Студент медичного факультету УжНУ, родом з Індії про любов до фотографії, спілкування українською мовою і випадки дискримінації на Закарпатті.

«Я дуже люблю вареники з картоплею та млинці з сиром і яблуками. Я вмію це приготувати, але вареники не вмію склеювати (Усміхається — Авт.), купую готові, а млинці можу зробити. З індійських страв тут готую рис, суп, овочі», — розповідає про свої кулінарні вподобання Нараяна Свамі Харікрішна з Індії.

Другий рік поспіль він живе в Ужгороді й сьо­годні вільно розмовляє українською, якої навчився в побуті — під час спілкування з моделями, яких фотографує. Більшість закарпатців знають його саме завдяки світлинам, які він робить майстерно, вкладаючи в кожну фотосесію оригінальний задум і відповідний настрій. Цей хлопець захоплює наполегливістю, вмінням розвивати власну справу за тисячі кілометрів від рідного дому.

В Індії Харікрішна живе неподалік океану в найпівденнішому районі містечка Ченай — Тамелнаді. Це частина Південної Індії. Все його дитинство і юність до від’їзду в Україну пов’язані з океаном, який знаходиться за 50 метрів від рідного будинку. Велика вода є значною частиною спогадів хлопця, тож не дивно, що його захоплення теж пов’язані з водою. Хлопець багато років займається серфінгом. І вже чекає свого від’їзду додому, аби провести літо, ловлячи океанські хвилі.

Нараяна Свамі Харікрішна — один із тих семи тисяч закордонних студентів, які з початком воєнного конфлікту в зоні АТО змушені були переїхати з Луганська. Тут, в Ужгороді, він продовжив навчання на медичному факультеті УжНУ, яке розпочав у Луганському Національному університеті.

ProZak не буде приховувати того, що вже давненько помічав фотороботи індуса у своїй Facebook-стрічці й планував це інтерв’ю. Познайомитися в реальності з Харікрішною вдалося під час фестивалю «Срібний татош», на якому він працював фотографом, а ми готували репортаж. Відтак після запланованої зустрічі невдовзі все ж записали цю розмову, яку пропонуємо вам сьогодні.

Про індійську сім’ю і дідів фотоапарат

У сім’ї я один син. Мій тато — тренер із крикету індійської національної команди. Мама — професор технологічного університету в місті Ченай. Мій дідусь мав старий фотоапарат. У свої п’ять-шість років я грався з цим фотоапаратом. Дідусь не був професійним фотографом, але дуже любив фотографувати людей, природу, наші подорожі.

Моя мама хворіє артритом і я вирішив стати медиком, аби вилікувати її. Вона вже почувається краще, я допоміг їй трохи і вважаю, що вона буде здорова. До батьків їжджу один раз на рік. Невдовзі маю іспити і вже після них планую поїхати додому.

Перший приїзд на Закарпаття і мрія про Говерлу

В Індії я отримав 93 бали після закінчення школи. Щоб вступити до медичного університету, потрібно було набрати 96 чи 98 балів. Тому у 2013 році, одразу після закінчення школи, я вперше приїхав до України. Про можливості навчання тут дізнався мій тато, він і захотів, аби я поїхав до України. У вашій країні навчання доволі дешеве і воно ведеться англійською мовою.

Коли я приїхав у Україну, перший рік було дуже складно. Сьо­годні розмовляю українською, в Ужгороді і Львові спілкуюся англійською. Коли фотографую, спілкуюся українською, а в університеті — англійською.

У 2014 році я приїхав на Закарпаття. Тут мені найбільше сподобалися гори. Все життя до приїзду в Україну я жив поряд із океаном, тому тут мені сподобалося. До цього був у Гімалаях. Я вже був Рахові й зараз дуже хочу піднятися на Говерлу. Був також у Пилипці, Ясінях, Синевирі. Катаюся на сноуборді.

В Україні — тільки українські свята

Я — вегетаріанець, як і всі індуси. У сім’ї ми святкуємо свята Дівалі в листопаді й Холі в березні. На Холі маємо традицію кидатися фарбами одне в одного. У січні святкуємо головний фестиваль сім’ї — Понгал, під час якого вшановуємо Бога Сонця.

В індуїзмі є 16 мільйонів богів, серед яких Бог Сонця, Бог води, Бог неба тощо. Найважливіші серед них Бог Сонця і Шива.

