Недоля спіткала абсолютну більшість із тисяч і тисяч закарпатців, які з патріотичних почувань і, уникаючи знущань угорських фашистських окупантів, тікали з осені 1939-го   до кровних братів у СРСР, де   їх кидали до в’язниць, потім відправляли у трудові табори на північ, звідки повернутися судилося одиницям. Уже після 1990-го їх реабілітували. Як правило, посмертно.


Про талановитого юнака, що виріс у простій багатодітній селянській родині, понад усе прагнув здобути освіту, вижив у таборах Печори, пройшов фронт і дослужився до першого заступника міністра національної оборони Чехословаччини, Василя Валя ця оповідь.

Мріяв стати журналістом, а табори і війна викресали з юнака суворого офіцера

У Хустській гімназії Василь Вальо разом із багатьма студентами-побратимами (які потім стали відомими людьми, зокрема прозаїк, лауреат Шевченківської премії Іван Чендей, поет-трибун Дмитро Вакаров, науковець Кирило Галас...) входив до літературного гуртка. Очолював творчу юнь відомий професор Петро Лінтур. Хлопці писали вірші, оповідання, нариси, збирали й записували фольклор, усну народну творчість, багато читали, мріяли про Карлів університет у Празі. Серед них виділявся Василь Вальо своїм точним баченням життя. Він дописував до ужгородських крайових газет — і на цей гонорар та приватні уроки й жив. Адже народився Василь 24 квітня 1921 р. у багатодітній селянській родині в селі Заднє (тепер Приборжавське), де мальовнича природа так контрастувала зі злиднями. Батьки, які дуже хотіли дати дітям освіту, виховували п’ятьох синів і трьох дочок. Тому Василь надіявся лише на себе — і до того ж ще й допомагав батькам. За статтю «Верховина про іспанську війну», яка здобула перемогу в журналістському конкурсі, оголошеному відомим підприємцем Яном Батею, юнак отримав 500 крон премії! Це його окрилило і він подумовував стати журналістом. Писав під псевдонімом «Верховинський». У кримінальній справі дивом збереглися деякі вирізки його публікацій.

«У період окупації Закарпатської України (15 березня 1939 р.) угорським військом я навчався у реальній гімназії у Хусті... Продукти собі приносив із дому раз на тиждень — ходив пішки 35 км, — писав згодом Василь. — Якісь гроші я заробляв приватними уроками і написанням хронік до ужгородського тижневика...» 1940 року окупанти вилучали й спалювали всі книги, які були видані до Мюнхенської змови у Чехословаччині і на території СРСР, а студентів молодших курсів гімназії мобілізовували. «Між ними були й мої два брати Михайло і Павло. Обидва померли на території СРСР під час війни», — з сумом згадував Вальо. Багато молоді почало тікати через угорсько-радянський кордон до Радянського Союзу, сподіваючись знайти прихисток і роботу. Але там їх сприймали як шпигунів і запроторювали до в’язниць. У серпні 1940-го також після обшуку вдома у батьків, де поліціянти знайшли заборонені журнали з великим портретом Сталіна і його листування з відвертими висловлюваннями проти окупаційного режиму, Василя Валя після «сильного удару в обличчя при батьках і молодших братах» «повели під багнетами» у сільську управу, де й арештували. Правда, після допиту відпустили до сьомої ранку, оскільки боялися заворушень селян, бо Василь уже тоді був досить авторитетним і освіченим юнаком. Тоді Вальо разом із товаришем Іваном Кришеником (згодом підполковником чехословацької армії) перейшов кордон. Їх затримали радянські прикордонники і хотіли повернути назад, але «радянські органи повідомили, що за мене оголошена винагорода. Я боявся повернутися. Про цей випадок відомо в селі донині. Батько і молодший брат Іван були на три тижні арештовані. Потім звільнені», — писав полковник Вальо 1962 року.

Спочатку тюрма в Стрию, тоді табір на Печорі

Василя Валя та Івана Кришеника спіткала така ж гірка доля, як і всіх закарпатських утікачів до СРСР. Спочатку була тюрма в Стрию. Суд особливої наради при НКВС СРСР 7 квітня 1941 року засудив їх до трьох років виправно-трудових робіт. Їх відправили в Комі АРСР у Північнопечорський табір. У голоді й холоді, при неймовірно непосильних, важких нормах виробітку обоє хлопців витримали всі незгоди й вижили. У грудні 1942-го після амністії чехословацьких громадян згідно з угодою, підписаною між Сталіним і президентом Чехословацької Республіки Бенешем (основна суть якої полягала в тому, що після війни територія Закарпатської України відійде до СРСР і що засуджені закарпатці, словаки й чехи будуть звільнені з таборів і сформують окремий   військовий підрозділ), Василь Вальо був відправлений у місто Бузулук, де під командуванням полковника Людвіка Свободи створили військову частину. Вальо пройшов у її складі довгий фронтовий шлях від Бузулука до Праги, звільняючи спочатку українські міста й села Правобережжя, а потім Польщу, Дуклю і аж чеську столицю.

