Військовий із Закарпаття Володимир Потураєв рік пробув у АТО й переконаний, що війна в Україні не припинялася ні на день.

Капітан Володимир Потураєв рік захищав рідну землю від агресора на Сході. Сьогодні він допомагає дружині поратися по господарству і виховує двох синів, а ще зовсім недавно чоловік прокидався і засинав під звуки пострілів та вибухи снарядів. Незважаючи на російське коріння, військовий захищав українську землю, котру вважає рідною.

— Знаю, що ви народилися не в Україні, як потрапили сюди?

— Мої батьки росіяни. Вони познайомилися в Рязані, де батько закінчував вище автомобільне військове училище. Звідти його відправили на службу в Німеччину, а потім у місто Золотоношу Черкаської області.

— Як вирішили стати військовим?

— Ще з дитинства мріяв тільки про цю професію. Мій батько військовий, його батько, мій дід, загинув у часи Другої світової війни під Конотопом. Маючи такий приклад, я хотів продовжити родинну традицію. Учився в Полтавському вищому зенітно-ракетному артилерійському командному училищі. Після навчання був направлений в Ужгород, де живу й зараз разом із дружиною і двома синами.

— Мабуть, важко було поєднувати сім’ю і роботу…

— Чесно кажучи, з сім’єю проводив мало часу. Рано-вранці йшов на роботу, коли діти ще спали, а приходив увечері, коли вони вже лягали спати. У армії часто й вихідних не було. Після звільнення у 2008 році пішов на пенсію, проводив удома більше часу, тоді вже займався вихованням дітей.

— Чи хотіли би ви, аби сини продовжили вашу справу?

— Наразі обоє навчаються в університеті. Як і кожен батько, хочу для дітей найкращого. Зараз держава не надає військовим соціального захисту, житла, нормальних зарплат, як це було колись. Армія ще лише починає відроджуватися, а її все ще не забезпечують необхідним. А ще й тому, що бачив багато покалічених юнаків, котрим ледь виповнилося двадцять років. Вони й дотепер не отримали обіцяних компенсації та житла, як, власне, і я. Юнакам нічого робити на війні.

— А тоді люди якого віку, на вашу думку, можуть мобілізовуватися?

— Гадаю, що з 25 років до 45. Це свідомі здорові люди, здатні реально оцінити ситуацію. У нас на блокпості був випадок, коли 19-річний хлопець, Коля його звали, котрий прийшов добровольцем, покінчив життя самогубством, не витримавши нервового напруження. Нас   обстрілювали з «Градів». А це справляє враження землетрусу: земля гуде, все трясеться, людина не знає куди ховатися і що робити. Доросла людина ще зможе дати собі раду, на відміну від молоді…

— Як відреагували на «повістку»?

— Всі військові знання чудово збереглися в пам’яті. Тому коли прийшов час боронити землю, я не злякався свого обов’язку.

—   Вважаєте себе українцем?

— Усе свідоме життя прожив тут. Хоч і маю російське коріння, але відчуваю себе українцем і захищав свою землю. Багато моїх рідних живуть у Росії й не розуміють мене. Я не звинувачую їх, адже ворог веде потужну пропаганду. Гадаю, що і в інформаційній війні він уже обійшов нас.

— Куди саме вас закинула війна?

— У Дебальцеве. Звідти нас відправили на різні блокпости. Мене — у Вуглегірськ, потім   у Станицю Луганську, Троїцьке, Санжарівку…

— Скільки часу ви пробули в зоні АТО і який бій був найважчим?

— Відслужив близько року. Ми з побратимами потрапили у Дебальцеве тоді, коли там точилися найзапекліші бої. Ворог оточив нас із трьох боків і частині військ, мені в тому числі,   довелося «прикривати» відступаючих. Техніки «на колесах» було обмаль і кожен рятувався як міг. Я з побратимом подолали 15 км пішки полями, доки натрапили на своїх. Хоча влада оголосила, що вихід був, усіх евакуювали і нагородили орденами.

— Що допомагало вам не впасти духом?

— Думка про те, що вдома на мене чекають сім’я, батьки. Хочеться дітям допомогти стати на ноги, ще внуків дочекатися. Постійно був на зв’язку з рідними.

— Як ставляться до української армії місцеві мешканці?

— По-різному. Багато людей підтримують нас і звинувачують у своїх бідах владу. Там   простому населенню живеться дуже непросто: вони важко працюють на шахтах, а зараз і їхні домівки зруйновані. Великої шкоди завдають і сепаратисти. Для них закону немає. Грабують будинки, викрадають людей…

— На вашу думку, хто є агресором, а хто — жертвою?

— Не ми почали цю війну. Хоч я з народження і росіянин, і батьки мої росіяни, але всі ми розуміємо, що правда на боці України. Східний сусід зацікавлений у конфлікті. Росія спонсорує ворожу армію і боєприпасами, і зброєю, і найманцями.  

— Як гадаєте, АТО ще зберігає свій статус або це справжня війна?

— Сьогодні проти України Росія веде повномасштабну війну, яка не зупинялася ні на день. Не було ніякого перемир’я. Доки я був на Сході, ворог жодного разу не опустив зброю. Навпаки, знаючи про те, що в нас наказ «не стріляти», сам стріляв іще з більшою силою.

— Як розумію, керівництво робить суттєві помилки…

— Так воно і є. Керівництво наше не дуже компетентне, а все через те, що перебуває десь у штабах, їх ніколи немає на блокпостах. Вирішують усе на картах і не володіють всією інформацією. Виходить, що живемо, як у різних вимірах. Призначають постійно ці перемир’я, під час яких багато наших людей гине. Визнають героями зазвичай тільки посмертно. Якщо повернувся додому живий і більш-менш здоровий, то медаль тобі давати нема за що.

— Чим займаєтеся у звичайному житті?

— Люблю спорт: плавання, біг. Часто ходжу на гриби, рибалку. Це допомагає розслабитися. Допомагаю дружині з домашніми справами, пораємося на городі. Час, проведений із сім’єю і друзями, допомагає повернутися до нормального життя.

Наталія Білей, студентка відділення журналістики УжНУ