Історії про нікарагуанське відрядження берегівчанина Романа Удуда тридцять років тому.


Почалося все з того, що його, одного з провідних геологів ЗГРЕ після ретельних перевірок у Києві, Москві (КДБ, ЦК КПРС) відрядили на розвідку корисних копалин, золота в тому числі у наддалеку країну Нікарагуа. Вона в ті часи була дружньою з СРСР, тож допомагали їй усім, чим могли. Що і як було там, на іншому континенті? Як керівникові групи радянських спеціалістів працювалося за кордоном, на цій невеличкій частині землі в часи громадянської війни між контрас і сандіністами, 70-річний пан Роман згадував у бесіді з нашим кореспондентом.

Перед тим, як узятися за тему нікарагуанського відрядження, ми згадали, як позаторік вітали з 90-річним ювілеєм лауреата Державної премії України, колишнього головного геолога ЗГРЕ Віру Зайцеву. У розмові цю тему ми фактично й започаткували. Відтак перейшли до бесіди про експедицію, геологію загалом і нашої країни в тому числі, де занепад триває. Звісно, співбесідник похвалився про роботу в цій колись перспективній галузі цілого сімейства Удудів — глави родини та його дружини пані Галини, двох синів і невісток. І насправді, такої великої «геологічної» фамілії тут більше не знайти, тож цікаво було послухати Романа Васильовича про те, як усе починалося майже півстоліття тому.

Отже, він залюбки розповів, як після геологічного факультету ЛДУ ім. Івана Франка в 1968 р. у Берегово попав. Тут молоде подружжя (він із-під Львова, вона — ужгородка, з сім’ї військових) всі свої справи влаштувало, начальство з ними поспілкувалося, «кадри» оформили й веліли їхати на Рахівщину. У цьому регіоні також велика група геологів займалася розвідкою підземних надр. Тож вони подалися в найвіддаленіший район Закарпаття гроші заробляти, досвід здобувати й геологічний стаж формувати.

Попрацювавши тут майже 10 років, Удудів на роботу перевели ближче до цивілізації — на територію Берегівського рудного поля, де в Мужієві тоді саме тривала підготовка до золотовидобування. Словом, справ для геологів-пошуковців тут не бракувало, адже це були роки, коли активно формувалася база тутешнього золоторудника. Як відомо, за весь час видобутку руди тут знайшли й на комбінаті виплавили неповну тонну золота, але це вже тема іншої статті.

Згадує пан Роман 1986 рік. На відмінно відзвітувавшись про перспективу цього золотоносного родовища, його викликали в адміністрацію геологічної експедиції та сказали, що є пропозиція поїхати на роботу в Нікарагуа. З геологів така честь випала тільки йому, бо відмінно опанував питання Мужіївського золоторудника, склав звіт про свою роботу тощо. А буровиком із ним поїхав Ярослав Куля, уродженець Солочина на Свалявщині. Нещодавно з ним зустрілися й згадували те відрядження. Планувалося на 3 роки, але так сталося, що відрядження згодом продовжили до 1991 року.

Хоча сама підготовка до етапної в житті подружжя геологів поїздки за кордон тривала кілька місяців. Найперше треба було пройти тести не стільки на профпридатність, як підтвердити репутацію щодо ідеологічної дисципліни, тобто лояльності до тодішнього режиму тощо. Спершу надійність і стійкість громадянина колишньої країни Рад перевіряли в райкомі партії, відтак у тресті «Зарубіжгеологія», довелося також пройти детальний і повний інструктаж у міжнародному відділі ЦК партії на так званій Старій площі. У цій будові була понад тисяча кабінетів, тож знадобилося ледь не цілу годину шукати потрібні двері.

Як ретельно перевіряли тут у ті часи — зайве говорити. Спочатку під розписку партквиток здав. Сказали: по завершенні ділового відрядження повернуть. Хоча коли повернувся, то позаду вже були путч у Москві, розпущена Компартія тощо. Під час співбесіди про людину все хотіли дізнатися — її минуле, ділові якості, моральність, сімейний стан, ставлення до «буржуазної» ідеології тощо. І коли закордонні паспорти на берегівчанина та його дружину були готові — назвали дату відльоту лайнером «Аерофлоту» Іл-62. Звісно, на той час усе було готове до наддалекої подорожі, хоча взяли з собою найнеобхідніше — їхали ж не на курорт, а працювати, займатися пошуком і добуванням нікарагуанського золота. На перших порах виконували загальні пошукові роботи, відтак була розвідка металу на родовищі Ла-Індія.

