Розмова з відомим у Закарпатті лікарем Тарасом Шелепцем.

У багатьох народів світу здавна побутує повір’я про те, що в кожної людини від народження до самого кінця є свій янгол-охоронець, який у скрутні моменти буття може прийти на допомогу, рятуючи людське життя. В реальному житті часто цю благородну роль виконують люди в білих халатах — лікарі. Особливо це стосується лікарів-реаніматологів, які за фахом покликані не дати нам впасти чи встигають повернути з провалля небуття.

19 червня в Україні святкуватимуть День медичного працівника. Напередодні професійного свята охоронців здоров’я ми зустрілися з добре відомим у краї лікарем — анестезіологом-реаніматологом Тарасом Шелепцем.

— Тарасе Миколайовичу, заздалегідь вибачте за «банальне» запитання, яке зазвичай журналісти ставлять своїм респондентам у таких випадках. Як ви потрапили у професію?

— На ваше, як ви висловилися, банальне запитання така ж стандартна відповідь. Народився я в 1949 році в селі Малий Березний. Медиків у нашій родині ніколи не було. Батьки, брат, невістка — всі вчителі. Так би мовити, ціла вчительська династія. Однак для мене з дитинства був ще один приклад поваги людей до представників інших професій, який спонукав мене змінити сімейну традицію.

Мова про дуже хороших лікарів із часів мого дитинства, яких глибоко поважали не тільки в нашому селі: хірурга Ворожильчака та гінеколога Сокача. Саме вони своїм прикладом відданості професії та повагою оточуючих до їхньої праці і вплинули на моє рішення стати в майбутньому лікарем. Звичайно, не останню роль зіграло і палке дитяче бажання допомагати людям, лікувати їх та рятувати життя. Вже тоді я усвідомив, що все залежить власне від тебе самого, від твого розуму і твого бажання вчитися та працювати. І врешті-решт, допомагати людям — це найважливіше покликання людини. У мене, так би мовити, власне життєве кредо. Те, що ти самому собі добре вчинив, не йде в Книгу буття, а те, що ти зробив іншому, обов’язково на її сторінках.

З такими намірами після закінчення середньої школи я й поїхав до обласного центру здобувати фах лікаря. У 1972 році закінчив медичний факультет Ужгородського державного університету. І моя дитяча мрія збулася. Після закінчення університету почав працювати в невідкладній медицині Чопської вузлової лікарні.

— Пане Тарасе, як давно працюєте в обласному центрі?

— Відверто кажучи, мені часто таланило в житті. У 1976 році в Ужгороді відкрилася Залізнична лікарня, на той час найкраще технічно оснащений медичний заклад у області, куди на роботу потрапив і я. Однак добре відомо, що в медицині найважливішу роль віді­грають лікарі, а не техніка. Мені пощастило працювати поряд із такими корифеями лікарської справи, як Самуїл Карпюк, Юрій Сас, Володимир Торбич. Вони робили багато успішних операцій. Самуїл Карпюк у той час провів складну і чи не найпершу в області операцію на серці з кульовим пораненням. Саме на ті роки припадає розквіт медицини в місті.

У старій залізничній лікарні не було ні хірургічної, ні анестезіологічної служби, а з відкриттям нової з’явилися палати інтенсивної терапії й я був єдиним анестезіологом у лікарні. Фактично тоді я й заснував службу анестезіології. А в 1999 році відкрили відділення анестезіології, де я став завідувачем. Відділення проіснувало до 2009 року, а потім почалися скорочення соціальної сфери на залізниці й відділення закрили. Але ми продовжували працювати.

Звичайно, не можу не зауважити, що великий внесок у розвиток залізничної лікарні зробив головний лікар Ананій Добровольський, справу якого продовжив Микола Вереш, а згодом Володимир Канчій.

— Отже, колектив вашої лікарні можна привітати з 40-річним ювілеєм.

— Дякую. Однак, на жаль, це останній ювілей лікарні, відомої ужгородцям як Залізнична. Не секрет, що це стало наслідком економічної кризи, яка торкнулася не тільки залізниці, але й держави в цілому. Саме завдяки останньому головному лікарю Залізничної лікарні Володимирові Канчію відбулася реорганізація закладу в Ужгородську центральну районну лікарню, чим було збережено фаховий колектив наших медичних працівників.

Таким чином, Ужгородський район отримав подарунок до Дня медика — повноцінну лікарню, якої раніше в районі ніколи не було.

Треба віддати належне Ужгородській районній владі, що саме після реорганізації лікарні покращилося матеріальне забезпечення, вже немає проблем із киснем, на початку року   закуплено ліків на півмільйона. Перші три дні хворий повністю забезпечений ліками.

— Яка ваша думка стосовно стану медицини в державі?

— Стан медицини в державі я оцінюю як поганий, тому що, по-перше, треба прийняти закон про трансплантацію, соромно вже возити наших дітей на трансплантацію до Білорусії.

По-друге, треба нарешті запровадити страхову медицину, тому що немає таких грошей, щоб витягнути медицину за державний кошт. В Америці є лише дві державні програми: для пенсіонерів та бідних, а для інших — страхова. Державною має бути лише невідкладна допомога. Майбутнє за страховою медициною.

— Пане Тарасе, краянам добре відомо, що ви більшість свого часу проводите на роботі. Як до цього ставиться ваша родина?

— Справа в тому, що моя сім’я це переважно медики: я, дружина, дочка, невістка... Загалом нас 7 медиків у родині, які добре розуміють специфіку роботи лікаря. За час існування лікарні вже з’явилася ціла династія — Шелепці.

— Вибачте за незручне запитання, але чи змогли ви за понад 40-річний стаж лікаря-реаніматолога звикнути до втрати пацієнтів?

— До смерті звикнути не можна. Людина народжується, щоб померти. Як то кажуть, день, коли ти народився, це перший крок до твоєї смерті. Прикро, коли помирає людина, яку можна врятувати. Найчастіше помирають занедбані хворі. Це люди, яких нам привозять у важкому стані — онкологія та цирози.

Існує таке поняття: «Ми можемо оживити лише тих, кого нам дозволяє Господь».

— Тарасе Миколайовичу, напередодні Дня медичного працівника України дозвольте привітати вас із професійним святом і побажати ще довго бути нашим янголом-охоронцем у білому халаті!

— Дякую. Зі свого боку хочу привітати всіх своїх колег із професійним святом та побажати їм міцного здоров’я, адже від їх­нього власного залежить і здоров’я пацієнтів! Щастя вам і вашим родинам! І, звичайно ж, успіхів у роботі!

Розмовляв Микола Кошута