Найменшим його вихованцям — чотири роки, і вони вміють рахувати японською набагато раніше, ніж українською, а найстаршій — за 50. У «середній» віковій категорії — лікарі, актори, реконструктори гітар, музиканти, будівельники, дизайнери, школярі, студенти, вчителі. Усі вони називають його по-різному: сенсей, дядя Міша, Міша. У повсякденному житті він Михайло Рогач — ужгородець, який практикує і навчає айкідо.


Організація, яку очолює Михайло, має назву Академія, бо тут навчають і навчаються, а «СІЧ» — це абревіатура від понять совість і честь, яких тут дотримуються і не забувають. І хоча перші асоціації з Січчю козацькою, патріотичних аналогій шукати не варто. Закарпатська академія айкідо — це куточок Японії в нашій області. Тут під час тренувань вживають японські терміни, і декого з вихованців це настільки захоплює, що вони віднаходять себе у японській культурі. Так бойове мистецтво стає сходинкою до чогось нового.

Сенсей Михайло Рогач побував у Японії минулого року, і відтоді це одна з найяскравіших подій у його житті. Айкідо він практикує 17 років поспіль і майже є ровесником закарпатської школи айкідо. Каже, що в житті його змінило саме воно — мистецтво, що виховує боротьбою.

24-годинний марафон без змагань

— Розкажіть про айкідо марафон, який відбувся 1—2 квітня. Чому було обрано 24-годинний формат?

— Марафон було цікаво провести з погляду витривалості. За 24 години людина, звичайно, втомлюється, кожен переживає певні моменти, коли мозок каже, що вже достатньо. Завдання — розширити свої межі, вийти з зони комфорту. Коли людина сильно втомлюється, проявляються її якості: позитивні чи негативні. Цінність нічних тренувань у тому, що вони дають зовсім інші відчуття. Організм звик спати у цей час, важче утримувати увагу, втрачається концентрація, потрібно бути дуже уважним. Тому було цікаво спостерігати, на що здатна людина для розвитку морально-вольових якостей, а ще — відволіктися від проблем, які нас оточують, присвятити себе улюбленій справі.

— Чи всі учасники витримали такі тривалі тренування?

— Деякі люди свідомо робили перерви, оскільки попередньо була розповсюджена інформація з часом проведення класів, іменами інструкторів. Тому кожен міг вибрати те, що бажає. Цього разу в марафоні взяло участь набагато більше людей, ніж два роки тому.

Цього року серед учасників були діти з 12 років. З-поміж них були ті, хто під час марафону займалися по 18—20 годин. Були навіть такі підлітки, які витримали всі 24 години. Найстаршим інструктором був інструктор зі Швеції, а учасником — моя вихованка Надія Михайлівна, якій за 50 років. Вона займається у нас в Ужгороді, й під час марафону задала такий темп, що всі були у захваті. Займалася всі 24 години.

— Що найскладніше в організації подібного заходу?

— Складність організації марафону у тому, що потрібно підібрати інструкторів зі схожими поглядами на практику, щоб тренування були корисними для учасників, щоб це не було заходом, під час якого інструктори хочуть себе показати. Має бути колективна робота. Враховуючи те, що в нас було 13 учителів і тільки 3 з них з України, було досить складно зібрати їх разом. Ми готувалися до цього марафону цілий рік. Проблематично було забезпечити трансфер для закордонних гостей.

— Переглядала одне відео з марафону. На ньому відзнято, як чимала кількість учасників тренується в одному приміщенні. Всі заняття з айкідо відбуваються в такий спосіб?

— Айкідо — це японське традиційне бойове мистецтво. У традиційних єдиноборствах немає змагання. Тут є практика, коли люди збираються разом, тренуються, напрацьовують техніку. Гасло айкідо звучить так: істинна перемога — це перемога над собою. Сильну людину перемогти й так не вийде, а перемагати слабкого немає сенсу.

Ритуал, релігія, теорія

— У чому особливість форми, у якій ви займаєтеся, а також зброї, яку використовуєте?

— Заняття проходять у догі — одязі для занять. У Європі такий одяг називають загальною назвою кімоно. Однак в айкідо використовують догі, схожий на форму у дзюдо. Той, хто досягнув певного рівня, одягає хакама — традиційну японську спідницю-штани, яку носили самураї. Як данина традиціям, її досі використовують у японському бойовому мистецтві. Догі має білий колір, оскільки символізує прагнення до чистого, кращого. Догі одягають з поясом. Діти носять різнокольорові пояси, старші — білі або чорні. На хакама є 7 складок подібно до 7 чеснот бойового мистецтва-будо. В айкідо передбачено тренування зі зброєю. Це боккен — макет дерев’яного меча, джо — палка, завдовжки 1 м 28 см, а також танто — ніж.

— Чи включає теоретичну частину заняття з айкідо?

