Про навчання ужгородців дистанційно та ідею першої
приватної англомовної школи.

«РІО» продовжує висвітлювати тему дистанційної та приватної освіти в Ужгороді. Публікація в попередніх числах газети мала свої відгуки — батькам, як мінімум, цікава така альтернатива, а є і взагалі противники системи під назвою «школа». Цього разу пропонуємо історію Андрійка Ресенчука, який фактично сам уже третій рік освоює шкільну програму, а також про те, як у перспективі в Ужгороді могла би працювати приватна англомовна школа європейських стандартів.

Андрієві 9 років, він навчається дистанційно у третьому класі школи в Переяславі-Хмельницькому. Перші два роки освоював науку в Сімферопольській школі № 31. Він із творчої родини Станіслава Ресенчука та Олени Арбузної, яка також працює з дітьми. У нього ще двоє молодших братиків, які, найімовірніше, також самотужки навчатимуться вдома. До слова, у садочок ця малеча також не ходила. Олена, будучи вагітною, читала багато про дітей і їх виховання й натрапляла на те, що в Росії (на той момент) була широко поширена ідея сімейної освіти. Згодом вона часто знаходила тексти про дистанційну освіту — десь уже тоді у свідомості батьків вимальовувалося, що така форма навчання у принципі хороша. Вони з чоловіком почали купувати книжки на кшталт «цікавої математики, фізики, хімії», відтак зібрали цілу бібліотеку, вже тоді родичі й близькі відчували, що діти цієї подружньої пари певно до школи не підуть. Коли прийшов момент початку шкільного життя старшого сина, у той час не лише в Ужгороді, а й в Україні дистанційна система шкільної освіти була таки незвичною. Хлопчика записали до єдиної в ті роки школи з дистанційною формою навчання.

Мама в інтерв’ю «РІО» каже, що син і сам не дуже хотів іти у звичайну школу. Йому тоді було неповних сім років. На думку Олени, сьогодні хоч дітей і віддають у школу в шість, вони, можливо, готові до цього розумово, але психологічно їм може бути важко сидіти, витримувати це все. Пані Олена просто хоче, аби її син висипався, аби можна було взяти підручник і поїхати в парк, аби було значно більше вільного часу.

«Діти, які ходять до школи і на групу продовженого дня, все одно потім сидять увечері з батьками і вчаться», — коментує Олена.

СЕМЕСТРОВА ПРОГРАМА МАТЕМАТИКИ ЗА ДВА ТИЖНІ Й БЕЗ УЧИТЕЛЯ

Щодо системи навчання, то в Андрія нема розкладу, часової чи результативної норми, яку він має виконувати щодня. Цього року батьки відкрили для себе, що у спеціалізованих магазинах продається календарне планування, де розписано все на кожен урок, що треба знати в першому семестрі, а що — у другому... Тому вони, маючи такий план і відповідні підручники, знають, як варто рухатися. Мама сказала синові, аби він проглянув, скільки тижнів він має на семестр, які предмети є в переліку, що саме він хоче вивчати зараз...

«Я хотіла, аби він уже трішки сам це почав планувати...» — зізнається Олена.

Спочатку школяреві це дуже сподобалося, він вирахував, що за два тижні зможе вивчити семестрову програму математики. І так він півмісяця по 30—40 хвилин на день займався тільки математикою і вивчив усе необхідне. Після двотижневої програми математики він відпочив, потім трішки почав відкладати на «завтра», а згодом інтенсивніше займався. Олені подобається ідея навчання, скажімо, блоками — тут не може бути такого, що все, дзвінок, математика закінчена. Адже саме в цей момент у дитини якраз могло щось відкритися, нарешті вона зрозуміла або врешті стало цікаво, вона хоче ще, а тут раз і все, кінець. Мама хоче, аби були свобода й усвідомлення, що і тобі добре, і результат є.

«Він виспався, тоді і прокинувся, це близько 8.00, допоки ми всі прокидаємося, він собі читає свою художню книжку, потім спілкуємося в колі родини, снідаємо, далі вчимося, а потім він іде на гуртки», — розповідає О. Арбузна про типовий день Андрійка.

