Огляд редакційної пошти.

Редакція має велику кількість листів, неодмінно всі будуть опубліковані. Пишіть нам свої історії, обов’язково вказуйте свої імена з прізвищами, ставте підпис і залишайте номер телефону.

Місцева влада поклала око на землю ужгородки

У повідомленні від ужгородки Маргарет Беседи вказано, що свого часу вона звернулася до Ужгородської міської ради для приватизації земельної ділянки площею 0,0821 за адресою м. Ужгород, вул. Мукачівська, 53. Проте міськрада відмовляє у приватизації цієї земельної ділянки (рішенням № 1507 від 7.11.2014 року), не мотивуючи причини відмови, також усупе­реч законодавству.

Власне, на цій ділянці сім’я М. П. Беседи проживає понад 50 років, крім того, наявне рішення Ужгородської міської ради депутатів трудящих 1954 року, яке закріплює земельну ділянку (визначає належність, розміри, межі) за домоволодінням за адресою: Ужгород, вул. Мукачівська, 53, додатково підтверджується експлікацією із плану забудови м. Ужгорода, довідками.

Відтак право на приватизацію, гарантоване Конституцією, — не використано громадянкою М. Беседою. Тобто, орган місцевого самоврядування використовує владу всупереч інтересам громадян, які її обрали, а діє для певного гурту «приближених» посадовців. У приватній бесіді стало відомо, що на цю земельну ділянку «поклали око впливові люди», які й диктують рішення місцевій владі. Більше того, якби були ухвалені на попередній сесії зміни до Генплану Ужгорода, то ця земля була б реалізована з аукціону, де, як можна здогадатися, її можуть придбати ті, кому вона «впала в око». Очевидно, що бізнес простий — продовжувати розпродавати державне та комунальне майно, а інтереси громадян, зокрема М. Беседи — це деталі...

Як ми бачимо, права громадян порушують ті інститути, які повинні сприяти їх реалізації. Ігнорування норм Конституції, Земельного законодавства є достатньою підставою не тільки для не обрання повторно теперішньої влади, а й притягнення її до відповідальності.

Про світлофори, «Юність», важливі будівлі, що пустують, та безліч обіцянок

Також ми отримали чергового листа від постійної нашої авторки Ольги Пономарьової. Цього разу в одному листі вона порушила кілька проблем міста. Такий собі напередодні виборів підсумок у кількох пунктах.

«Цікаво, що будуть обіцяти кандидати на посаду мера стосовно величезної будівлі колишньої хімчистки, яка за останні роки перетворилася на такий об’єкт, де можна знімати фільми жахів (це притулок для   бомжів, собак, пацюків, із вибитими дверима, вікнами, смородом від сміття, яким завалено все всередині та навколо)? — пише пані Ольга. — І коли на місці так званого базару «Білочка» буде цивілізований ринок, де зручно буде і продавати, і купувати? Де не будуть заважати погодні умови, а ваги будуть перевіряти і тебе кожного разу не будуть обманювати, а точніше обдурювати?».

Також ужгородка запитує, а що пообіцяють кандидати щодо облаштування центру спортивного життя нашого міста, області, де відбуваються змагання від міських, обласних до республіканських, європейських та навіть світових? Фасад спортивного комплексу «Юність» має доволі пристойний вигляд, а ось навколо нього треба попрацювати, аби довести все до ладу, що буде тішити око приїжджих та ужгородців. Наразі ж крім трави та сміття там нічого не видно. А цю вільну територію, праворуч від спорткомплексу, напроти 9-поверхівок на вулиці Заньковецької бажано було би перетворити на дитячу ковзанку для катання на роликових ковзанах. Чим це не подарунок місту та його майбутньому, дітям?

Крім того, читачка додає, мовляв, коли буде збудований торговельно-розважальний комплекс на ділянці між універмагом «Україна» та колишньою фірмою «Смерічка»? Наближається рік планового введення в експлуатацію цього довгобуду, а там крім огорожі та сміття усередині неї більш нічого немає. Розміри огородженої ділянки просто збільшують, а навколо залишаються бруд, калюжі, а це шлях до спорткомплексу та до 9-поверхових будинків на вулиці Заньковецької.