— Айкідо неможливо практикувати, як фізкультуру, без теоретичної частини. Людина має усвідомлювати, що робить. Бували випадки, коли у Європі іспит не могли скласти чимало людей. Як виявилося, причиною було те, що їхній іспит розпочався з моменту входу у приміщення, і потрібно було передусім привітатися, чого ці люди не зробили. Роблячи поклін, ви висловлюєте повагу до всіх, хто перебуває у приміщенні.

— То які елементи передбачає ритуал айкідо?

— Усе починається з того, що людина заходить у зал, вітається поклоном. Такі традиційні вітання є в багатьох культурах. Затим робить розминку, після чого вчитель пропонує дії, які повинні робити партнери. Перед тим, як розпочати, партнери кланяються один до одного, як і після завершення тренування. Коли людина виходить із залу, вона також дякує усім.

— Ви вчитель, який має ІІІ дан. Що це означає?

— Дан — це японська система розділу на ступені. Учнівська ступінь — це кю, в айкідо їх шість, які відповідають кольору пояса. Дани — ступені для майстрів. Щоб тестуватися на дани, потрібно пройти всі учнівські ступені. Після цього вчитель представляє свою майстерність старшому інструкторові-шихану, який має право екзаменувати на ступені. Я складав іспити вчителеві з Іспанії і повинен був продемонструвати техніку, показати усвідомлення принципів, які відповідають рівню, на який тестувався.

— Інструктором може стати кожен?

— Це досить складне запитання. Мені здається, що тут має бути небагато таланту і багато праці. Інструктор айкідо — це той, хто не може присвятити практику лише собі. Він повинен старатися більше для своїх учнів. Водночас має зневажати певні особисті інтереси, щоб присвячувати час і практиці. Якщо інструктор перестане практикувати, у певний момент учні побачать, що далі немає куди йти.

— Ви змінили свої релігійні погляди під впливом цього бойового мистецтва?

— Мені важко сказати. Я почав займатися з 12 чи 13 років, тому все, що зі мною відбувалося, відбувалося вже в айкідо. Я впевнений, що воно дуже вплинуло, але не змінило, а сформувало. Змінити може тоді, коли вже зріла людина практикує айкідо і її погляди змінюються. У випадку дітей і підлітків воно більше формує погляди на життя. Я православний, не змішую бойове мистецтво і релігію. До мене приходять люди різних віросповідань, різних конфесій, які практикують різні духовні дисципліни. І я не почуваюся тим, хто повинен нав’язувати їм щось, обмежувати. Айкідо — це мистецтво миру й гармонії. І ми повинні знайти спільну мову, а не шукати те, що нас роз’єднує.

Про вихованців і виховання

— Якого віку ваші учні? Хто серед них?

— Сьогодні у мене займається близько 75 осіб. У одній групі — не більше 15 осіб, щоб я міг приділити час кожному з учасників. Я набираю дітей з 6 років. Іноді батьки дуже просять, і ми приймаємо навіть 4—5-річних. У моєму залі для таких маленьких дітей є підготовча група (5—7 років), молодша група (7—9 років), середня (10—14 років), старша (14 і більше років). Мої учні, які серйозно займаються — айкідоякі — зовсім різні люди у повсякденному житті. Серед них — реконструктори гітар, музиканти, дизайнери, школярі, студенти, інструктори з йоги, пенсіонери, домогосподарки, бізнесмени, вчителі. Усіх нас об’єднує любов до айкідо.

— Чи караєте своїх учнів за помилки?

— Спочатку потрібно розібратися, що вважати помилкою. Я намагаюся, аби учні розуміли, наскільки важливо те, що вони роблять. Я не змушую їх віджиматися, качати прес, тому що з часом це може сприяти формуванню такої думки, ніби віджимання — це покарання. А це вправа, яка збільшує силу. Тому неправильно, коли хтось заважає іншим на тренуванні, а ти караєш його тим, що допомагаєш стати сильнішим. Я роблю зауваження учням, а найбільше покарання — коли відсторонюю від заняття: прошу присісти у залі й не дозволяю практикувати айкідо. Вважаю, що цього достатньо. Якщо дитина не хоче займатися і відсторонення від заняття — це те, чого вона хотіла досягти, то для чого взагалі відвідувати заняття?

— Як учні звертаються до вас: тренер, учитель, інструктор?

— Я над цим не заморочуюся. Молодші діти називають мене сенсей — з японської вчитель. Найменші називають Міша, дядя Міша. Старші — Міша, сенсей. Найважливіше, щоб учні не забували, що вони спілкуються з учителем. Звичайно, я не переношу наші стосунки у повсякденне життя, не хочу, аби формувався якийсь культ особистості. Однак таке звертання нагадує мені, що я повинен слідкувати за собою, щоб подавати хороший приклад. Важливо не травмувати ніжну душу людини, особливо дорослої, якій потрібно багато всього подолати, щоб прийти на тренування. У них і так багато комплексів: що скажуть молодші, з мене будуть сміятися... Хоча в Європі, наприклад, айкідо займаються переважно старші.

