Ірина Галай, 28-річна дівчина з Мукачева — перша українка, яка підкорила найвищу гору світу Еверест.   Амбіційна, впевнена і виважена. А ще красива й легка у спілкуванні. Вона вивчала комп’ютерні науки в Національному авіаційному університеті, а працює з нафтою в Києві, в компанії «Альянс Ойл Трейдинг».

Досвід альпінізму в Ірини — три роки, перша підкорена вершина — Казбек, далі були Кіліманджаро, гори Непалу і вулкан Охос-дель-Саладо. Ірина каже, Еверест — найвища, але не найскладніша вершина, тому в неї чимало планів ще цікавіших сходжень. До слова, ціна експедиції — 65 000 доларів США.

Наразі альпіністка відпочиває в комплексі «Термальні води Косино», де вона нещодавно дала прес-конференцію для закарпатських ЗМІ.

Публікуємо пряму мову, продовження читайте згодом.

Усе почалося з пробіжки на Казбек

У дитинстві я каталася на лижах, зараз на сноуборді, кожні вихідні взимку в нас були сімейні вилазки на закарпатські гірськолижні курорти, мабуть, воно так десь у мені засіло, коли навколо сніг, гори.

Мій альпінізм почався зі спору зі співробітником, він загадав бажання, аби я піднялася на Казбек, я сходила, мені дуже сподобалося. Кавказ — це неймовірно, там така краса. Я вискочила дуже легко, хлопцям допомагала носити речі. Потім придивилася до Кіліманджаро, бо давно вже хотіла в Африку поїхати, там побувала. Підкорила деякі гори в Непалі, була на найвищому вулкані світу Охос-дель-Саладо в Чилі.  

У мене понад три роки альпіністського стажу. Це дуже мало, бо тільки до Евересту готуються три роки. До сходження я готувалася дуже наполегливо, бо розуміла, що це один шанс стати першою українкою на найвищій точці світу.

Ризик і обморожені пальці

Звісно, я розуміла, що ризик є, але я намагалася про це не думати. Мій гід Віктор Бобок розповідав про експедицію, учасники якої обморозили собі всі пальці, а я йому казала, давай поговоримо про експедицію, де все добре закінчилося.

Казали, що мені там так погано буде, так погано, там усім погано, я ж приходжу, лежу, чекаю, коли мені вже стане погано. Гід уранці питав, як справи, а я кажу, почуваюся супер. Перші дні я ще ходила гарна, з накрученим волоссям, це вже потім два волоски стирчали. Спочатку всі дивувалися, мовляв, що я там роблю і навіщо. Я казала, що хочу бути першою українкою на Евересті й буду.

Я доволі розважлива людина і розуміла, що не хочу помирати, в мене був хороший гід, якому я довіряла на 100 %. До Евересту ми з ним були на найвищому вулкані світу, де проходили акліматизацію. Він казав моїм рідним, що бачив, на що я здатна в горах, що мені не треба бігати по восьмитисячниках, як це роблять інші альпіністи перед Еверестом. А ще з таким бажанням стати першою українкою на Евересті, що ще потрібно? (У Ірини була конкурентка з України Тетяна Яловчак).

Дорога тільки одна

На Еверест спочатку треба піднятися морально, а потім фізично. Якщо людина не готова морально, то їй там нема чого робити.

Я зустрічала багато спорт­сменів, які не можуть піднятися навіть на 4000 м — це гірська хвороба. Але я все одно впевнена, що все в нас у голові. Мій напарник Павло з Москви у базовому таборі казав, що на висоті 6400 м зникне голос і почне хитати, в нього так було під час двох попередніх спроб сходження. Він піднімався до 6400 м і з ним відбувалося все, що він попередньо казав, я впевнена, що це людина так себе налаштувала. В нього цього разу знову не вийшло, він дуже ослаб, почалася гірська хвороба, він навіть три дні не зміг пробути на висоті 6400 м. Там, де я спускалася 40 хвилин, він спускався 9 годин, йому ніякого кисню не вистачило би, щоб піднятися на вершину.

