300 років невдовзі виповниться Благовіщенському монастирю оо. Василіан у селі Боронява і 26 років із часу повернення обителі до монахів Чину Святого Василія Великого. Історія цього направду Святого місця дещо співзвучна з тернистим шляхом України, яку Василіани завжди підтримували в її національних прагненнях. За час існування монастир закривали, будівлі руйнували, опісля територія переходила у власність держави, також із боку православних були спроби його захопити і лише в 1990 році до обителі знову повернулися монахи Чину Василіан. Саме в цьому монастирі сьогодні знаходиться ікона Божої Матері, яку намалював Іоаникій (Йоанікій) Базилович, ЧСВВ, 230 років тому.

Монастир у Бороняві є найдавнішим у Хустському районі й одним із чотирьох монастирів, які сьогодні об’єднані у Провінцію Святого Миколая Василіанського Чину Святого Йосафата. Загалом до цієї Провінції історично належать шість обителей — Імстичівський, Малоберезнянський та Мукачівський монастирі, які спільно з Боронявським нині об’єднані у відновлену Провінцію, а також Грушівський, який усе ще перебуває в руках православних, та Ужгородський, котрий із 1949 року є фізичним факультетом УжНУ.

Боронявська Чудотворна ікона дуже схожа з Маріє-Повчанською

Отець Лука Буняк досліджує історію цього монастиря третій рік поспіль. Він зазначає, що про минуле цієї обителі ми знаємо дуже мало, тож сьогодні історики працюють із джерелами, які можуть розповісти про монастир багато невідомого та цікавого для сучасників. Умовно історію монастиря можна поділити на заснування, розвиток, підпілля в радянський час, а також відродження.

В історичних хроніках цей монастир називають Хуст-Боронявським. Він заснований у 1716 році греко-католицьким священиком Іваном Козаком, який був парохом у Нижньому Селищі та Копашневі, викупив територію пасовища в Бороняві й за неповні 20 років збудував тут невелику церкву, кілька келій.

У хроніках за 1765 рік згадується, що тут живе вже 12 монахів, а монастир має велике господарство. Йому належало 25 га орної землі, а під косовицю було відведено 24 га землі. Лісу було 2 га. Монахи мали своє пасовисько, два водяні млини. Три будинки було відведено для бідних і прислуги.

Найскладніший період історії почався у 1877 році, коли   австрійський імператор Франц Йосиф проводить «йосифінську» реформу, згідно з якою монастирі, які не приносили податки державі й не мали церковно-приходської школи, університету, ліцею чи колегіуму,   закриваються. 1875 року монастир був закритий. Монахи змушені були переселитися до лісу, де викопали собі глиняні   печери. Сьогодні печери завалені, збереглися лише входи до них.

На початку 1785 року одному з монахів неподалік сучасного монастиря з’являється Пресвята Богородиця і розповідає, що монастир відновиться й аби монахи молилися та чекали цього часу. За свідченням цього монаха отець Іоаникій Базилович, ЧСВВ, який на той час служив у Маріє-Повчанському монастирі, описує ікону Божої Матері на полотні. Якщо порівнювати Боронявську Чудотворну ікону з Маріє-Повчанською, то вони доволі подібні: ликами, руками, деталями одягу. Сьогодні Боронявська ікона пережила вже четверту реставрацію. З неї зняли зайву позолоту, невдало зроблені корони і з внутрішньої сторони полотна знайшли автентичний підпис автора ікони – «p. Joanichius Basilovich OSBM anno 1785.» Ікона має паспорт, виданий екс-працівниками Національного музею ім. Митрополита А. Шептицького, ЧСВВ, у Львові.

«Закарпатці ніколи не мали стосунку до Московського патріархату»

Дуже складний період для Благовіщенського монастиря оо. Василіан — ХІХ століття. Приблизно у 1842 році монахи повертаються до монастиря. У 1852 році монастирем керує ієромонах Єронім Фізер, за якого відбувається розвиток обителі й була списана грамота — «Помяник монахів, єпископів і ктиторів (доброчинців) цієї обителі» 1863 року. У 1867 році монахи   Києво-Печерської Лаври подарували василіанам Хуст-Боронявського монастиря богослужбову «Тріодь» та напрестольне Євангеліє.

Затим починається встановлення радянської влади на Закарпатті, яка добре підготувала православ’я до свого приходу. Олексій Кабалюк, якого сьогодні визнали святим, поїхавши на Афон, став великим москвофілом і почав переводити парафії з Сербського патріархату до Московського. Варто зазначити, що на той час існувала і проблема католицького духовенства на Закарпатті. Мукачівська єпархія тривалий час була мадяризована, що також сприяло поширенню православ’я. Багато священиків, що утримувалися угорською владою, мадяризували населення. «На Закарпатті після прийняття Ужгородської Унії 1646 р. православних залишилося небагато. І дуже важливо зрозуміти, що православні на території сучасного Закарпаття належали до різних юрисдикцій, найчастіше до Сербського патріархату. Тобто православні від початків аж до 20-х рр. ХХ ст. не мали жодного відношення до Московського патріархату», — розповідає отець Лука.

Монахи Боронявського монастиря в 1939 році одноголосно підтримали Карпатську Україну. Є згадки про обстріли іншого, Імстичівського монастиря за те, що монахи підтримували Августина Волошина. Пізніше їм довелося відбувати покарання за гратами за свою віру й підтримку українства.