За весь час перебування в Нікарагуа «туди-сюди» він літав аж вісім разів: то з дозаправленням в Дубліні, то через острів Ямайка або ж кубинську Гавану — як-не-як, столиця країни призначення від Москви за цілих 16 тисяч кілометрів. Співбесідник висловив також кілька думок про невідому до того часу Нікарагуа, державу зі столицею Манагуа (з 1858 р.). Розташована вона в Центральній Америці — між Гондурасом і Коста-Рикою, а омивають її води Тихого океану та Карибського моря. Мешкають тут в основному метиси, а населення країни, яка займає площу близько 140 тис. кв. кілометрів (територія однієї п’ятої України) і вважалася іспанською колонією, майже 5 млн. осіб.

За словами Романа Удуда, Нікарагуа за своїм рельєфом дуже схожа на Рахівщину (найбільша гора має 2438 м, тобто на кілька сотень метрів вища за Говерлу): клімат тут тропічний і субекваторіальний, тож ніжитися на сонці можна ледь не цілорічно. Бувало, що й на роботу виходили в шортах і майках, а серед місцевого населення це була повсякденна форма. З іншими геологами мешкали в передмісті Леона, яке має давню та цікаву історію. До речі, свого часу його засипав вулкан Мототомбо і поселення довелося перенести. Цікавий той факт, що в гірських пасмах цієї найбільшої в регіоні країни понад сорок згаслих і діючих вулканів. Тож із вікон акуратних будиночків, у яких мешкали спеціалісти гірничорудної промисловості, добре було видно ці ландшафти.

Коли група вперше прилетіла в аеропорт Манагуа, то неабияк усі здивувалися зеніткам та іншій гаубичній зброї, якими охороняли летовище. Та не тільки його територію, але й інші важливі військові та народногосподарські об’єкти. Усім, хто працював у відрядженні, також давали зброю (автомати, пістолети), адже тут тривала війна між контрас (сили, які на той час підтримував уряд США) і фронтом національного визволення (сандіністами), який очолював Даніель Ортега (між іншим, він і нині при владі, прийшовши на президентський престол удруге у 2006 р.). Щоправда, тоді був молодий і енергійний, а нині вже дідусь — усе своє життя присвятив революційній боротьбі та опозиції. Відомо: ним тоді опікувався Радянський Союз, як і керівниками решти країн, де штучно хотіли запровадити соціалістичний спосіб життя. На одному з фото дружина пана Романа позує з автоматом — таку зброю тут носили бійці, які стерегли спокій іноземців. У містечку геологів-пошуковців у тому числі. За понад 2000 днів відрядження особливих ексцесів не було, хоча дрібні провокації стосовно приїжджих траплялися. Були навіть полонені (але з інших країн) тощо.

Щоправда, приїжджі спеціалісти, найперше з колишнього соцтабору, аби не виникало питань, покидали цю країну, коли тут до влади прийшла Віолетта Чаморро. Вона уособлювала проамериканський уряд. Тобто геологи працювали за двох режимів. Серед тих, хто тоді допомагав країні розвідувати, добувати та переробляти золото (п’ять-шість родовищ), були також фахівці з інших країн: шведи, кубинці, іспанці, чехи, болгари, італійці тощо. Якщо союзні геологи працювали на машинах так званого радянського зразка — громіздких, масивних і тяжких, то їхні колеги з вищеперелічених країн мали у своєму арсеналі компактні, мобільні та практичні бурові комплекси, іншу пошукову техніку. Звісно, працювалося їм значно краще, робота була ефективнішою. Слід сказати, що Радянський Союз більшість великогабаритних вантажів доправляв через моря та океани — в найбільший порт Корінто, техніку для геологів і буровиків у тому числі.

У ті часи, за словами Удуда, у країні тривав воєнний стан. Партизанські загони, ополченці, перестрілки — цими повідомленнями рясніли тогочасні радіо- й теленовини. Тут також спостерігалася інфляція, національна грошова одиниця кордоба знецінювалася щодня. А бувало, що ціни через це мінялися ледь не щогодини. Нерідко доводилося йти на ринок та міняти долари (ними в Нікарагуа платили за роботу) за курсом, який був у країні тоді — виходили мільйонні суми в кордобі. Зрозуміло, всім хотілося стабільності. Спеціалістам із-за кордону в тому числі. Хоча старалися як американці, так і в Радянському Союзі: але кожен тягнув воєнну-політичну лямку у свій бік. А щодо грошей така картина асоціювалася з тою, що панувала тоді на нашому валютно-фінансовому ринку. Тобто і там, за океаном, як і в нас, діяли «міняйли». Цю специфічну роботу виконували не тільки з ризиком для себе, але й із прибутком.