А перед тим 30 березня 1943 р. у Бузулуці закінчив курси молодших командирів, а у жовтні став поручиком. За кмітливість і військову доблесть уже у перші фронтові місяці був відзначений орденом і медалями.

На початку січня 1945 р. Василь Вальо опинився у Хусті — місті своєї гімназійної юності. Працював у адміністрації міністра генерала Нємца і обіймав посаду команданта Тячівського округу, займався призовом військовозобов’язаних до Чехословацького військового корпусу. Але з виходом Закарпатської України зі складу ЧСР і возз’єднання її з Радянською Україною чехословацька адміністрація перестала функціонувати. Вальо повернувся на фронт і брав участь у відомій своєю затяжністю і важливістю Моравсько-Остравській бойовій операції.

На найвищих посадах у Празі

Кардинальні корективи у життєві плани творчої натури Василя Валя внесла війна. Про Карлів університет і журналістику призабувалося. Він став перспективним молодим офіцером. Тому й вирішує продовжувати службу у чехословацькій армії.

1947 р. закінчив піхотне училище, а через рік капітан-фронтовик став слухачем військової академії, після якої дістав призначення в Генеральний штаб. У 1957—58 роках навчався у Академії Генштабу Міноборони СРСР.

І скрізь він був успішним. Через три роки в званні полковника його призначають командувати мотострілецькою дивізією в м. Плзень, а вже 1962-го отримав звання генерал-майора. З кінця 1964 р. працював начальником штабу, а в 1968-му став командувачем найважливішого Західного військового округу. Через три роки генерал-полковник Вальо призначається першим заступником міністра оборони Чехо­словаччини. На цьому важливому посту пропрацював дев’ять років.

Цікаві факти. У журналі «Вітчизна» 1975 р. поет-фронтовик, утікач у СРСР, а потім в’язень сталінських таборів Андрій Патрус-Карпатський, який тоді вже жив у Києві, писав про цілу плеяду закарпатців, які несли службу на найвищих посадах у Міноборони ЧССР, залишаючись палкими патріотами рідного Закарпаття. На самій вершині цієї ієрархічної драбини був Василь Вальо, котрий до кінця своїх днів записував у анкетах, що він українець. Тому й не став міністром оборони сусідньої держави, бо своєму племінникові Михайлові так і відповів: «На такій високій і відповідальній посаді може бути чех або ж словак»...

До речі, через часту хворобу самого очільника Міноборони Мартіна Дзура генерал Вальо інколи й півроку виконував обов’язки міністра. Ще одне — Вальо був реабілітований у СРСР за перехід держкордону лише 1990 року!?.  

8 липня 1979 року В. Вальо одержав чергову відпустку і на руках мав санаторну путівку до Криму. Дружина вийшла на якийсь час ще щось придбати для поїздки і застала чоловіка мертвим. Він лежав на підлозі. Лікарі констатували обширний інфаркт. Смерть настала миттєво. Похований у Празі.

Дружина Милуша прожила довше за чоловіка на двадцять років. Молодший син — відомий спортивний журналіст (таки щось передалося від батька) — Людвіг (очевидно названий на честь генерала Свободи) пішов із життя у 45, а старший Михайло — дипломат, кадровий розвідник — також помер, як і батько, у 58...

Василь Вальо допомагав і бойовим побратимам, з якими пройшов фронт, і дуже піклувався про родину, яка жила в Приборжавському на Закарпатті. Часто приїздив. Із поїзда, коли їхав у відрядження, на відпочинок, інколи виривався на день-другий погостювати на Різдво. Були випадки, коли чехословацький військовий літак, яким летів чи до Львова на маневри, чи до Москви на наради, сідав на Мукачівському військовому аеродромі — Василь, попередньо домовившись із керівництвом, не пропускав жодної можливості побачитися з батьками, доки були живі, а потім із молодшими братами Іваном і Федором та сестрами й їхніми дітьми. У Празі високо шанували й цінували генерала Валя, тому дозволяли такі речі й знали про його тугу за рідними Карпатами...

У Києві в Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років» стараннями племінника Михайла на виставці «Карпатська Україна. У пошуках історичної долі. 1938—1945 р.р.», яка була відкрита 17 серпня 2006 року, Василеві Валю присвячений окремий стенд. Матеріали про бойовий шлях закарпатця, запевняли тоді керівники комплексу, поповнили «основну колекцію музею».  

Тож про його життєпис будуть знати і майбутні покоління.

Василь Нитка