Отець Йосип Завадяк, ЧСВВ — Мученик за Христову Віру

1947 року обласна Рада народних комітетів ухвалила рішення про закриття двох останніх монастирів — Боронявського і Великоберезнянського. Першим був закритий Мукачівський, затим — Ужгородський.

«Мукачівський монастир Святого Миколая був василіанським монастирем. У 1948 році його забрали православні батюшки, пізніше через брак монахів сюди заселяють православних матушок Московського патріархату. Свідченням того, що цей монастир був католицьким, є серед іншого могили отців та братів василіян на його території», — стверджує отець Лука. Сучасна православна церква в Бороняві теж збудована греко-католиками   у 1888 р., але також у 1948 році радянською владою була насильно забрана від греко-католиків і віддана православним МП.

В історії Боронявського монастиря почесне місце відводять отцеві Йосипові Завадяку, ЧСВВ, який був останнім ігуменом монастиря (призначений 1947 р.). Із приходом радянської влади Теодор Ромжа відправляє о. Йосифа служити в Діброву Тячівського району. У березні 1949 р. представники радянської влади заборонили йому священнодіяти та запропонувала перейти до російського православ’я. Але він не погодився, тому отця відправляють на 25 років до Воркути. Із приходом хрущовської відлиги священик дістає амністію й повертається на Закарпаття. Він мав дві освіти, був великим проповідником, гуртував навколо себе людей і йому знову пропонують перейти у православ’я.

О. Йосиф не міг мати добру державну роботу, адже був «небезпечним» для радянської влади. До Бороняви після звільнення йому забороняють повертатися, тому о. Йосиф Завадяк оселяється в Хусті. Працює на бензозаправці неподалік Рокосова.

«Саме завдяки цьому священикові Боронявський монастир став «гарячою точкою» для атеїстичного режиму, який панував у той час. У празник Введення у храм Пресвятої Діви Марії, 4 грудня 1958 року зранку при узбіччі дороги, що веде до Хуста, було знайдено напівживого отця Завадяка. Того ж самого дня він помер у лікарні. На василіанина наїхав вантажний автомобіль, а опісля ті, що були в авто, добивали ченця залізними предметами. Один із мешканців околиці ще підібрав о. Йосифа й завіз до лікарні, де той перед смертю прийшов до тями, а опісля упокоївся не лише від побоїв, але й за стараннями збоку», — розповідає Лука Буняк, ЧСВВ. Отець Йосиф дав приклад геройського свідчення та шляхом мучеництва довів свою вірність Богові й Католицькій Церкві.

У радянський час церква стала складом зерна, а монастирський корпус — дитячим садком

Найлюдніший відпуст при Боронявському монастирі відбувся 1946 р. На свято Пророка Іллі там зібралося до 40 тисяч прочан, у ньому взяв участь і єпископ-мученик Теодор Ромжа. Цього ж року монастир вирішують закрити, але фактичне закриття відбулося в 1948 році. Тоді ж частина богослужбових книг була передана православній громаді.

Затим уже радянська влада перетворює церкву на території монастиря на склад зерна, а монастирський корпус перетворили на дитячий садок. Потім тут було птахівницьке господарство, а в 1965 році була спроба розвалити церкву. Лише в 1988 році починається легалізація Греко-католицької церкви й вихід священиків із підпілля. Приміщення монастиря відбудували в різний час, один із корпусів монастиря збудували на фундаменті старого.

Боронявський монастир відслужив перше богослужіння в 1991 році на свято Різдва. Але православні так і не заспокоюються — подають офіційний запит на повернення монастиря їм, хоча історично не мають на нього права.

У 2000 р. було віднайдено поховання та здійснено перенесення тлінних останків останнього ігумена Боронявського монастиря перед його закриттям у березні 1948 р. о. Йосифа Завадяка, ЧСВВ (+4.12.1958), який загинув мученицькою смертю.

У 2008 році було освячено новий монастирський храм Воздвиження Чесного Хреста Господнього, у 2011 році було збудовано та освячено літній храм св. пророка Іллі для проведення богослужінь під час великих відпустів у Боронявському монастирі.

Сьогодні Благовіщенський монастир оо. Василіан набув сучасного вигляду. Його відбудова й оновлення стали можливі завдяки пожертвам вірників із усього світу, зокрема мюнстерської діоцезії Bistum Munster I Solidarite Cistersienne, про що свідчить напис на зовнішньому фасаді будівлі. Всередині церкви ще довершують розпис стін, іконостас тут дерев’яний, усе дуже скромно й лаконічно, без зайвих прикрас. Навіть квіткові композиції для оздоблення підбирають дуже стримано й в одному стилі. У підвальному приміщенні церкви облаштували невеликий музей з історії   Чину Святого Йосафата на Закарпатті. Там, зокрема, зберігаються і копії документів, унікальні архівні фото монастиря. У приміщенні обителі зберігається й «Помяник монахів, єпископів і ктиторів (доброчинців) цієї обителі» та богослужбова «Тіродь». Монахи зможуть показати ці унікальні книги допитливому туристові та розповісти про історію монастиря, але треба потрапити у відповідний час, тому що люди постійно прибувають до цього місця за молитвою, для сповіді, а то й за порадою. Майже 300 років поспіль це місце зберігає в собі Бога і лише кількадесят років поспіль у ньому моляться саме ті, хто історично має на це право.

Наталія Каралкіна