Дуже багато людей повертаються (не доходять до вершини). Думаю, половина з них — через холод, вони замерзають, це може бути через неправильне спорядження, одяг. Є фірма, яка виготовляє штормові костюми, але є нюанси в тих же замках, якщо вони пропускають повітря, то при температурі -60 оС і вітрі ви не простоїте навіть 10 хвилин. А необхідність стояти є. Буває, люди технічно не готові, можуть повиснути на стіні, не можуть лізти, а ти стоїш і чекаєш, бо дорога одна. Є перильна мотузка, за яку тримаєшся, обійти людину, яка повисла, не вийде, дорога тільки одна. Людина лізе хвилину, півгодини — задишка, знову лізе хвилину, знову півгодини задишка. Ти чекаєш. Якщо ти погано вдягнений, тобі доведеться повернутися назад.

Критичні 10 днів на висоті 6400 м

Щодо алгоритму сходження, то спочатку ми піднімаємося до базового табору, де проходимо акліматизацію, я хотіла йти далі вже наступного дня, але гід казав, що треба хоча би кілька ночей там переночувати. Потім піднімаєшся до middle camp на висоті 5700 м і так поступово далі. В альпінізмі дуже важливо не поспішати, мені це було складно, бо в мене була конкуренція, мені було важливо стати першою, я постійно поспішала. На висоті 6400 м я пробула 10 днів — для організму це критично, мені казали, що більше 4 днів тут перебувати не можна, бо втрачаєш апетит, вагу, відчуваєш головні болі й починається безсоння, відтак   зникають сили. На такій висоті організм, як бензиновий бак у машині, його наповнили бензином і ти їдеш, а заправки ніде нема. Чим швидше їдеш, тим швидше втрачається пальне. Тому мені радили берегти енергію, яка знадобиться на вершині.

Мій організм не відчував різниці між базовим табором і висотою 6400 м. Я двічі туди піднімалася: першого разу на 7000 м, аби акліматизуватися на сідлі, переночувати без кисню, після цього є готовність до вершини, організм адаптований. Потім треба спуститися в базовий табір відпочити, бо там більше кисню. І ми знову піднялися на 6400 м, звідти мене не можна було жодними силами спустити.

Мене інформували, де перебуває моя конкурентка — українка Тетяна Яловчак з іншої експедиції. Якби вона була закарпаткою, може, я трішки переживала би, бо тільки наші, закарпатські можуть конкурувати зі мною. Вона піднялася наступного дня після мене.

До речі, в мене часто запитували, чи я не внучка Анатолія Букреєва, який ходив на Еверест без кисню, а ми ще й зовні схожі з ним.

Чим вище — тим складніші умови

Коли я дійшла до базового табору, то думала, як житиму в цьому наметі, потім, коли піднялася на висоту 6400 м у інший табір, то там думала, який класний намет був у базовому таборі. Коли піднялася на 7000, то думала, на 6400 були прекрасні умови. Чим вище піднімаєшся, тим складніші умови, менше їжі, води, вода в нас була тала. До речі, з собою на Еверест я взяла дві пляшечки косинської води, одну залишила на вершині, а одну принесла назад. Було ще трішки води з собою, ми її нагрівали, розводили з талою. Вода там дуже довго кип’ятиться.

На висоті 6400 м працював кухар, а потім ми їли тільки те, що з собою взяли — цукерки, чипси. Рюкзак мав важити до 10 кг, більше, думаю, не реально взяти навіть чоловіку. Я можу нести значно більше, ніж деякі чоловіки. На висоті 6400 м ти ще легко несеш рюкзак, а вже далі таке відчуття, ніби ти несеш на собі шерпа (шерпи — це помічники альпіністів під час підйому, їхнє головне завдання — нести речі, на кожного альпініста — один шерп).

Страшні прірви перед вершиною і смертельний антураж

На саму вершину ми піднімалися вночі, десь із 22.30   до 6.00, тож ми не бачили цих жахливих, страшних прірв, вже побачили їх, коли почали спускатися. Я ще думала, як я сюди піднялася, а ще спуститися треба. Спочатку піднімаєшся на хребет, потім ідеш ним такими трьома сходами, зараз там встановили металеві сходи, якими треба вилізти. Це складно, бо на тобі багато ваги, свій костюм ненавиділа, взуття важить 2,5 кг, ти несеш на собі 80 кг усього, це було найважче.

