Розвиток медійної освіти на Закарпатті неможливо уявити без Юрія Бідзілі — завідувача кафедри журналістики Ужгородського національного університету, професора. Цього тижня він зустрів знакову дату народження — 50-річний ювілей. Багато в чому це й визначило із відповідальним колегою й умілим керівником характер розмови. Але не тільки…

— Юрію Михайловичу, кожен із нас у дитинстві мріяв кимось стати…

— Я хотів опанувати чимало професій, починаючи від космонавта, бо тоді це існувала така мода, і закінчуючи філологом та журналістом, особливо в усвідомленому віці. Власне, щодо останнього, то так і сталося. Правда,   чомусь не асоціював себе із журналістикою в Україні. Мабуть, держава була тоді такою. Ми орієнтувалися на її столицю. Прагнув поїхати вчитися до Москви чи Ленінграда, однак мати, царство їй небесне, категорично виступила проти. Навіть забороняла їхати до Києва. Отож приїхав вступати до Ужгорода, де на той час журналістику не вивчали. Саме тому вибрав філологію. Не жалкую, бо знання давали фундаментальні. У студентські роки дописував   до газет, брав активну участь у заходах, пов’язаних із часописами, відвідував різні гуртки, які діяли при редакціях.

— Чи пам’ятаєш той день, у який тебе «охрестили» в журналіста? Маю на увазі перехід із російського відділення на журналістське.

— Це був, з одного боку, достатньо переломний крок, а з іншого — реалізація дитячої мрії. Це те, про що ти, в принципі, вже й не думав, бо вже освіта є, ти працюєш в університеті. Усе сталося завдяки двом людям. Зокрема, значну роль відіграв визнаний не лише у вітчизняній журналістиці професор зі Львова Володимир Здоровега. Я з ним багато говорив, звернувся за навчальними планами. Володимир Йосипович, світла йому пам’ять, прихильно до мене поставився. А ще сказав, що сам теж філолог і нічого в цьому страшного нема, що так само очолив у дуже молодому віці великий підрозділ журналістики на Західній Україні. Ось так я і взявся до нової роботи. Не зовсім погоджуюся з тією ідеєю, яка останніми роками обговорюється: мовляв, журналістика — спеціальність, якій не потрібно вчитися, сфера, де може будь-хто працювати. Навпаки — це фах, який потребує навчання постійно. Причому медійник мусить учитися не лише своєму фаху. Адже коли потрібно йти на інтерв’ю, то не можна виглядати абсолютним профаном у конкретній галузі. Необхідно правильно сформулювати запитання, орієнтуватися у відповідних процесах, термінології тощо.

— Із того першого періоду, коли зароджувалося відділення журналістики, найбільше згадуєш…

— …Тренінги. Я — достатньо відповідальна людина й чудово розумів, що не вивчав журналістику. Так, щось читав, мав фахові книжки, які цікавили. Але того було замало. Тому за можливості відвідував різноманітні   заняття. Навіть не соромився сидіти поруч зі студентами. Фактично років із п’ять так навчався. Усього було: і цікаві проекти, і поїздки за кордон…

— Не так давно відділення журналістики УжНУ, яке переважно ти весь час очолюєш, святкувало 15-річчя. Незабаром і 20-річчя. Що змінилося в університетській освіті з його появою?

— Мені приємно, що майже в кожному ЗМІ області працюють наші випускники. Особливо «помолоділо» телебачення. Загалом ми пройшли певні етапи. Перший був пов’язаний з недовірою, поділом на теоретиків і практиків. Наступний — становлення, коли, десь, можливо, і задовольняючи викладацькі амбіції, ми почали дописувати до газет. Якщо пригадуєш, то мали за правило десь щось опублікувати.   Я, наприклад, заносив матеріали до «Срібної Землі», «Новин Закарпаття», «Молоді Закарпаття». Далі розпочався такий собі електронний етап, коли виникла життєва необхідність організувати телерадіоцентр. І ми це зробили завдяки американцям, завдяки тому, що створили громадську організацію «Медіа-перспективи». Мали непоганий досвід співпраці з відділенням сприяння розвитку преси й демократії в Україні при Посольстві США, поїздки для підвищення кваліфікації до США, Великобританії, Швеції. Швидко намагалися реагувати на ті зміни, які відбувалися в суспільстві, зокрема в журналістиці.