В Україні індійські свята не відзначаю, зате святкую українські. Мене запрошують друзі до себе, тому й святкую. З індусами не дуже спілкуюся, в Ужгороді маю багато знайомих і друзів серед медиків і фотографів.

Fashion-фото і Street-Art

Я люблю працювати з моделями, тут багато гарних дівчат, яких мені подобається фотографувати. Також роблю фото у стилі стрит-арт. В Індії я більше фотографував саме в цьому стилі. Фотографую близько п’яти років. Ніде цьому не вчився. Спочатку мав фотоапарат дідуся, фотографував на чорно-білу плівку. 6 місяців працював у індійській газеті. З цифровим фотоапаратом працюю 3 роки.

Я люблю чорно-білі фото, люблю темне місто з променями світла, люблю тіні. У чорно-білих фотографіях можна передати настрій, мені так найбільше подобається.

Сьогодні фотографую багато моделей, є кілька замовлень на весільні фотосесії. Роблю фоторепортажі: нещодавно знімав фестиваль «Срібний татош», а також «Парад наречених», під час якого співпрацював із командою «Еволь Весілля».

Українська — для роботи

Коли фотографував моделей, вчив українську. Всі моделі знають англійську, але я спілкуюся з ними й українською. Мені треба сказати їм про те, який настрій передати, які емоції виявити. Це дуже складно, якщо дівчина не розуміє мене. Тому я вивчив українську, аби ми могли зрозуміти одне одного. В університеті теж вивчаємо українську, зокрема її граматику, але я вивчив мову саме під час спілкування.

На Закарпатті за два роки я зробив близько ста фотосесій. Фотографував 35—40 моделей і робив багато репортажів. У Львові працюю під час канікул в університеті. Клієнти самі знаходять мене через соціальні мережі. Я не хотів би брати гроші у своїх батьків, частково вже можу забезпечити себе завдяки роботі.

У всіх країнах є хороші й погані люди

Чотири роки я жив у Лондоні разом зі своєю сім’єю, навчався там у школі. Ми переїхали через татову роботу. Один рік жив у Дубаї й уже третій рік живу в Україні. Знаю арабську, англійську мови, урду, три індійські мови та українську. У всіх країнах є хороші й погані люди. Від поганих потрібно триматися подалі. Але загалом хороших більше і я знаходжу саме таких.

На Закарпатті мало випадків дискримінації

Спочатку люди в Ужгороді ставилися до індусів дивно, але сьогодні я маю чимало знайомих серед закарпатців. Була неприємна історія з аквапарком, коли я не розумів, чому до нас так ставляться, але тепер усе нормально. Буває, в маршрутках дивно дивляться на нас. Але таке є у всіх країнах. Я вважаю, що коли таких випадків мало, це добре. На Закарпатті їх мало.

У Луганську, де я жив 10 місяців, мені не дуже подобалося. Місцеві люди спілкуються російською, не люблять англійської. В університеті в нас були пари з української мови, але ми вивчали російську. Місто велике, тільки люди не дуже привітні. На Закарпатті, у Львові набагато краще. Я фотографував кілька разів у Львові, тому трохи знаю місто.

Я хочу працювати в Європі, але думаю повернутися на Закарпаття

Професія лікаря, яку я обрав, складна, відповідальна, бо це лікування людей. Найважливіше в ній — врятувати людину. Іноді важливо діяти рішуче і не втрачати жодної хвилини. Я хочу бути дитячим лікарем — педіатром.

Сьогодні ще не знаю, ким хотів би більше бути: фотографом або медиком. Хочу навчатися на педіатра, але ще не знаю, чи буду ним працювати. Може статися так, що буду фотографом.

Я хочу працювати в Європі, але думаю повернутися на Закарпаття. Мені тут добре, тут є друзі, два роки були тут дуже класними. Можливо, навіть працював би тут. Якщо мені сподобається місцева дівчина, одружився би з нею. Якщо її покохаю, то немає значення, якої вона національності.

Щастя — це робити те, що я зараз роблю

Сьогодні для мене найважливіше — балансувати між навчанням в університеті й фотографією. Знаходжу час для обох занять, хоча іноді це складно.

Цей рік для мене дуже щасливий. Щастя — це мати хороших друзів, робити те, що я зараз роблю: фотографувати, навчатися в університеті, ходити в гори. Батьки підтримують мене в моєму життєвому виборі. Вони просто хочуть, аби я був щасливий.

Наталія Каралкіна,
Фото Олександри Шевченко