...Так любила казати моя мама Ілона Мейсарош.

Як свідчить Вікіпедія, угорці, іспанці, португальці, литовці, румуни відзначають День матері в першу неділю травня. Левова ж частка народів світу — в другу. Так сталося і склалося, що свою маму Ілону Мейсарош (Фединишинець) я вітав із Днем матері й у першу, і в другу неділі. Мама була надзвичайно оригінальною, безпосередньою і яскравою жінкою. З різних причин дуже любила число 12. Тому я й вирішив поділити цей незвичний нарис на 12 частин.

1. Середнянське дитинство. Народилася Ілона Мейсарош у Мукачеві 4 березня 1945 року в родині лікаря і педагога. Її дитинство протекло в селі Середнє. Цікавинка: там у першому класі в неї був закоханий майбутній відомий скульптор Іван Маснюк. Часто Ілонка, котру батько з гумором називав Дакапуціфлінтошкою, зі своїми сестричкою Емеке і братиком Іштваном гралися біля древнього замку. На околиці села родина Мейсарошів мала величезні власні виноградники, які радянська влада орадгоспнила…

2. Золоте подружжя. У 1953 році родина переїхала жити до Ужгорода на вулицю Капушанську. Мама навчалася в СШ № 5. Була старостою з 5 по 10 класи. Тягнулася до гуманітарних дисциплін, натомість точні — не любила, але сумлінно пітніла над ними. Закінчила школу з золотою медаллю. Її прізвище, як медалістки, викарбувано на мармуровій дошці. 1961 року вступила на українське відділення філологічного факультету УжНУ, де й познайомилася з майбутнім чоловіком, письменником Володимиром Фединишинцем. Весілля відбулося 18 липня 1964 року. Прожила з одержимим літературою верховинцем понад 50 років.

3. Замість Міжгір’я — Донбас. Після закінчення університету Ілона і Володимир Фединишинці планували працювати в Міжгір’ї. Мама — на районному радіо, батько — редактором районної газети. Але фортуна в останню хвилину відвернулася. Довелося їхати за призначенням у спецшколу на Луганщину, у селище Харківське Свердловського району. Контингент учнів складався з дрібних хуліганів. Так місцева влада помстилася письменнику за захист у журналі «Вітчизна» роману Івана Чендея «Птахи полишають гнізда». Подружжю вдалося вирватися з Донбасу через сім місяців. Замість трьох років.

4. Ненаписана казкова дисертація. Далі Ілона Мейсарош працювала перекладачем угорського дубляжу газети «Молодь Закарпаття». Наприкінці 70-х років вступила до аспірантури при кафедрі загального мовознавства і латинської мови УжНУ. Працювала над дисертацією «Казкові антропоніми карпатського ареалу». Планувала укласти й відповідний словник. Необачно і наївно зізналася керівнику кафедри в тому, що її брат Іштван виїхав жити у Західну Німеччину. «Олено Степанівно, не будемо комплікувати нову справу», — відреагував керівник. Словом, за це врешті довелося піти з університету.

5. Чверть століття — у Будинку народної творчості. Понад 25 років Ілона Мейсарош пропрацювала у Будинку народної творчості Закарпаття. Досліджувала крайові обряди і звичаї, фольклор. У журнальній і газетній періодиці опублікувала кілька сотень науково-популярних статей та есе з народознавства та лінгвістики. Іноді підписувала свої матеріали і колоритними псевдонімами — Ілона Ченчі, Сара Мей, Бранко Горан. Мала пристойну мовознавчу і фольклорну бібліотеку. Кілька років віддала і Сторожницькому будинку культури.

