Моя героїня Марія Олексіївна Шинкевич (із батьківської хати пішла як Зейкан) сказала, що де би не працювала, книги завжди були поруч із нею — в сім’ї, на роботі, та й зараз, коли вже пенсійна в неї пора, без них ані дня. На фото вона «позує» з фоліантиком — взяла до рук томик Мирослава Дочинця «Книга надиху», якого залюбки читає. У його творах, на її думку, наше закарпатське життя. Отже, де витоки духовності цієї славної та незвично цікавої у спілкуванні жінки, яка народилася ще до війни у країні іншої суспільно-політичної формації, тож нинішній устрій у її вісімдесятирічному житті — це вже четвертий чи п’ятий. Словом, наша розмова з ювіляркою почалася з того, як вона, зважаючи на недавнє красне 80-річчя, себе почуває?


— На перший погляд, ніби все гаразд, хоча роки, самі розумієте, беруть своє. Я вже прабабуся і цим багато що сказано. У молодості, як і більшість жінок, втоми не відчувала, навіть тоді, коли по вісім годин поспіль на ногах у міській бібліотеці стояла, оформляючи сотні формулярів і підшуковуючи книги для читачів по всіх стелажах — згиналася, схилялася, на стілець ставала і по драбині піднімалася й лазила доти, доки знайшла замовлене видання. Переживала, аби людина громадську читальню не покинула з пустими руками — без омріяної книжки.

— Невже люди колись, тобто в роки вашої молодості, так багато читали?

— Не просто читали, а без книжок жити не могли. Образно кажучи, друковане слово вони просто «ковтали». Молодь нині не повірить, але в радянські часи черги були не тільки в гастрономах за хлібом, але й у книжкових магазинах, передплатних пунктах тощо.

— Що, на вашу думку, почала втрачати нація за 15—20 останніх   років — потяг до чтива, інтелект, культуру?

— Скажу, що коли людина мало чи взагалі не читає, то вона як інтелект, так і культуру втрачає, тобто зношується її розум і вона адаптує його до інших реалій. На сьогодні таке явище — це шалена гонитва за грошима. Свого часу я на громадських засадах очолювала районне товариство книголюбів і добре знаю, що в ті часи (років 30—40 тому) творилося на цьому поприщі. Кожна інтелігентна сім’я формувала бібліотеку, а там, де дружина й чоловік мали вищу освіту, чтиво, книжки були в особливій пошані. А з часом усі духовні цінності почали нівелюватися, нація й насправді почала менше заглядати до книжок. Щоправда, як уже наголошувала, розгорнулося змагання за матеріальні статки. Молоді хотіла би порадити не забувати заглядати у книжки. Бо хто лягає спати з томиком під подушкою, той неодмінно в дорослому житті більше зароблятиме за інших, а в кого вдома шафа з посібниками — може навіть мільйонером стати.

— Звідки у вас така жага до книжок? Коли з’явився потяг до цього джерела знань? Знаю, ви навіть філологом хотіли бути?  

— Усе почалося в дитинстві, а воно в мене пройшло в селі Імстичово на Іршавщині (звідси родом усі Зейкани, Копинці, Фанти, Горзови тощо). Я з бабусею Магдалиною, а нерідко й мамкою Єлизаветою, які були дуже віруючими, часто ходила на відспівування померлих (тижньо­вина, сороковина, роковина), тож навчилася читати псалтир, молитвенники, інші божі книги (Євангеліє) старослов’янською. А коли вже пішла в перший клас Імстичівської школи, то рівних у читанні мені не було. Згодом продовжила навчання в Білках, де й закінчила 10-й клас цієї середньої школи, яка тут діяла з 1946 р. на базі відомої гімназії, а ще перед тим горожанки. У 1953 р., сімнадцятилітнім дівчам, опинилася на роботі в угорськомовному селищі Батьово — сюди мене відрядили на роботу в тамтешню бібліотеку. Повірте: я так раділа, що працюю з книгами, аж серце співало, коли на роботу прошкувала. Звісно, спершу було складно, адже угорською я володіла не вельми доладно, а тут переважна більшість мешканців розмовляє своєю рідною мовою. Саме тут, де працювала три роки — до 1956 р., у мене знайшлося не тільки багато друзів, але й визріло бажання вступити на філологічний факультет Ужгородського державного університету. Мала родича письменника, який теж радив, що дівчині личить бути філологом.