— Сьогодні вона продовжує зазнавати кардинальної перебудови. Фахівці ведуть дискусії, чи виживуть газети, що буде далі за Інтернетом і як впливають у ньому соціальні мережі. У контексті поступу світової журналістики та потреб, які висуває, власне, специфіка нашої області, яким ти бачиш подальший розвиток відділення журналістики в УжНУ?

— У журналістиці, як у науці, повинна бути не лише практична складова, а й добра теоретична база, щоб журналіст умів комплексно аналізувати ситуацію, яка склалася. Пригадую, як у дискусіях із колегами під час наукових конференцій, семінарів лунали пропозиції творити журналістику за зразком західної: переважно репортерську, інформаційну. Але люди потонули в морі повідомлень і потребують фахових роз’яснень щодо розвитку тих чи інших процесів, явищ. Тому сьогодні потрібно багато аналізувати. Саме такі матеріали, публіцистика стають нагальністю. Інформацію написати не так уже й складно. А ось вирізняти її особливості, патогенність, агресивність, уловити підтекст — набагато складніше. Щодо нашого регіону, то ситуація ще заплутаніша. Приміром, не розумію, як хочуть зорганізувати Громадське телебачення на Закарпатті. І загалом у регіонах, де є транскордоння. Газети, думаю, не пропадуть. Це те саме, що казали, коли з’явилося кіно, що зникне театр. Правда, ми якось усі все із запізненням робимо. Скажімо, я ознайомився зі шведським досвідом виживання часописів. Скандинави зробили їх електронну передплату. Існує у вільному доступі й Інтернет-версія друкованого видання, але вона неповна. А весь номер може надходити на персональний гаджет, телефон чи айпад, тобто на електронну пошту. Вважаю, рано чи пізно до цього прийдуть і вітчизняні газети. Бо їх друкований варіант, по-перше, дуже затратний (фарби, папір, до того ж імпортні), а по-друге, електронна версія набагато швидша, а тому конкурентоспроможніша. Що стосується суто закарпатського інформаційного простору, то варто враховувати специфіку національного складу населення. У загальнодержавному величезному механізмі, медіа-середовищі той маленький сегмент буде занадто складно знайти. Якщо це стосується угорців, румунів, словаків чи німців, то вони шукатимуть те, що їм рідне. І коли є можливість отримувати сигнал з Угорщини, Словаччини, Румунії, то навряд чи люди шукатимуть ті 20 хвилин новин, які виділять на Першому національному каналі для регіональних новин. Думаю, тут державна інформаційна політика не є виваженою, її стратегія ще не напрацьована, достатньо не продумана. З інформацією не можна жартувати. Це все ж бомба сповільненої дії. У нас інформаційний простір існував сам по собі, а ті, хто мав ним керувати, — окремо. І тому маємо те, що тепер відбувається на Сході України. Боюся, що в інших регіонах те саме може повторитися.

Я мав розмову зі своїми колегами на конференції в Словаччині, і все те, що відбувається в нашому інформаційному просторі, для них у більшості є невідомим, адже не проводимо політику іномовлення. Було би добре, якби при телерадіокомпанії «Тисі-1» існувала ще «Тиса-2», яка б розповідала про Україну для мешканців сусідніх країн. А в нас на обласному телебаченні хочуть поставити хрест. У Польщі подібні проблеми в ЗМІ обговорювали публічно, причому в двох площинах: на фаховому рівні й серед глядацького загалу. А ми маємо багато галасу, проте без урахування запитів аудиторії. У контексті сказаного коригуємо розвиток відділення журналістики, щоб його випускники відчували пульс регіону, його специфіку.

Воднораз ми рухаємося в напрямку, який дає можливість одночасно готувати медійників, котрі знаються на друкованих, електронних ЗМІ аж до Інтернет-журналістики. Окремо слід виділити й такий комунікативний сегмент, як реклама та піар. Загалом сьогодення вимагає універсального журналіста, бо світ став надзвичайно складним, і зрозуміти процеси в ньому зможе тільки всебічно підготовлений фахівець, зокрема і з нашої галузі.

