60 років любові, яка виявляється по-різному, але за своєю природою вічна.

«Чоловік і дружина — це самостійні характери і не можна змушувати іншого ставати таким, як ти. Але треба намагатися зрозуміти одне одного. Якщо любов справжня — порозумітися набагато легше. Тривалі шлюби ті, де є справжня любов», — приблизно так звучить рецепт щасливого шлюбу, який триває 60 літ поспіль у сім’ї відомого науковця Петра Лизанця і лікарки Надії Лизанець.

Вони познайомилися наприкінці 1955 року, а одружилися 14 січня 1956 року. Було достатньо близько двох місяців, щоб зрозуміти, що це любов на все життя.

«Ми зустрічалися в ужгородській бібліотеці, бо я саме працював там над дисертацією, яку захистив у квітні 1959 року. Коли Надія мала вільний час, приходила до мене в бібліотеку, де ми спілкувалися. Невдовзі вирішили одружитися. Весілля відбулося 14 січня 1956 року. Воно було скромним, на 15 осіб. Від мене був свідок — мій хороший друг Іван Смоланка. У церкві вінчатися було заборонено, тому ми вінчалися в Берегові, в хаті батьків, а весілля було на квартирі в її батьків, де ми спочатку й жили. Потім отримали квартиру на вулиці Другетів, де живемо й нині», — пригадує цей час Петро Лизанець. Його дружина — не любить значної уваги до себе, не прагне слави і в час підготовки матеріалу трохи прихворіла, тому спілкувалися ми з її чоловіком.

Петро Лизанець — один із найвідоміших сучасних закарпатських науковців. Його доробок становить понад 500 праць, які ледве вмістилися у 30 томах, упорядкуванням яких Петро Миколайович займався з 2008 до 2015 року. Також у архіві Петра Лизанця 743 листи від науковців із 20 країн світу. Ще одна епохальна праця, створена за його безпосередньої участі — «Загальнокарпатський діалектичний атлас», над яким він працював спільно з науковцями закордонних академій наук протягом 30 років як автор і член міжнародної редколегії.

Науковець народився на Свалявщині, в Родниківці, але нині вболіває, щоб селу повернули його справжню назву — Ізвор. У сім’ї його батька-лісоруба було п’ятеро дітей. Нині всі його рідні, на жаль, покійні. Їм і присвятив 30-томник своїх праць.

Петро Лизанець — заслужений професор УжНУ, заслужений діяч науки і техніки України, володар ордена від Угорської Республіки — лицарського хреста. Очолював кафедру угорської філології протягом 49 років, із 1966 до 2015 року. Був деканом філологічного факультету, першим деканом Гуманітарно-природничого факультету з угорською мовою навчання, а нині очолює Центр гунгарології при УжНУ.

Його дружина Надія Василівна походить із родини вчителів, яких перенаправляли на роботу до різних міст. У час приходу радянської влади її батьки переїхали жити в Ужгород. Батько Надії працював кілька років в обласній раді у відділі освіти. У час одруження з Петром Надія навчалася на третьому курсі медичного факультету, а сина народила за рік — у 1957 році — й на догляд за дитиною її відпустили з навчання всього на два місяці.

Надія Василівна майже все життя пропрацювала дитячим лікарем.10 років перед пенсією працювала в УжНУ, вела медсестринські курси при військовій кафедрі.

«Я більше займався наукою, ніж сім’єю, але зрозуміло, що приділяв чималу увагу й рідним. Наш син пішов слідами моєї дружини, здобув освіту лікаря-гінеколога і сьогодні працює завідувачем відділення в одній із клінік Угорщини. Дочка захистила докторську дисертацію, здобула звання професора, працює на факультеті іноземної філології. Нині багато допомагає нам», — розповідає Петро Миколайович.

За 60 років, безсумнівно, є що згадати, але найщасливішими є спогади про народження двох дітей, двох онуків і першого правнука — Доріана. Нині всі вони збираються за одним столом на Різдво, Пасху, сімейні дні народження.

«Щастя для кожного своє: для одного — коли має багато грошей і робить що хоче. Для мене — що я видав свої праці у 30 томах і залишаю після себе наукову спадщину, що мої праці будуть вивчати студенти і сьогодні вже вивчають. Щастя є і в тих людей, які добре виховали дітей, коли діти їм допомагають, народжують їм онуків, правнуків, особливо це важливо для старшого покоління. Я сьогодні більше уваги приділяю правнукові, ніж колись дочці з сином і внукам. Для мене велике щастя, коли правнук приходить до мене і говорить щось до мене. Тому щастя буває різне. Щастя — коли людина задоволена собою, своїм життям, коли здорова і коли вона зробила в житті щось важливе. Я своїм життям дуже задоволений, я досяг того, що хотів», — розповідає Петро Лизанець.

Багато щасливих спогадів у нього залишилося від поїздок за кордон. Петро Миколайович відвідав чимало країн світу як вчений, якого запрошували на міжнародні конференції. Подорожі були його хобі. Тривалий час він очолював товариство угорсько-радянської дружби і подорожував завдяки роботі. Їздив на міжнародні конференції, затим із дружиною їздили багатьма країнами, щоб і вона побачила світ.

Петро Лизанець переконаний, що любов живе набагато довше, ніж три роки, і вважає відомий вислів Фредеріка Бегбедера абсолютною неправдою. «Любов буває різна: буває тілесна, потім настає період, коли без людини не можеш жити, бо звикаєш до її характеру, допомоги, порад, тоді любиш людину за її характер, доброту. Дуже важливо мати поруч себе друга, порадника, бо в житті є різні періоди і дуже важливо мати з ким поділитися. А якщо ти один — це трагедія. Любов вічна, але треба її цінувати, любити одне одного, бо це дуже важливо в житті», — радить Петро Миколайович.

У дні 60-річного ювілею з дати весілля Петро Лизанець стверджує, що 60 років шлюбу це багато, зважаючи на тривалість життя в Україні. Тому має бути щаслива кожна сім’я, яка доживе до такого ювілею. Його дуже турбує значний відсоток розлучень у сучасних сім’ях. Адже раніше розлучення було великим соромом перед громадою.

«Я думаю, що сім’я має створюватися з великої любові, коли люди знайомі не кілька днів. Колись на Закарпатті вимагали свідоцтво про здоров’я і молодого, й молодої. Це був обов’язковий атрибут для шлюбу аж до 1945 року. Заборону на одруження ніхто не давав, але довідки були потрібні», — пригадує Петро Лизанець.

Сучасним сім’ям Петро Миколайович радить ставитися до шлюбу з великою відповідальністю. Він переконаний, що молодь повинна добре думати, перш ніж пов’язувати своє життя з іншою людиною. Треба добре знати свого обранця чи обраницю і спільно будувати стосунки, щоб дожити в щасті й великій любові до діамантового весілля.


«Безмежно вдячні долі, що маємо таких батьків, дідуся і бабусю, якими пишаємося, яких поважаємо і любимо.
Хай і надалі Вас береже Бог нам усім на радість, а здоров’я не підводить і буття не розчаровує.
На многая і благая Вам літ, наші найрідніші!»
Діти, внуки, правнук

Наталія Каралкіна