рух мав циклічний характер, бо залежав від щорічних урожаїв. Утворюючи поселення, переселенці давали їм назви місцевостей, із яких приїхали. Тож, на Кубані, де й так здебільшого проживали нащадки запорозьких козаків, з’явилися станиці Канівська, Кримська, Полтавська, Уманська, Батуринська, Березанська.

За переписом населення 1897 року, на Кавказі жило 1,3 млн. українців, у тому числі на Північному Кавказі — 1,2 млн., із них у Кубанській області — 910 тис. (48 % усього населення), Ставропольській — 320 тис. (37 %), Терській — 42 тис. (майже 5 %).

Із другої половини ХІХ ст. спостерігається зростання української міграції до Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану і Середньої Азії. Протягом 1895—1897 рр. лише до Сибіру з дев’яти українських губерній переїхали на постійне проживання 161 тис. людей, із яких повернулися на рідну землю 23 тис. За ревізією 1910—1917 рр., кількість українців у Сибіру сягнула 472 тис., у тому числі в західній його частині (Тобольська і Томська губернії) — 376 тис. (6 % усього населення).

Попервах наші поселенці у необжитих околицях імперії отримували пільги. Вони звільнялися на 2—3 роки від сплати податків та служби у війську, мали право на пільговий проїзд до місця переселення, їм надавалися позики й безоплатно земельні наділи. Відтік переселенців з України на Далекий Схід тривав до 1883 р. через Сибір — де вагонами, де возами, а де й пішки. Чимало людей не витримували сибірських морозів, злигоднів у дорозі і поверталися на Батьківщину. А у 1905 році було споруджено Транссибірську магістраль від Челябінська до Владивостока, і потоки переселенців на Далекий Схід перемістилися на залізничний транспорт.

Упродовж 1906—1917 рр. у Примор’я прибуло з України 103 тис. переселенців, у Приамур’я — 64 тис., що становило, відповідно, 61,2 і 49,8 % від усіх переселенців у ці регіони. На нових землях українці засновують низку поселень і за традицією дають їм назви зі своєї Батьківщини: Архипівка, Березівка, Грибівка, Іванівка, Ромни, Чернігівка, Слов’янка, Костянтинівка, Покрівка, Кам’янка. Охочих шукати кращої долі виявилося так багато, що уряд був змушений відмовити у будь-яких пільгах переселенцям. Та від ідеї освоєння нових земель силами українців Російська імперія відмовлятися не бажала.

Хочеш не хочеш, а вирушай на Дальній Схід

Після встановлення в Україні радянської влади на українців чекало чергове випробування — заселення «колонізаційного фонду». У Постанові ЦВК СРСР від 1926 р. зазначалося, що найважливішим завданням цих заходів має стати розвантаження перенаселених районів України і заселення Далекого Сходу, Сахаліну, Сибіру та Карело-Мурманського краю. Упродовж 1926—1940 років із України було переселено на Далекий Схід, Північний Кавказ, Південний Урал, Поволжя та Карело-Фінську РСР майже 3 млн. осіб. Натомість в Україну переселено з Білорусії, Горьківської, Західної, Іванівської та Центрально-Чорноземної областей 220 тис. осіб.

Під час колективізації 30-х років на заслання до Уралу, Східного та Західного Сибіру, Далекого Сходу, Якутії було примусово виселено з України понад 63 тис. родин заможних селян. А весь повоєнний період в історії України став «вселенським переселенням народів», коли значна частина українського люду не з власної волі опинилася за межами Батьківщини, а ледь не кожен третій житель отримав статус спецпоселенця. Тільки з території західних областей наприкінці та після закінчення Другої світової війни до 1952 р. було вислано у віддалені райони СРСР понад 203 тис. осіб, у тому числі учасників «банд націоналістичного підпілля» та «банд пособників» (разом із духовенством УГКЦ) — 182 тис., куркулів — 12 тис., єговістів — 9 тис. осіб. І всіх — разом із їхніми родинами.

Масові міграції ХІХ — початку ХХ ст., Перша світова та громадянська війни, голодомори, розкуркулення під час колективізації, сталінські репресії, німецько-фашистська навала, голокост, депортація членів ОУН—УПА, депортація поляків, німців, кримських татар, греків, болгар, вірмен, італійців, а потім і українців, переселення на будови соціалізму, освоєння цілинних земель, нафтових родовищ та інших ресурсів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу докорінно змінили етнічний склад України. Місце депортованих народів зайняли здебільшого росіяни, що зрештою радикально вплинуло на демографічну ситуацію, відлуння якої ми відчуваємо й донині.

Володимир Олійник,
zn.ua