Також жінка зупинилася на питанні світлофорів на проспекті Свобода в районі універмагу «Україна», коли людина за 25 секунд повинна подолати чималеньку відстань   через два перехрестя: через проспект та вулицю Швабську. Для тих, хто пересувається містом тільки на автомашинах, світлофори працюють дуже зручно. Коли на тротуарах не будуть стояти автомашини, які обходити не завжди зручно, особливо у дощову погоду?

«У самому центрі Ужгорода, на Київській набережній поряд із драматичним театром стоїть будівля колишнього лікеро-горілчаного заводу, на базі якого після   закриття тривалий час працювали установи державної санепідемслужби, а з грудня 2007 року це приміщення взагалі не використовується. Міську санепідемстанцію, дезінфекційну станцію, токсикологічну лабораторію обласної СЕС забрали звідти, — провадить далі пані Пономарьова. — Кому це було потрібно? Кілька разів перепродавали, не вийшло, вартість когось не влаштовувала. І стоїть у самому центрі культурного життя Ужгорода будівля, при погляді на яку виникає питання, а кому це потрібно».

Також ужгородку обурює, що трубопроводи і далі «прикрашають» вулиці, провулки. Залишилися і колодязі на тепломережах, кришки з колодязів уже познімали та здали на металобрухт. Хто і коли зняв, ніхто не знає. Відкриті колодязі — це шлях до травматологічних відділень наших лікарень, перебування у яких вартує недешево.

Словом, про ці моменти теж варто обміркувати ужгородцям. Особливо, коли близяться вибори.

Земельний конфлікт у Воловці, міліцію та депутатів

У редакції є лист від мешканця Воловця Богдана Чучуна. Він пише про сусідський конфлікт та роль міліції і суддів у цій ситуації. У нього є рішення Воловецького суду, згідно з яким, встановлений земельний сервітут на право прокладення та експлуатації паном Богданом водопроводу та каналізації через земельну ділянку, яка належала на момент ухвалення судового рішення Іванові Брунцвику. Чоловік планував приступити до ремонту побудованих ним водопроводу та каналізації, які пошкодили хулігани з Воловця та села Гукливого (наразі редакція не вказує імена). Він додає, що один із хуліганів погрожував йому фізичною розправою, намагався заборонити проводити ремонт. Богдан Степанович звернувся у міліцію. Відповідь за підписом Л. Л. Файти була така: «За результатами проведеної перевірки нами ухвалено рішення про припинення подальшого розгляду Вашого повідомлення, оскільки у цьому випадку   відсутній склад будь-якого кримінального правопорушення. Рішення Воловецького районного суду та рішення Апеляційного суду оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних справ, ухвалою якого призупинено вчинення будь-яких дій за рішеннями Воловецького районного суду та Апеляційного суду Закарпатської області».

Також було призупинене рішення Апеляційного суду Закарпатської області щодо поновлення водопроводу і каналізації за рахунок відповідачів. Ці факти пан Чучун намагався довести правоохоронцеві Файті. Файта і далі у своїх листував зазначав, «що рішення суду про встановлення сервітуту зупинено». Наш читач і далі писав скарги та листи. Відтак надійшла відповідь за підписом Я. Й. Лебовича, у якій він визнає право Богдана Степановича на прокладення і обслуговування водопроводу, але, посилаючись на висновки комісії селищної ради, звинувачує чоловіка в недотриманні вимог проекту і будівельних норм при прокладенні водопроводу, що нібито дає право власникові суміжної земельної ділянки ліквідувати прокладений Чучуном водопровід.

«У цьому листі я описав лише частину конфлікту, який почався у вересні 2011 року і якому не видно кінця. Вся біда в тому, що фактичним власником суміжної ділянки є начальник Ужгородської КМС 198, депутат Воловецької районної ради, для якого закони не писані, — пише читач. — Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 29 січня 2014 року мені відмовлено в задоволенні вимог про поновлення пошкодженого водопроводу за рахунок відповідачів».

