«З хлопцями ми неодноразово обговорювали, що воюємо не за президента, не за парламент, ми воюємо саме за Україну. Там, як і тут, усіх бісить ота несправедливість у державі. Багато хто говорить мені: чого ви там сидите? Йдіть на Київ. Але як залишити передову? Якби люди хоч на мить побачили ту атмосферу, яка там панує, не говорили би так», — розповідає військовий Збройних сил України, який захищає державу у Щасті, Денис Висоцький.


На війні він пробув понад півтора місяця. Сьогодні має 10 днів відпустки, під час яких приїхав на Закарпаття. Попереду — ще 9 місяців війни...

У свої 31 рік Денис здобув три дипломи: спочатку навчався інформатиці, затим закінчив економічний факультет УжНУ, а після цього здобув диплом юриста на факультеті післядипломної освіти. Займався громадською діяльністю, був депутатом. Військового з нього зробила життєва випадковість, але він не вагався: йти чи не йти в АТО, і сьогодні має намір самовіддано відслужити на захист держави.

«Я відразу зрозумів, що піду на передову, що в тилу не буду відсиджуватися. Тил — для молоді, для тих, кому є що втрачати, за якими плачуть матері, дружини, діти. У моєму випадку або йти на війну, або взагалі не йти», — стверджує Денис. В інтерв'ю ProZak.info він розповів про будні військових у Щасті, яке вже зовсім не щастя, а також про власне бачення миру на Сході, перетворень у державі й життя після війни.

27 липня вручили повістку, а 30-го — уже поїхав

— Чому ти вирішив піти в АТО? Рішення було добровільним чи примусовим?

— Це взагалі цікава історія, адже мені повістка не приходила. Я прописаний у Хусті, а в кращого друга мало бути весілля. 10 років тому закінчився термін закордонного паспорта, і для отримання нового потрібна довідка з військкомату. Я прийшов у військкомат у Хусті, там навіть справи на мене ще не було заведено. «Наїхали» на мене, а я кажу, що хай вручають повістку. Тож одразу в кабінеті й отримав її. Це було 27 липня, а 30-го я вже поїхав на навчання. У мене ще до цього часу було рішення йти в армію. Бачу, як мої друзі, знайомі — сильні хлопці, які за кордоном працюють, не хочуть йти в армію. А мені соромно, я не зміг би спокійно спати, якби дав хоч копійку за те, щоб не йти.

— Як батьки поставилися до твого рішення?

— Медкомісію я пройшов, рідним спочатку нічого не говорив. За день до від'їзду прийшов додому і сказав мамі, що завтра їду. Вона спочатку не повірила, потім не знала, що сказати, просила, звісно, щоб не їхав, але не було навіть часу щось вирішувати: я сказав їй десь о 9-й вечора, а виїжджати мав о 5-й ранку.

Спочатку нас привезли у Рівненську область, де ми перебували шість днів. Я був зовсім зеленим: зброю в руках не тримав, форму не носив. Для мене вся ця ситуація спочатку була невеликим шоком.

Затим нас відправили до Чернігівської області в «Десну», де півтора місяця вже тривали навчання. Сьогодні наша дислокація — місто Щастя Луганської області. Із Закарпаття нас на Схід доїхало семеро. Спочатку хлопці говорили, що не поїдуть на передову, а коли вже був розподіл, ніхто не відмовлявся.

— У яких умовах ви проживаєте? Як із матеріально-технічним забезпеченням? Держава допомагає у чомусь, чи справді все тримається тільки на волонтерах?

— Загалом у військовій справі за ці півтора року багато що змінилося. Про недоліки сьогодні не маю морального права розповідати. Сьогодні багато волонтерів приїжджають для навчання. Це медики, які були на передовій у найважчі для України часи. Вони навчають нас наданню першої невідкладної допомоги.