Пригадую, якось у рідному селі сусід-бібліотекар і батько моєї однокласниці залучив нас, дівчат-випускниць, допомогти шифрувати нові надходження, бити печатки, штампи на титульній — 1-й, а також 13-й сторінках та в кінці книжки. Я так захопилася цим заняттям, що в книгозбірні ледь не заночувала. Зрозуміла: бібліотека — це царство книжок, і воно для мене. Скажу відверто, що батьки навіть і не думали мене «уламувати», бо знали, що я дуже любила, а коли точніше, то обожнювала книги та читання. У мамки й нянька було восьмеро дітей, зрозуміло, всі вищу освіту отримати не могли, тож хотілося хоч комусь «дати» університетський диплом.

Скажу й таке, що з нашого «імстичівського» класу в Білки до школи продовжили ходити тільки восьмеро чи дев’ятеро однолітків — решта з тридцятьох пішли працювати. Сім’ї тоді були великі, тож батьки чекали від дітей допомоги, дівчат, зокрема, намагалися якнайскоріше видати заміж, а інститути й університети були вже на третьому плані.

— А як заміж виходили — пам’ятаєте?

— Можливо, що зараз це звучатиме дивно, але в ті давнішні часи на селах було так: на якого хлопця батьки дівчини пальцем «указали», з тим вона мала одружитися. Мені судилося піти під вінець із чудовим односельцем Олексієм Копинцем.

Згодом   він зі мною переїхав у Берегово, ми дуже гарно жили, чоловік працював буровиком у геологічній експедиції, на одній із міських вуличок ми почали будуватися. Але так сталося, що він раптово помер на 41-му році життя — зле чоловікові стало вмить, доки приїхала «швидка» допомога, кровотеча підшлункової своє вже зробила. Наші горе, сум, скорбота, жалість були безмежними, тим паче, що старшій доньці Марії було тільки 15 літ, а менша Наталка 6 років мала та іще навіть до школи не ходила. Як слід, вона навіть не пам’ятає свого тата. Коли на гадку приходить цей кричущо-скорботний епізод — очі від туги воложаться. І взагалі, в неповних сорок літ стати вдовицею — це важелезний душевний біль… Але старалася у відчай не впадати, адже треба було хату доробити, доньок у школі довчити тощо.

— Аби зрозуміти ваш і життєпис чоловіка, то він, бува, не родич письменника Копинця, автора роману «Кротон»?

— Так, він із тих Копинців, де народився, виріс і жив автор книжки, доповнене перевидання «Іван Сила на прізвисько «Кротон» якої позаторік здійснила його внучка Еліна Дегтярьова-Копинець. Ось такі вони життєві «вихиляси» і таїни «мадридського» двору.

— Словом, закарпатського письменника Антона Михайловича Копинця ви знали добре, так?

— Звичайно! А ще як поважала, дуже вже любила з родичем і земляком спілкуватися. Скажу більше: він теж філфак УжДУ закінчив і працював у ЗМІ — на радіо, телебаченні та в «Закарпатській правді», дуже гарно володів словом і навіть написав, як ви вже зауважили, книжку «Кротон» про земляка-білківчанина Івана Фірцака.

— А як переорієнтувалися на бібліотекарську справу? Хто скоригував ваші плани?

— Тут теж роль зіграв випадок. Працюючи в Берегівській міській бібліотеці, сюди, де нас трудилося четверо осіб, якось завітала співробітниця-викладач Харківського державного бібліотечного інституту (нині це Харківська академія культури), яка на Закарпатті перебувала у відрядженні й вивчала проблеми бібліотекознавства. Говорили довго, я «примірялася» до кожного її аргументу. Спершу вона мене загітувала, а відтак по завершенні 3-го курсу філфаку допомогла з переведенням у Львівську філію цього вишу — єдиного, до речі, на Україні з бібліотечним ухилом. Диплом цього інституту мають усього кілька закарпатців (п’ять чи шість), я в тому числі.

— Відтоді книги, бібліотеки ще більше ввійшли у кров і плоть вашого життя. Чи не так?

— Абсолютно вірно! Нічого не можу заперечити. З книгами днювала, ночувала, ними «вкривалася», «зігрівалася», словом, де би не працювала, чтиво «крутилося» біля мене.

— Що ж було далі?