З вершини одразу треба спуститися на рівень 6400 м, де можна переночувати, ми спускалися повільно, годин 10, дуже повільно, бо йдеш однією дорогою з тими, хто піднімається, треба чекати, пропускати. Та й страшно, там бачиш обрив, звідки видно восьмитисячники, саме тоді розумієш, наскільки високий Еверест. Я бачила тіла, коли ми спускалися. Їх усі там бачать. Мороз усе зберігає і вони лежать там багато років. Але їх дуже дорого зняти. Місцеві шерпи часто гинули, коли пробували це зробити. Я навіть думаю, що це такий антураж гори. Якби місцева влада або родичі захотіли, вони могли б організувати якусь спеціальну операцію.

Вершина: ейфорія і почорнілі пальці

На вершину піднімаються з Китаю і Непалу, в момент, коли я там опинилися, було ще чоловік 15. Площа вершини десь 10—15 кв. м.

На вершині пробула 20 хвилин. Намагалася зателефонувати супутниковим телефоном рідним, знала напам’ять, може, 4 номери — батька, сестри, найкращої подружки й одного знайомого, в якого у номері всі двійки. Ніхто, крім знайомого, не підняв трубку, він якраз був за кордоном. Я розказала, що я на Евересті, а він уже всіх знайомих обдзвонив. Поки набирала номери, ледь пальці собі не відморозила, руки задубіли, посиніли, почорніли.

Я ще прапори України, Косина розгортала, фотографувалася, було ж стільки справ: подзвонити, сфотографуватися, прапор розгорнути.

Була ейфорія, якраз уже дізналася, що я перша українка на Евересті, через маску не було видно моєї усмішки.

Мої друзі приїхали в аеропорт у футболках із моїм логотипом, який придумала моя сестра Марія, там було написано «Ірина», зображено гори і надпис «Еверест».

Я більше замучилася в рідній Україні, даючи інтерв’ю, ніж на горі.

Держава наразі не відреагувала якось, але зі мною зв’язувалися з Федерації альпінізму України і сказали, що я отримаю визнання в неолімпійських видах спорту. Закарпаття мене привітало, мені дуже приємно.

Наслідки для здоров’я: ревматизм і «яма»
шлунка

Наслідки після сходження є. Наприклад, ревматизм, тому що там постійно мерзнеш, уночі прокидаєшся від того, що твої кістки холодні. Це супроводжується болями, вночі прикидаєшся від болю в ногах. Зараз це потрішки проходить.

Шкіра постраждала. З’яви­лася так звана яма шлунка — коли він певний час був у стані стресу, не отримував усі необхідні речовини, зараз шлунок боїться, що буде в таких самих умовах, тому намагається все зберегти. Як випиваю склянку водички, то одразу вся пухну, ноги заливає...

Але це легкий переляк, бо бувають значно серйозніші наслідки. Я знаю випадки, коли альпіністи по три місяці лежать у санаторіях, не можуть встати, їх годують ложечкою, а я вже за тиждень була на заняттях спортом.

Думаю, косинська вода давала і дає мені енергію, багато альпіністів питали, що я приймаю. Я не втратила жодного кілограма — це нереально для Евереста, люди втрачають там мінімум 10 кг. Я там по три порції могла з’їсти, інші думали, що я вітаміни приймаю.  

Іра підніметься на складніші вершини

Я стала першою українкою на Евересті, але це не найскладніша гора у світі. Вона є вищою, але є набагато складніші й цікавіші вершини для мене. Я люблю технічний альпінізм, готуватимуся до цікавіших вершин, повірте, на багатьох із них не були чоловіки з України, не те що жінки. Думаю, нема таких гір, на які я не змогла би піднятися, якщо добре підготуватися і постійно тримати себе у формі.

Після Евересту я зрозуміла, що людина здатна на все, головне — бажання. Вважаю, якщо щось запланувати, то треба йти до кінця і всім показати, що коли є мета, до неї треба прямувати, не зважаючи ні на що. У мене багато хто не вірив, мовляв, не вірилося, що ця людина ходить у гори, спить у наметі, але так сталося, що я стала першою українкою на найвищій точці світу. Думаю, маю бути прикладом для тих людей, які втратили віру в себе.

Евеліна Гурницька, ПроЗак