6. «Дай тобі, Боже, файну жіночку…» 12 червня 1970 року народила сина Михайла, майбутнього вчителя, журналіста, себто мене. Під час вагітності з’їла понад 300 лимонів, ставлячи зарубки на дверях. Їла їх, мов яблука. З 1970-го по 1986 роки наша родина жила на вулиці Жовтневій (нині Волошина), напроти римо-католицького храму. Останні ж майже 30 років — на Легоцького, в так званому «спальному» районі. На превеликий жаль, я не подарував мамі радости виховувати онучок, хоча часто чув з її уст: «Дай тобі, Боже, файну жіночку й двох-трьох діточок». «Бажано донечок», — іноді й так реагував я. Так, я часто мріяв (та й мрію) мати саме дівчаток.

7. Авторка шести видань. Під впливом чоловіка почала писати вірші. Здебільшого — верлібром. Багато читала західної поезії угорською і словацькою мовами, вважаючи, що головним критерієм творчості повинна бути щирість. Стала авторкою шести видань, зокрема «Танцює Жужіка» (1983), «Прийшов сезон патисонів» (1996), «Ув Енея чуб із сельдерея» (2002), «Мовить півень: буде стрітень» (2003), «Чудернацькі голови на світі» (2011). Мріяла видати збірку з оригінальною назвою «Бонжур, ажурний Ужгороде!»

8. Як до Ісуса Христа й Діви Марії. Ілона Мейсарош — правнучка першого історика Ужгорода Кароя Мейсароша і його дружини Амалії Коллар. Буквально обожнювала їхні портрети роботи невідомого митця другої половини 19 століття. У тяжкі часи звикла була просити помочі в свого видатного предка. Іноді, усамітнившись, так зворушливо, своєрідно зверталася до прадіда й прабабки, як до Ісуса Христа й Діви Марії. Уже на тому світі дуже раділа, що нарешті в Ужгороді з’явилася вулиця Кароя Мейсароша.

9. Улюблений анекдот мами. Коли хотіла покращити собі настрій, то просила мене, приміром, розповідати свій улюблений анекдот. Скільки разів не слухала — стільки разів сміялася. А саме від: Один професор приїхав у село читати лекцію з філософії. Зібрав усіх селян у клубі й: «С точки зрения банальной эрудиции не каждый индивидуум может игнорировать тенденции парадоксальных эмоций…» І в такому дусі читав дві години. Закінчив. У клубі — мертва тиша. Аж раптом піднявся один 90-річний дідо, затягнув востаннє сигарету і, кинувши калапом об землю, промовив: «Оно, конешно, ничего, коли куды и почему, оно, конешно, нам и нахрен не нужно, но вот случись чаво — вот те’ и пожалуйста».

10. Любов до землі, акордеону і народів. Надзвичайно любила працювати на землі — садити різні квіти, дерева, овочі. Захоплювалася грою на акордеоні. Знала чимало угорських, українських, словацьких і закарпатських народних пісень. Відтак любила акцентувати на тому, що є по крові — угоркою, за паспортом — словачкою, за фахом — українським філологом, за симпатіями — русинкою. Ми з батьком із гумором додавали, що за темпераментом — циганкою. Була членом Національної всеукраїнської музичної спілки, Спілки русинських письменників Закарпаття.

11. Три кардіостимулятори. 31 березня 2015 року в Ілони Мейсарош серйозно забарахлило серце. Діагноз — блокада серця. Оскільки пережила в житті три операції, то наступного дня, 1 квітня, не наважилася на встановлення кардіостимуляра. Врешті довелося впродовж 13—16 квітня витримати три кардіостимуляторні втручання хірурга. Перший стимулятор був тимчасовим, другий і третій — постійні. Другий мінявся, оскільки був встановлений невдало. Померла мама 23 травня 2015 року в Ужгороді на вулиці Капушанській у мене на руках. Накрапав дощ. Спочиває мама на Барвінкоші поруч зі свекрухою Оленою.

12. Мейсарош і Фединишинець. І наостанок: офіційно я залишаюся Михайлом Фединишинцем, але творчо, книжно соцмережно, газетно, сайтно і бозна-як — я вже буду лише Михайлом Мейсарошем. Чому — ясно, як Божий день. Та й мама любила, коли я іменував себе Мейсарошем. Отже,

Михайло Мейсарош, син Ілони ­