Не айкідо єдиним

— Розкажіть про своїх учителів.

— Я почав займатися айкідо у віці 12 років. Моїм першим учителем був Віктор Аполлонов. Сьогодні він не практикує айкідо, але підтримує мене, багато допомагає. Сьогодні він більше займається питанням безпеки та тактичної медицини. Інший учитель — Петро Ганчак, який весь час супроводжує і підтримує мене на шляху пізнання айкідо. З відомих майстрів є двоє вчителів, у яких я постійно навчаюся, відвідую їхні семінари. Сьогодні це мої головні вчителі — Стефан Бенедетті і Стефан Стенудд. Вони є одними з перших майстрів у Європі, які почали отримувати знання від учнів засновника, а нині досягли неймовірного успіху, їздять по всьому світу. Вони неабияк вплинули на розвиток айкідо.

— Чи можна говорити про закарпатську школу айкідо?

— На Закарпатті завжди була дуже сильна школа, оскільки багато людей розвивають її. За 20 років ми досягли певних успіхів. Сьогодні айкідо входить до п’ятірки найпопулярніших бойових мистецтв у регіоні. Загалом у тих організаціях, які існують на Закарпатті, займається близько 700 осіб.

— Що потрібно знати тому, хто хоче спробувати себе в айкідо і вперше прийшов на заняття?

— Я завжди рекомендую спо­чатку прочитати певні статті з цієї теми, переглянути відео в Інтернеті. Після цього відвідати кілька клубів, познайомитися з інструкторами. Інструктор — це передусім людина, тому важливе особистісне ставлення, взаєморозуміння. Якщо це відчувається, рекомендую залишатися у тому залі, незважаючи на облаштування й інші, більш загальні речі. Тільки той, хто приваблює чимось, зможе вас навчити.

— Люди, які займаються айкідо, можуть практикувати інші бойові мистецтва?

— Це дуже поширена практика у всьому світі. Є стара легенда про те, як сліпих людей підвели до слона, кожному дозволили доторкнутися до однієї частини тіла. Коли в них почали запитувати, що ж таке слон, сліпі почали сваритися між собою, бо один стверджував, що слон — це таке ж товсте, як дерево, другий — що це як мотузка, третій — наче аркуш паперу. Вони не бачили цілого слона, а робили висновок лише з відчуттів тієї частини тіла, до якої доторкнулися. Тому айкідо — це система, у якій людина може розвиватися. Але якщо людина хоче зрозуміти певні речі через практику карате, дзюдо — це тільки допоможе їй у розвитку.

Мистецтво уникнення конфліктів і гармонії духу з тілом

— Чим вас приваблює айкідо?

— Я хотів займатися айкідо з самого дитинства. Вже у п’ять років я знав, що це таке завдяки своєму батькові, який займався іншим бойовим мистецтвом. Сьогодні воно приваблює мене тим, що робить зі мною, як впливає на мене, змушує мислити і як починає об’єднувати розум і тіло. Чим більше я практикую айкідо, тим краще розумію, що конфлікт — це те, чого варто уникати. Потрібно намагатися не допускати конфлікту. Також краще розумію, що фізичний розвиток конфлікту — це не вихід.

— Чи допомогло вам айкідо зрозуміти певні істини, до прикладу, що таке щастя?

— Думаю, так. Незважаючи на те, що відбувається навколо, адже є багато позитивного й багато негативного, завдяки айкідо я зрозумів, що займаюся улюбленою справою, яка змушує бути завжди у тонусі, почуватися щасливим. Я бачу, що моя робота приносить користь, і це робить мене щасливим. Для мене щастя — це коли все, що ти робиш — не дарма.

— Все ж на заняття до вас приходять з прагненням навчитися боротьбі чи віднайти гармонію?

— Айкідо об’єднує в собі дуже багато речей. Тому людина, яка хоче просто заспокоїти свій розум, знайти гармонію у собі, може прийти на заняття. Якщо не сподобається — завжди можна піти. Якщо хоче фізичних навантажень — це теж є на заняттях. Дуже часто люди не пробують, а роблять висновки на основі власних домислів.

— Яка ваша мета в айкідо?

— Мені здається, що айкідо буде дедалі більше й більше розкривати для мене певні грані, що дозволить мені змінюватися у кращий бік, знаходити в собі помилки. У фізичному розумінні це можуть бути помилки у виконанні прийомів, бажання працювати з використанням сили. Я думаю, що ці помилки є проявом внутрішніх речей. Тому потрібно завжди шукати причини того, чому ця помилка відбувається. Хочу вдосконалювати свій дух і тіло.

Наталія Толочко, фото Олександри Шевченко, ProZak