Згадується з того періоду й те, що на роботу їздили на машинах таких моделей, як РАФ, УАЗ, ПАЗ, МАЗ тощо. Це були найпрогресивніші на той час радянські автомоделі. «Бобики», до речі, їздили без брезенту, що видно на одному з фото. Спека була такою немилосердною, що можна було задихнутися. Варто зауважити: у цій аграрній країні дуже розвинуте тваринництво. Тут кожна сім’я тримала корів, фермери в тому числі. Тож у громадському харчуванні переважали м’ясні страви. У їдальнях, ресторанах меню були смачними й калорійними. Їх доповнювали екзотичними фруктами, про які тоді в Україні ніхто навіть не чув і не знав. Ця країна м’ясо навіть експортувала, як і каву, банани, яких тут на кожному кроці. Точно так, як в Україні у час сезону слив або вишень. Хоча доводилося також куштувати м’ясо з екзотичніших тварин, деяких видів плазунів у тому числі.

— Можна ще багато чого розповідати про наше відрядження в Нікарагуа, — ділиться спогадами пан Роман. — Якщо до 1956 р. було розвідано 20 тонн золота, то ми покидали цю країну з почуттям сповна виконаного обов’язку — очолювані мною спеціалісти «знайшли» до 80 тонн золота. Усе це я детально розписав у звіті, який заледве вмістився в кількох томах. Їх копії зберіг для своїх трьох онуків. Нерідко запитують, чи збагатилися після шестирічного перебування за кордоном? Звісно, що не з порожніми кишенями приїхали додому. Повертаючись із закордонного відрядження в рідне Берегово, також дещо прикупили. Привезли модні на той час касетні магнітофони, японські телевізори, сучасні на той час меблеві гарнітури тощо. Якість продукції була високою, адже без ремонту багато речей збереглося й служать дотепер.

А торкнувшись янтарної теми на Поліссі, пан Удуд розповів, як у тій країні та ще в ті бурхливі часи приборкали «чорних» золотошукачів. Розумно та з користю для всіх сторін. Такий рецепт Україні можна би запозичити зараз. Отже, усе це виглядало так. Люди брали кирки, лопати та нелегально спускалися в малопродуктивні чи відпрацьовані золоторудні копальні (підземні стволи там були похилими). Звісно, ризикували, бо горизонт будь-якої хвилини міг обвалитися. Відтак із рудою поверталися додому, де її ретельно промивали. Мініатюрні золоті камінчики складували окремо, а руду теж викидали. Відтак раз на два тижні озброєні представники влади чи кооперативу (артілі) їздили поселеннями та «збирали» золото. Платили за товар солідно та прямо на місці — ціни звірялися з вартістю золота (за унцію) на лондонській біржі. Словом, вигідно було як державі, так і копачам. Користь — обопільна, ні в кого не було потреби ховати чи берегти товар. І ніякої тобі ані контрабанди, ані інших ексцесів із владою через жовтий метал тощо. Бувало, що за один день мешканці поселень здавали до кілограма або навіть більше «чорного» золота. Інші операції з золотом — це вже була справа держави. Ось так тут побороли нелегальних золотошукачів. Чим не досвід для української влади в боротьбі з бурштиновими добувниками?

Про всі перипетії нікарагуанського відрядження 80—90-х років не розказати. Тим паче, що чимало цікавих епізодів не потребують особливої публічності, розголосу, бо в них — приватне (в тому числі) життя спеціалістів геологічної сфери. Та не тільки в цій центральноамериканській країні працювали фахівці ЗГРЕ, вони також були у відрядженні в низці інших держав — європейських, азійських, африканських, південноамериканських. Наразі щиро дякуємо Романові Васильовичу. Удуду за коротеньку розповідь-спогад майже тридцятирічної давнини та бажаємо йому міцного здоров’я, а також ще більше цікавого пригадати й онукам, друзям, сусідам за нагоди розказати. А на запитання, чи поїхав би ще раз у це закордонне відрядження, 70-річний відомий геолог ніяково відповів, що то були гарні та прекрасні часи. Не проти, аби повторилися, але такого просто не буває. І цю істину розуміють, усвідомлюють усі.

Михайло Папіш