Кричущий випадок забудови в Ужгороді з безкарністю і цинічним нахабством

До редакції «РІО» написав ужгородець Павло з надією знайти допомогу у боротьбі з хаотичною і безсовісною забудовою Ужгорода.

«Кричущий випадок забудови з притаманною нашим ділкам безкарністю і цинічним нахабством», — висловлюється читач.

У його листі йдеться про район біля колишнього магазину «Океан», а конкретно про прибудову за адресою: Грушевського, буд. № 31(біля АВС «Арсен») та заїздом до двору будинку № 33 за цією ж адресою. Нахабство полягає у тому, що забудовник, ким би він не був, забрав від пішоходів половину тротуару. І це не короткотривала реконструкція, оскільки нещодавно прибула важка техніка і розпочала викопувати рів для майбутнього фундаменту прибудови, це все відбувалося на очах перехожих і мешканців району,   екскаватор розпочав роботу із викопування і навантаження на вантажівку

КамАЗ асфальту з тротуару. А далі вже вся територія була обнесена дерев’яним парканом. Це надзвичайно сильно ускладнювало рух пішоходів і створювало аварійно небезпечну ситуацію для них і водіїв, які виїжджають із даного двору будинку Грушевського № 33.

«Я як мешканець цього району за 20 років не пам’ятаю такого будівництва, що так грубо порушувало права мешканців. До цього тут працював магазин «Secondhand» і таких проблем не було, ще раніше був абонентський відділ «Укртелекому», — додає Павло.

Він пише, що вся вулиця потроху забудовується магазинами, кафе та іншими об’єктами, але жоден бізнесмен не дозволив собі зробити такий плювок в обличчя мешканців.

«На всьому відрізку вулиці Грушевського, яка простягається на 1,5—2 кілометра, не було жодного випадку, коли ділкам було мало місця для ведення справи, саме зараз знайшовся виродок, який хоче бути розумнішим за всіх, і ставить під загрозу життя перехожих — дітей і мешканців мого рідного району, і це не може не обурювати чи залишити нормальних людей байдужими», — значиться у повідомленні.

Павло ставить, певно, риторичне питання, куди дивиться так звана муніципальна поліція та скільки коштує мовчання мера Ужгорода Віктора Погорєлова, який, у першу чергу, несе відповідальність за таку кричущу несправедливість.

З історії назв вулиць Ужгорода

Тема назв вулиць Ужгорода останнім часом була чи не найпопулярнішою в «РІО», а також мала високе відвідування на сайті газети (www.rionews.com.ua). До редакції досі надходять листи щодо походження назв вулиць. У минулих кількох оглядах ми друкували листа Василя Рега, корінного ужгородця, викладача УжНУ, який хоче внести деякі поправки до того списку осіб, який публікувала редакція. Подаємо ще кілька цитат, а продовжимо в наступних числах «РІО».

«Доповнення до вашого списку базується на переліку вулиць Ужгорода, викладеного на сайті Ужгородської міськради», — пише читач.

Він розповідає про людей, йменнями яких названі вулиці. Редакція не завжди поділяє трактування історії автором.

Федір Манайло (1910—1978) — закарпатський живописець, графік, декоратор, монументаліст, народний художник України, уродженець села Івнцівці.

Іван Маргітич (1921—2003) — єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії з 1987 року, рукоположений у священики Теодором Ромжею у 1946 році, за активну участь у житті краю заслужив титул «народний єпископ», уродженець села Боржавське.

Іштван Мартон (1923—1996) — український композитор, заслужений діяч мистецтв України, художній керівник Угорського фольклорного ансамблю Ужгородської філармонії, уродженець села Софія.

Петро Милославський (1896—1954) — російський емі­грант, фольклорист і музико­зна­вець, перший керівник За­кар­пат­ського народного хору у 1946—1954 рр., фундатор во­каль­но-хорового професійного жанру у Закарпатті.

Ірина Невицька (1886—1966) — українська письменниця Пряшівщини, редакторка першого жіночого календаря, засновниця українського журналу   «Слово народу», авторка першого закарпатсько-українського історичного роману.

Листи оглядала Евеліна Гурницька