З досвіду цієї родини серед плюсів такої освіти — тут не дивляться, як ти прийшов до результату, головне, аби ти прийшов. Тут не грає ролі, чи ти виконав абсолютно всі завдання з певної теми підручника, чи зробив вибірково. Якщо дитина зрозуміла, їй не обов’язково вирішувати все, можна рухатися далі. Відомо, що у звичайних школах дають алгоритм розв’язання задачі.

«Я інколи кажу чоловікові, дивися, він так цікаво розв’язав цю задачу», — додає співрозмовниця видання.

Тут багато чому треба вчитися не лише дітям, а й батькам, адже саме тато з мамою беруть на себе велику відповідальність. Жінка переконана, що у програмі початкової школи нема нічого такого, що батьки не могли би пояснити дитині. Сім’я дуже ретельно підходить до вивчення англійської мови, спеціально підбирала підручники, диски, щодня намагалися займатися. Мама переконує, все інше син може вивчити сам, якщо щось не зрозуміло, є той самий Інтернет, відтак хлопчик сам вчиться шукати інформацію, яку він не зрозумів. Часом батьки пояснюють, якщо є така необхідність, а для Олени один із сенсів дистанційної освіти — навчити сина вчитися, і вона вірить, йому не потрібна буде допомога репетиторів. Ті самі фізичні, хімічні досліди можна вивчати з допомогою відповідних відеороликів. У жінки була ідея запропонувати комусь із фізичного факультету УжНУ проводити заняття для невеличких груп, відтак цей же викладач може вже виховувати майбутні кадри, у результаті абітурієнти прийдуть вступати не тому, що нема куди вступити, а тому що їм прищепили до цього любов, їм це цікаво.

ВСЯ ПРОГРАМА ДРУГОГО КЛАСУ — ЗА ОДИН СЕМЕСТР

Щодо безпосереднього конт¬ролю навчання вчителями, то з самого початку варто було приїздити у школу двічі на рік, у першому класі хлопчика привезли взимку, влітку можна було не їхати, оскільки в родині народилося немовля, у другому класі вже так виходило, що Андрій трішки переганяв потрібну програму. Коли у грудні у другому класі треба було складати семестрову програму, батьки вирішили вже взимку спробувати скласти всю програму другого класу — екстерном. З 2014 року школяр, звісно, вже вчиться в іншій школі у Переяславі-Хмельницькому. Наразі там уже 90 дітей на дистанційній формі. У школі є один ентузіаст, який домовився, що у цю школу можна взагалі приїздити двічі за весь період навчання (скласти державну підсумкову атестацію після 4-го і 9-го класів). Дуже часто якість навчання можна перевірити просто по «Skype», ті самі вірші напам’ять можна записати на відео, аби вчитель міг подивитися.

ДОМАШНЯ СОЦІАЛІЗАЦІЯ

Звісно, дуже часто на користь класичної школи використовують термін «соціалізація», на що мама Андрійка запитує, мовляв, чому всі вважають, що у школі   це соціалізація і більше ніде? Якщо дивитися об’єктивно, то дитина має ходити у школу, аби отримати знання. Якщо порахувати, скільки залишається цього часу на спілкування, то не буде, напевно, і двох годин на день. При цьому знання не будуть якіснішими за ті, які можна здобути вдома за 40—50 хвилин. Андрій щодня відвідує гуртки, він спілкується з дітьми.

«Соціалізація — це вміння розмовляти з різними людьми різного віку, соціального статусу, а діти це все бачать, коли спілкуються з батьками, із близькими людьми», — вважає Олена.  

Так, її син не хоче у школу, при цьому йому трішки самотньо вчитися, але наступного року його брат Арсеній розпочне навчання, так буде веселіше і цікавіше.

300 ДОЛАРІВ НА МІСЯЦЬ ЗА ПРИВАТНУ ОСВІТУ АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ В УЖГОРОДІ  

У контексті альтернативи класичній шкільній освіті можна розглядати і приватну.   Ужгородка Інга Іванчик, яка навчалася і працювала у Канаді, США й Чехії, чотири роки керує місцевим центром розвитку «Початок» (де вчить дітей англійської), близько п’яти років працює над ідеєю приватної школи в Ужгороді, де вчителі з Європи викладатимуть усі предмети англійською.   Для цього необхідно знайти інвесторів, які зацікавлені в розвитку освіти. Чи є такі охочі? Інга каже, трохи є, але і трохи нема. А ще вона зазначає, було би добре з боку держави, аби вона була відкритішою і надала би приміщення для майбутньої школи — йдеться про приміщення на кшталт сьогоднішніх початкових шкіл на базі дитсадків.