Волонтери допомагають, привозять продукти харчування, одяг. Трохи розбалували усім цим деякі батальйони. Немає централізованого рівномірного розподілу. Держава не може зробити повне забезпечення і сказати волонтерам «досить!», або ж надати перелік того, що потрібно і в які пункти. А то виходить, що свої волонтери намагаються допомагати своїм. Але ж це одна країна і поруч можуть бути хлопці, які набагато більше потребують допомоги. Держава не звертає увагу на такі речі. Звичайно, волонтери потрібні, без них не знати, як усе було би. Але сьогодні вже забезпечення хороше: годують добре, одяг теж хороший, не вистачає хіба що фруктів. Якість форми — це вже інше питання, але що маємо — за те вдячні.

«Режим тиші діє, але спокою все одно нема»

— Навряд чи доречно запитувати про перші враження, але все ж, що тобі найпершим запам'яталося на східній частині України?

— Перші враження: їдемо з Харківської області, проїжджаємо перший блокпост, потім другий, а між ними дорога — як між Ужгородом і Мукачевом. Цією дорогою лише раз на півгодини можна побачити автівку. Практично ніхто не їздить. Тільки блокпости повсюдно, війна відчувається на кожному кроці.

Щастя — це насправді зовсім не щастя. Таке невелике містечко, приблизно, як наш Хуст. Сьогодні воно дуже зруйноване. Супермаркет, наприклад, прямо зсередини розгромлений, як і чимало інших будівель. Це жахливо...

— Чи діє сьогодні там режим тиші?

— Режим тиші діє, але спокою все одно нема. У магазин заходимо по двоє-троє, з автоматами, бо можуть взяти в полон, потім обмінювати тощо. Якщо сприймати тишу в її буквальному розумінні, то її нема. Доводилося виїжджати на виклики, укріплювати блокпости...

— Як налаштоване місцеве населення?

— Якщо ближче до тилу — Харківська область, то місцеві взагалі не люблять військових, вони відкрито висловлювалися проти, говорили нам, що самі можуть захистити себе. Харків чомусь недолюблює нас. А в Щасті від людей взагалі не чув негативу. Вони самі бояться, хвилюються, та й ми з автоматами постійно ходимо, то хто і що нам буде казати за таких умов. Люди хочуть, щоб війна вже швидко скінчилася. Вони не хочуть у «ЛНР» однозначно. Якщо їм дати вільний вибір — туди чи в Україну, то вони виберуть Україну.

Там мертва зона. Дорожнеча неймовірна. Продукти харчування втричі дорожчі. Ми трохи дивимося місцевий канал так званої ЛНР — «Луганськ-24», то в Плотницького смішні питання виносять на голосування: скільки закупити картоплі, цибулі. Хіба такі питання в парламенті вирішувати? Але в них це актуально.

— Багато говорять і про контрабанду, яка нібито прогресує там...

— І буде прогресувати. Це закономірний процес, від безвиході. Місцева міліція, яка теж несе там службу, палила човни місцевим, щоб контрабанду не возили. Мені здається, що хай би люди заробили принаймні в такий спосіб. Людина собі провезла міх картоплі, заробила кілька гривень. Місцеве населення змушене займатися контрабандою або виїжджати від безвиході. Сьогодні там половина будинків пустують, люди повиїжджали. На десятки років це втрачений край, глухий кут можливостей.

— Тобто ти вважаєш, що десятки років потрібно, щоб ситуація нормалізувалася?

— Це моя думка. Хтось говорить, що мир, мирні угоди.. Ми ж дивимося цей «Луганськ-24», де триває їхнє засідання так званого кабміну — сидять там самозванці й заперечують один одного, що в них не гривні в ужитку, а рублі. Як це в одній країні може бути дві валюти? Я вважаю, що ця територія наразі не перейде до України. Це якась гра, нав'язана не нами.

За що війна — не зрозуміло

— Хлопці, які воюють, розуміють, що ця війна нав'язана?

— Ведеться незрозуміла війна. Під час війни має бути усвідомлення, що триває боротьба з агресором, відстоюються інтереси держави. А в цій ситуації не зрозуміти — за що ведеться боротьба. Хлопці розуміють, що вони борються за Україну, але які цілі ми переслідуємо — ніхто не бачить. Так, буде мир, і скоріше би він настав, бо це скалічені долі, багато померлих, травмованих.

— Напевно, командири вас налаштовують відповідним чином? Вони говорять, яка мета цієї війни?

