Продовження історії про автостоп ужгородки Лани Геворкян.

Публікуємо другу частину розповіді про мандрівку Азією дивовижної дівчини з Ужгорода Лани Геворкян. Нагадаємо, що в неї є кількаразовий досвід тривалих подорожей світом.   Вона зі своїм другом об’їздила всю Азію, про що ділиться з нами. Такі історії мотивують не лише більше подорожувати, а й змінити погляд на життя.

Про мистецтво в Узбекистані

Ви знаєте, в Узбекистані є таке мистецтво — мініатюризм, здається... Вони малюють ці картини на тематику фольклору, старовинного побуту. Вони дуже дрібно це роблять — на скриньках, на пергаменті певному — це дуже красиво. Ми жили якраз у хлопчика, який цим займався, він малював. Ось це мені дуже сподобалося, настільки дрібні деталі, це малюється дуже тонкими пензликами.

Про хліб у Лаосі і обіди за 5 гривень

А їжа... Я взагалі дуже люблю їжу, вона всюди прекрасна, а особливо в Лаосі — там є будь-яка їжа взагалі, і там є хліб, а хліба в Азії майже ніде нема, а це жахливо, тому що ми були понад півроку в Азії, де був рис-рис-рис, а хліба не було, були коржики, але ж це не хліб. Ми приїхали в Лаос, а там ці французькі батони.

Загалом я готую в дорозі на багатті або в людей удома, готувати — це майже завжди дешевше. Єдине, що В’єтнам, Лаос, Камбоджа, Китай — ось там реально дешевше харчуватися у їдальні, ніж готувати. Значно дешевше. Тобто там за 5 гривень можна з’їсти першу страву, другу, компот. А так, звісно, я готую. У кожній країні є щось дешевше: десь банани, десь коров’яче молоко... Всюди є щось дуже-дуже дешево.

Інформаційна втома

Був єдиний момент у подорожі, що я дуже засумувала за батьками, і я повернулася, тому що хотіла побути з мамою, з татом. В іншому мені було прекрасно, я готова була далі подорожувати. Ну, втома, звісно, є. Було таке, що п’ять днів ти просто лежиш і спиш, оскільки крім фізичної втоми стільки інформації, що мозок у будь-якому разі не готовий до цього. Ти щодня знайомишся з п’ятьма-десятьма новими людьми, вивчаєш десять нових слів — фізично це важко, ти маєш відпочивати.

Скільки країн я відвідала? Я не знаю, не рахувала... 25—27. Є такі країни, що одна за десять.

У нових місцях я також дивлюся головні локації, адже якщо вони відомі, то це також має бути цікаво. А потім просто гуляю містом. Знову ж таки автостоп, під час якого самі місцеві розкажуть, що варто подивитися, а цього жоден путівник не розкаже. Допоки ти доїхав до міста — ти вже все про нього знаєш, тобі вже все розповіли, навіть не треба читати в Інтернеті. Самі ж місцеві можуть розповісти, мовляв, ця локація відома, всі туристи туди ходять, але насправді там нічого вартісного нема. Ми їздили з подругою автостопом Південною Францією. Нам сказали, що в тих же Каннах нічого нема, туди просто всі їдуть на фестиваль. Нам порекомендували інші міста.

Про переваги CouchSurfing

Я сама приймаю дуже багато людей за CouchSurfing (мережа, через яку можна знайти безкоштовне житло у будь-якому куточку світу). Приїжджають звідусіль. Це можуть бути і ті люди, в яких я зупинялася, і зовсім незнайомі. CouchSurfing так влаштований, що ти не зобов’язаний приймати людей... У мене нещодавно було таке, що я переплутала дати, всім сказала, що можна приїхати, і в мене водночас мешкали 18 людей. У мене вся підлога була в людях. Я так спочатку розплакалася, думала все, що робити, але потім якось усіх розмістили.

Люди, які віддають усе

Найбільше запам’яталися люди з Вірменії. Я сама вірменка, але я не тому це кажу, насправді я дуже об’єктивно кажу. Там люди справді останнє віддають... У багатьох країнах ось ця вся гостинність обумовлена певними релігійними поняттями на кшталт: я прийму багато гостей, я потраплю в рай, грубо кажучи. А у Вірменії все це робиться від душі. Не скажу, що це тому, що там люди важко жили. Всюди люди важко жили — і в Таджикистані теж важко жили... А там таке особливе — це нагірна республіка Карабах, де періодично триває війна, там узагалі ці люди, це просто до сліз пробиває... І в Пакистані... Ось це все — ти заходиш, вони тебе побачили з рюкзаком, вони тобі все віддали. Ми одного разу зайшли в сільський магазин у Вірменії, купили хліб і згущене молоко, а ця жінка (продавщиця) накидала нам ще продуктів і навідріз не хотіла брати гроші, мовляв, ви ж у дорозі... Зрештою, вона покликала нас ночувати, ми ще три дні в неї жили.