— Мій земляк, відомий економіст і політик Володимир Черняк якось сказав, що «Журналісти — засланці демократії: вони заслані в суспільство богом демократії — свободою слова». Чи поділяєш таку думку?

— Частково так, але якщо журналісти об’єктивні, справедливі, то їх усюди не люблять. Утім медійники не повинні бути провладними чи проопозиційними. Вони повинні бути самі по собі. І це не моя думка, а Володимира Здоровеги, що журналістика — четверта влада — то лише метафора. Бо журналістика не є владою, а радше голосом громадськості, народним контролем, щоб можновладці, люди загалом щось не робили погане, шкідливе. На жаль, поки в нашій журналістиці ще не вистачає корпоративної солідарності, як за кордоном, зокрема в Європі, США, хоч там величезна конкуренція серед ЗМІ. Правда, у нас журналісти бідні, а отже, і   залежніші. А повинні, як й інші громадяни, їсти, платити за комунальні послуги, купувати одяг тощо.

— Британська письменниця й медійниця Ребекка Вест писала, що «журналіст — людина, яка має талант щодня заповнювати порожнечу». Яку ж порожнечу журналістика заповнює в тобі?

— О-о-о, журналістика фактично для мене сьогодні — усе. Насамперед задоволення. Від спілкування зі студентами, викладачами та іншими колегами. Отримую задоволення від того, що читаю газети. Мене цікавлять наукові проблеми в галузі. Практично жодну «Свободу слова» Андрія Куликова не пропустив. Порівнюю політичні ток-шоу. Інколи набридають новини, але намагаюся дивитися на всіх каналах, проаналізувати. Потім до теми заняття щось обговорюю з молоддю... Узагалі, якщо брати у відсотках, то журналістика заповнює в мені добрих 85—90 з них. Я нею так набридаю, що мені вже й дружина каже: «Так, про роботу вдома вже ні слова». Журналістика — це те, що запалює чи я в тому запалений.

— Наскільки ти різний у журналістиці й поза нею?

— Мабуть, не різний. Я такий, який є. Дещо запальний, із загостреним відчуттям до несправедливості. Страшенно не люблю, коли люди обіцяють і не виконують того. Це мене дратує. А на роботі я такий, як і вдома. Можу подобатися, можу не подобатися. Не цукерка, щоб усім припав до смаку. Воднораз намагаюся бути толерантним, увійти в ситуацію. Але не скажу, що є зручним.

— Яких життєвих висновків дійшов перед своїм 50-річчям?

— Ну, це гарний досвід, так думаю. Дійшов висновку, що вже чимало знаю, пройшов, можу ще стільки ж зробити, бо маю сили й здоров’я, слава Богу. Думаю, настав саме такий період, коли ще багато чого можна встигнути.

— У тебе наполеонівські плани?

— Не люблю говорити наперед. Не вважаю себе забобонною людиною, але плани не розкриваю. І коли ми навіть уже реалізовуємо деякі проекти, то ніколи наперед про них не кажу. Говорити можу про щось, коли це вже є доконаним фактом. Але плани є. Інше питання, чи зреалізую повністю. Час покаже.

— Який подарунок до ювілею найбільше очікував?

— Найжаданішим є здоров’я, добробут моїх рідних, близьких, стан абсолютної безпеки, бо потенційно живемо в непростому світі. Можу тішитися, що в когось є добре, і це приємно. Інші, матеріальні подарунки — дрібнички. Хоч кожна з них теж може стати приємною. Головне, щоб дарувати не з каменем на душі.

— А як щодо приказки про сто гривень і сто друзів?

— Маю багато друзів, кожного по-своєму ціную. Із деким домовилися, що   зідзвонюємося певного числа. Ось, приміром, із кумом — усередині кожного місяця. Є однокласники, із якими підтримую добрі стосунки. Для мене це теж важливо. То своєрідний тил, захисне коло. І якщо в ньому все добре, то й мені добре. Тоді отримую життєвий тонус і краще його реалізую.

Володимир Тарасюк