— Мої командири — майже всі мої однолітки. Щоправда, вони вже побували у важких бойових умовах, мають хороший досвід. Молоді немає чого хвилюватися чи боятися. Керівники досвідчені. Можливо, рік тому доводилося все починати спочатку, тому й було так складно. Тепер духу не відняти. У нас більшість хлопців сьогодні такі, на яких спокійно можна покластися у разі чого. Сепаратисти навпаки — практично всі боягузи, біжать одразу. Але на боці цих псевдореспублік воюють найманці — кажуть, що їх до 3-х тисяч, а також збройні сили Росії. Якби цим «ЛНР» і «ДНР» не допомагала Росія, ми вже давно задушили би це.

Наші всі налаштовані патріотично, на захист своєї Батьківщини. Кажу ще раз: воюємо не за президента, не за парламент. Розуміють усі, що ми там перебуваємо, а в країні бардак, що ця влада не вартує й краплі крові. Але оскільки війна в країні нав'язана, то доводиться воювати, бо передову так просто не залишиш. Півкраїни, напевно, одразу відійде, якщо все це залишити.

Для себе я впевнений, що рушієм перетворень у країні стануть саме військові. Я не кажу, що вони прийдуть зі зброєю і зроблять анархію в країні. Але місяців Майдану не буде однозначно. Я чомусь впевнений, що перетворенням у державі сприяють військові.

— Доводилося спілкуватися з військовими так званої ЛНР?

— За час, поки я там був, не виникало таких ситуацій. Зате спілкувався з тамтешнім населенням. Дуже різні настрої: для одних Русь-матушка, інші хочуть жити в Україні, бо коли навіть продукти харчування не можуть придбати, то ситуація загалом їх не приваблює. Вони чекають миру, вже втомилися.

«Кожен із нас розуміє, що в будь-яку мить все може розпочатися знову»

— Як ти вважаєш, що в тобі змінилося за цей час?

— Для себе я теж аналізував це. Вчора збиралися з друзями, то вони кажуть мені, що я став спокійний. Раніше я був емоційний, реагував на найменші дрібниці, а зараз усе це не має для мене жодного значення. Сиджу тут, а всередині відчуття ніби чогось нема. Мабуть, переоцінив цінності. Тут немає того, за що варто так хвилюватися. Місцеві розбірки не вартують виїденого яйця порівняно з тим, що робиться там. Можливо, я по-іншому почав сприймати різні речі. Якщо на цю війну потрапляють хлопці, то вони там одразу стають чоловіками.

— Як ти себе бачиш після війни?

— Раніше я був депутатом. Брав активну участь у житті свого регіону. Буду продовжувати активну громадську діяльність, буду відстоювати інтереси колишніх військових. Держава обіцяє допомогу, але дій наразі не видно. Адже люди віддають на війні найдорожче — здоров'я і життя. Спочатку тобі обіцяють всі блага, а повертаєшся звідти — а тут нічого не чекає. Тому хочу допомагати хлопцям.

— Сьогодні ти не відчуваєш страху, адже знову маєш їхати на Схід?

— Страху не відчуваю, але трохи розслабився за цей час. У мене таке класне ліжко, добре так на ньому спати (Усміхається. — Авт.). А там у мене дуже незручне ліжко. Страху немає, були внутрішні хвилювання перед невідомістю, коли їхав туди.

Ще під час ротації запитував у хлопців, як там, на передовій? Вони мені з такою дивною усмішкою відповідали: приїдеш — побачиш. Напевно, десять разів можна розказувати про все це, а коли приїжджаєш, то все зовсім по-іншому сприймається.

— Що для тебе сьогодні найважливіше?

— Сьогодні я однозначно повертаюся туди, щоб відслужити. Напевно, повернутися звідти і є найважливішим. Там про це не замислюєшся, але це справді найважливіше. Мир миром, але кожен із нас розуміє, що в будь-яку мить усе може розпочатися знову.

Наталія Каралкіна

ВІД РЕДАКЦІЇ

Денис закликає ужгородців на виборах 5 листопада проголосувати за сильного та рішучого кандидата, який неодноразово надавав підтримку воїнам АТО — Сергія Ратушняка!