Що хочу сказати саме про мусульман, то ми якраз були в подорожі під час рамадану, двічі ми на нього потрапляли. Ви знаєте, що їм від сходу сонця й до заходу не можна навіть воду пити, а там спека десь 45 градусів. При цьому вони всі працюють і взагалі ведуть активний спосіб життя. Попри все вони всі нам купували їжу, воду, нас годували. Це мене дуже вразило, звісно, ми намагалися не їсти за їх присутності. Це мені дуже сподобалося — наскільки їм важко бачити, як ти п’єш у цю спеку, але все одно вони тобі це давали.

Життя за 100 доларів у Індії

Про Індію взагалі треба окрему розмову. Там не «не дуже чисто»... Я кажу без метафор, там конкретно будинки збудовані на смітті. Ось є метровий шар землі, п’ять метрів шару сміття і будинок. Вони там і в туалет ходять прямо на вулиці... Так, у поїзди скачуть за ходом потяга, на дахах потягів їздять, через рейки перебігають — це все правда, але вдесятеро гірше, ніж ви чули. Але там класно. Там різне є, власне, відомо, що в Індії нема середнього класу населення: там є вищий і нижчий класи. Ось цей вищий — це дуже цікаві, освічені люди, а бідний шар — це екстремально. Щодо Індії, то ми думаємо, що її люди бідні, їх шкода, вони живуть у важких умовах. Але після того, як ти там поживеш, то тобі вже цих людей не шкода, тому що вони дуже щасливі насправді, в них не такі поняття, як у нас... Якщо в нас людина без руки, то вона нещаслива, а там це зовсім не так. Там гермафродити від народження — це святі люди, їм усі дають гроші, а вони всіх благословляють. Каліки різні не почуваються обділеними. А ще вони дуже ліниві, якби вони хотіли, вони працювали би, але їм зручно просити милостиню. Їх не шкода взагалі, вони просять дуже нахабно, не викликають жалю взагалі. Європеєць, який приїхав на два тижні, живе в готелі, а до нього підбігають хлопчики зі словами «дядю, дай», то він і дає. В Індії дуже розводять туристів. Я ось знаю, що ця ціна ділиться рівно на десять, а туристи всі торгуються, продавці зіб’ють удвічі, а насправді треба вимагати, аби вдесятеро збивали. Якщо тобі сказали, що банани коштують двадцять гривень за кілограм, ти купив за десять і думаєш, що це круто, а насправді їх ціна дві гривні за кілограм. В Індії все дуже дешево, там узагалі можна за 100 доларів жити життя. Там усе дешево, але мало хто витримає ось так постійно торгуватися. Я навіть сама не могла, мій друг торгувався, тому що це дуже довго і нудно, а вони не здаються. Крім того, вони ще влаштовують такі сценки, мовляв, хтось підійшов і придбав за ту вартість, яка спочатку була заявлена продавцем, потім цей покупець повертається.

Про російську гостинність

Щодо Росії, то ми практично проїхали Сибір, здолали шлях від Казахстану до Монголії — прекрасно! Байкал... Там такі суворі люди, там життя таке суворе, холодне. Не можу відповісти на запитання, чи люди там гостинні, тому що ми «застопили» в Казахстані автобус, який їхав із Лондона в Сідней, ми з ними проїхали всю Росію, ми спали в цьому автобусі, готували там їжу. Скажу, що за гостинністю Росія і Україна абсолютно однакові. Я можу сказати, що росіяни і українці трішки залякані, позаяк нам дуже сильно нав’язують, що це все небезпечно. Ось вони можуть поселити тебе в якусь вільну квартиру, де зараз не мешкають, їм страшно запрошувати безпосередньо до себе додому. Це не їх провина, це медіа дають таку інформацію, що треба всього боятися, і це вже дуже складно викоренити з голови. Думаю, якщо наші батьки зустрінуть двох людей із рюкзаками, то вони не скажуть, мовляв, пішли до мене додому, будемо їсти борщ.