— Згодом тодішній перший секретар райкому партії Йосип Бубряк і голова райвиконкому Федір Ілку запропонували мені очолити бібліотеку цієї партійної установи, де працювала з 1959-го по 1977 рік — цілих довгих 18 літ. А далі, коли пройшла централізація всієї бібліотечної мережі, мене скерували директорувати в цю об’єднану систему. Знову хтось із керівників покликав до свого кабінету та ніби знічев’я сказав, мовляв, іди, Марійко, та наведи там із книгами порядок. Я теж думала, що за кілька днів із цим завданням впораюся. Але у книгосховищах, на полицях книгозбірень міста й району панував такий безлад, що довелося затриматися довше. Коли було все зроблено, берегівським керманичам моя акуратна, пунктуальна й добросовісна робота сподобалася. Розказали навіть про це, похвалили мене на високому районному форумі. А брати на свої плечі десятки книгозбірень у селах, селищі та в місті — це значило систематизувати увесь книжковий фонд у кількості понад сто десять тисяч томів. Узявшись за непросту «книжкову» роботу, я «затрималася» тут аж на 5 років. А далі була інша посада — в райвиконкомі…

— Чи легко було керувати районною бібліотечною системою, де одні тільки жінки? Чи вистачало у вас часу читати нові видання?

— І насправді, кожен робочий день починався серед книжок і в цьому царстві знань завершувався. Мене це не нудило, не втомлювало аніскільки, я до безтями любила свою роботу. На півроку наперед знала, які виставки будемо облаштовувати в районній книгозбірні, бібліотеці того чи іншого села, де проходитимуть читацькі конференції, куди поведемо на зустріч закарпатських чи письменників із Києва або Москви. А одного разу приїхав відомий закарпатський літератор Юрій Керекеш, який, познайомившись із моєю старшою донькою-десятикласницею Марією, запропонував їй навчатися на курсах в Московському літературному інституті, де можна було отримати спеціальність перекладача. Але ми довго думали, міркували, вагалися, чи це нам треба, хоча з угорською та англійською проблем не було. Однак свій вибір донька зробила трохи раніше й подалася вступати на біологічний факультет УжДУ. Нині вчителює в ЗОШ № 10.

— Ви як у душі, так і в житті лірик, любите слово, без книг не уявляєте свого існування, а старша ваша донька за фахом біолог, молодша Наталія стала математиком. Чому так вийшло й ніхто не подався маминими слідами?

— Обидві доньки настільки талановиті та здібні, що запросто могли опанувати будь-який інший фах. Вони відмінно вчилися у СШ №№ 1 і 5 — старша навіть мала золоту медаль. У вузах також були найкращими. Можливо, що не всі знають, але молодша донька на прізвище Щерба (вона 1965 р. н.) закінчила ще й англійську філологію, досконало володіє угорською мовою та є автором книжок-словників, які користуються неабиякою популярністю серед тисяч українців. Я пишаюся своїми дітьми, внуками, які теж мають вищу освіту.

— Ви у книгах, Маріє Олексіївно, мабуть, кажучи образно, купалися…

— Ви близькі до істини. Рада, що ніжилася-пестилася у книгах, а не в матеріальних розкошах, хоча й таких осіб знала немало. Полиці з книжками, періодика, журнали, робота в бібліотеці — це   моя стихія, моє життя. Таким був вибір молодості. Якщо ж продовжити цю тему, то в бібліотеках я працювала майже три десятки літ. Слід сказати, що сюди зверталося чимало людей, які займали солідні посади (лікарі, правоохоронці, вчителі, керівники заводів і фабрик), адже тут також можна було знайти багато необхідної на той час літератури. Напам’ять знала, де й що лежить, у якому розділі та на якому стелажі, тож знайти будь-яку книжку я могла за 10—15 хвилин. Знала інтелект, ерудицію, світогляд багатьох сотень людей.

— Ви мали улюблених письменників?

— Захоплювался такими грандами слова, як Іван Франко, Леся Українка, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Михайло Стельмах, а також російськими Гоголем, Толстим... Хоча всіх, кого любила читати, не перелічити. Бо це — сотні авторів, і не простих, а класиків, європейських у тому числі. А зараз не можу насолодитися прозаїком Мирославом Дочинцем, книги якого перечитала ледь чи не по другому вже колу. Мова, стиль, образи — це все неперевершено! Рекомендую нашого земляка читати всім, хто ще зберіг потяг до чтива, до письменницького слова.

— Чув, що вітаючи таку славну та непересічну берегівчанку з прекрасним вісімдесятиріччям, один гість сказав приблизно так: хотілося би побажати вам, Маріє Олексіївно, здоров’я, добра, успіхів і щоби ви змогли й надалі перечитувати непрочитане. Нехай книги, як і колись, оточують вас зрання до ночі, нехай дарують вашій жіночій душі насолоду, наснагу, завзяття, тож черпайте у слові слух, зір, рух і розум.

— Таке побажання й насправді прозвучало. Бо книги — це й насправді слух, зір, рух і інтелект...

Записав Михайло Струк