Безумовно, якщо така освіта буде в Ужгороді, то вона буде тільки платною. Річ у тім, що європейські школи, які спів¬працюватимуть із гіпотетичною ужгородською школою, будуть відправляти своїх учителів, що   тут працюватимуть, за заробітну плату не українських мірок. У Києві є така початкова школа, вона працює з Кембриджем, усього у цій школі навчається до 35 учнів — і це на рівні столиці — тому говорити про щось подібне в Ужгороді все одно наразі доволі складно. У столиці така освіта вартує до 1100 доларів за місяць, а в Ужгороді є достатня кількість людей, які могли би дозволити собі платити за школу близько 300 умовних одиниць за місяць, тим паче, якщо підрахувати вартість репетиторів поза школою, то десь така сума і виходить. Водночас, зважаючи на ситуацію у країні, якщо ще два роки тому в такого роду заклад можна було би набрати десь 50 маленьких ужгородців, то тепер, може, 10—15.

ШКОЛА, ГУРТКИ, РЕПЕТИТОРИ — КОЛИ ЖИВУТЬ ШКОЛЯРІ?

Чому ця ідея зародилася в Інги — бо вона бачить, що в сьогоднішніх наших школярів просто нема нормального дитинства. Вони до другої-третьої години у школі, далі англійська, гуртки, в них нема життя. Питання, для чого ходити у школу, а потім ще півдня і вечір витрачати на репетитора і домашні завдання із батьками.

«Ну, вивчив у школі, і що? Застосувати вони це не можуть», — міркує Інга Іванівна.

На думку вчительки, школа має бути такою, аби батьки також почувалися комфортно, аби це було так, як за кордоном, тобто малеча перебуває у школі до 16.00 і до 16.00 у неї вже все виконано, включаючи домашні завдання, проекти. Також було би добре, аби спеціальний мікроавтобус розвозив діток по гуртках.

Ще одна підстава для втілення такого масштабного проекту у майбутньому — Інга просто прагне, аби вчителі були добрішими і зацікавленими у своїй праці. У своїй практиці вона ніколи не кричить на дітей, покарання — так, але кричати і виганяти за двері — ні.

«Серед проблем нашої державної освіти й низька зацікавленість учителів. Я за 13 років викладання як три години готувалася до одного уроку 10 років тому, так і сьогодні це займає стільки ж часу», — ділиться своїм досвідом педагог.

За її переконанням, «набити руку» — це не зовсім те, якщо вчитель зацікавлений, то в нього у подальшому підготовка до занять забиратиме ще більше часу. Вона вже 5 років без перерви вчить певних учнів, звісно, вона має шукати щось нове (вправи, ігри, проекти), аби школярі не втрачали мотивацію.

Коли Інга заміняла у звичайних школах, то вона «дурила» систему — під час уроку було взагалі інше, ніж те, що вона записувала в журнал.

«Якщо ти зацікавлений у рості своїх учнів, більше ніж держава, дури систему. Якщо державі потрібен журнал, то пиши туди. Треба тобі зробити той відкритий урок? Зроби, все одно на цих уроках усі викладачі теж дурять, бо такого ставлення, як на відкритих уроках, усе одно нема», — стверджує співрозмовниця «РІО».

З іншого боку, справді шкода вчителів, бо важко уявити, як працювати, коли понад 30 дітей у класі. Якщо 15 діткам можна дати ту любов, то як це з 30—35 дітками... При цьому залишається питання до того ж рівня викладання англійської, якщо на урок іноземної дітей ділять на групи, то чому викладач за 45 хвилин не може пояснити нормально цим 10—15 учням? Чому після англійської у школі вони ще мають іти до мовного репетитора... і нічого не знають. Чому у школі за 4 роки дітей не навчать читати, писати і трохи говорити?

«Кажуть, у нас безкоштовна освіта. Ні, не безкоштовна. Сядьте і порахуйте, скільки ви витрачаєте на репетиторів і гуртки», — резюмує керівниця центру «Початок».

Евеліна Гурницька