Більша небезпека для водіїв

Я дуже багато чула, що автостоперів беруть у полон, можуть вдарити по голові, пограбувати. Але мене не пограбували, в полон не взяли... Щодо пограбувань, то мені все одно, в мене нічого нема. У мене фотоапарат — маленька мильниця, пограбують, ну і хай. Я вважаю, що більша небезпека є для водія. Тому що ти можеш так поїхати з метою когось пограбувати, а ось водій навряд чи їде з пункту «А» в пункт «Б», очікуючи, що хтось стоятиме на дорозі й саме він його оббере. Яка взагалі ймовірність цього? Знову ж таки, люди — вони їздять у місця, в які не можна їздити. Вони не цікавляться, їх там убивають і взагалі мені їх не шкода, тому що це їхня особиста вина. У тому ж Пакистані ми були, де нам розказали, що двох дівчат взяли в полон, потім нам показали на карті, в якому напрямку ці дівчата поїхали. А дівчата поїхали на афгано-пакистанський кордон, де живуть таліби, туди навіть самі пакистанці не їздять. А дівчата поїхали. А ще такий нюанс, що я ніколи не їжджу після заходу сонця, я не їжджу в темряву, о 18.00 я вже маю мати місце для ночівлі — місце для намету чи в когось удома. Люди подорожують також уночі, то чого вони очікують? Вони не бачать людину, а людина — їх, вони не бачать, куди вони їдуть.

Дуже люблю їздити з далекобійниками — вони всі дуже веселі, смачно годують, на велику віддаль можуть провезти, а ще у них є ліжко, можна поспати. Вони завжди знають багато анекдотів, веселих історій, але ніколи не розповідають про себе. У них переважно все життя в дорозі, тому ці дорожні історії — це і є їхнє особисте. Вони завжди дуже ображаються, що існує стереотип про далекобійників, мовляв, вони всі брудні, але вони ж демонструють, як у них там душ вмонтований, як вони за собою стежать, які вони освічені. Їм образливо, що їх вважають працівниками третього сорту.

У диких умовах із кобрами

Чи відчувала я десь страх? Та ні. У мене нема цієї погоні за адреналіном, бо його і так достатньо, ти стільки всього бачиш, то для чого тобі ще кудись лізти, аби потім про тебе написали в новинах, що ти помер, а через це потім чиясь мама не пустила свою дитину подорожувати автостопом. Це неправильно. Для чого йти на ризик? Це невиправдано. Все, що ти хочеш, ти отримаєш у подорожі, тому не варто за цим лізти в якісь нетрі.

Ми були в місцевостях на кшталт джунглів, де водяться і кобри... Але ми дуже везучі... Я не вірю ні в які позитивні думки, але так виходить, що як налаштуєшся, так воно все і виходить. У нас тільки таке було, що стрибунці зробили дірки в наметі. Не знаю, чи цей факт можна назвати «в диких умовах».

Про дружбу

Друзів я у подорожах не знайшла. Там було таке, що ти зустрічаєш споріднену душу, але так виходить, що ви все одне одному віддаєте в цей конкретний момент. Оскільки ти знайомишся з десятками людей за день, то це неможливо просто (заводити дружбу). Та й воно не потрібно, адже ви ніби віддали те, що треба було, одне одному, а потім передали це далі. Це якось усе так звучить, ніби я хіпі якась (сміється). Це не так, я дуже така прагматична звичайна людина. Але в подорожах усі такими стають, знаєте... Такі, мовляв, усі одне одного люблять, усі щасливі.

Ти не можеш залишатися затягнутим, коли всі люди до тебе позитивні, тобі все одно стає весело. Щодо подарунків від людей у дорозі, то найкращий — це їжа. Їжа — кращий подарунок! Ти тільки сидиш і чекаєш, коли ви вже мене погодуєте.

В Америку вже з чоловіком

Щодо медового місяця (після подорожей дівчина знайшла своє кохання і тепер подорожує з чоловіком), то ми доїхали до Будапешта автостопом, а в Італію вже полетіли літаком. Чоловік готовий зі мною подорожувати. Він сам альпініст, теж багато їздив до нашого знайомства, сам уже дуже чекає. У нього трішки інший інтерес, ось ми поїдемо в Південну Америку, то він хоче там в Анди піднятися. Головне —   грошей накопичити, бо ми вже наче і накопичили, а тут гоп із курсом і грошей стало вдвічі менше...

***

Більше фото: ПроЗак

***

Перша частина. Життя в дорозі

Записала Евеліна Гурницька, Prozak.info