...Нещодавно зустрілися з однокласником Іваном, який з два десятиліття працює за кордоном. Розбалакалися-розговорилися. І згадали про колоритного й підприємливого діда Юру — Іванового сусіда. А знало його і пам’ятає й донині все середнє покоління нашого великого села: Юра постійно вигадував усілякі «моделі й схеми», аби заробити гроші.


Правда, при соціалізмі то не дуже вдавалося. Народитися б йому, як не дивно це звучить, років, може, на сімдесят пізніше і він би, цілком імовірно, за теперішніх часів неодмінно став би успішним бізнесменом. А тоді, в 60-ті, в чоловіка все йшло шкереберть. З нього лише підсміювалися сусіди, глузувало село й люто лаялася дружина: мовляв, не встигли стягнутися на замітрожену-замозольовану копійчину, як він тут же її кудись спроклятив-занапастив...

Юра виглядав симпатичним, навіть інтелігентним: у неділю й на свята завжди ходив охайно вбраним — біла сорочка, новий дорогий капелюх, коричневий вельветовий піджак, кишеньковий годинник зі срібним ланцюжком, спокійна хода... Але коли вступав до якоїсь довірливої розмови, то страшенно проклинав Гітлера, Муссоліні й Горті — тих «недуріких унтериків», які йому занапастили життя, бо він би «вже в Америці знав, що робити». А вся суть у тому, що Юра сам прийшов після служби в Чехословацькій армії, де за два роки вишколу й освіти дослужився до «підунтера на давній лад», тобто якогось молодшого сержанта, і страшенно хотів до Нового Світу, аби «стати чоловіком». І в нього вже «були папери в руках», аж тут усе перевернулося до гори дригом — ці троє восени 1938 року «розшматували Чехословацьку республіку, напустили на нас мадярів» й закрилися кордони аж до кінця Юрійового віку... Тією чоловіковою ненавистю хотіли скористатися керівники колгоспних комуністів й після кожного весілля пропонували Юрі «записатися в партію й отримати добру роботу». Але він ніяковів і десь по кількох агітаційних розмовах (хвалився нам, дітлахам) нібито відповідав, що «хоче заробити головою й руками, а не червоним папірцем»... Що було взяти з простого, хоч і верткого селянина?..

Та з Юрою постійно відбувалися якісь трафунки-пригоди. Перший і найважчий. Восени сорок восьмого року, коли вже на радянськім Закарпатті виник неймовірний повоєнний дефіцит одягу, ледве добрався зі Сваляви до Львова, купив два міхи кашкетів (з чорними лискучими козирками) і віз додому — думав «урвати якусь десятку». Аж раптом на станції Сколе в поїзд зайшли перевіряючі-енкаведисти: «Ти что, бандеровцев хочешь обмундировать!?.» І відібрали все. Добре, що відпустили, а «могли й запхати в темницю».

Потім були ще різного роду підприємливі намагання. Але рідко коли Юрі вдавалося заробити.

І ось уже в часи брежнєвські додумався дідо Юра, що буде менше ризикувати і, головне, вдома. Навесні купляв у нашому й сусідніх селах рівно по п’ятдесят цапиків і ціле літо щодня гонив випасати рогату худобину на сільську толоку. А восени, коли на цих «продуцентів» виростав чималий попит, — продавав вівчарям уже у рази дорожче. І такі «бізнес-операції» крутив досить довго. Та сіль у тому, що дід душею й розповідями залишався молодим і дотепним — разом із нами, малими пастухами, а ми доглядали своїх домашніх корів, Юра ходив цілий день: ми стерегли, коли треба цапиків, а він напікав картоплю з бринзою й солониною, раз у днів так із десять міг насмажити грибів, після обіду сонячного дня ходив з нами, друго- й третьокласниками, купатися в ріку Боржаву — у глибокий вир коло старого водяного млина, що рипів великим дерев’яним колесом. Але Юра страшенно боявся застуди. І після такої купелі, коли спека якраз сягала апогею, дід, бувало, ляже на сонечку горілиць, розкине руки, розстебне білу домоткану сорочку, попустить у поясі широкі полотняні також білі штани, на очі опустить солом’яного капелюха і спочатку сопе, а потім, як почне хропіти, то у відповідь лише мале кудлате щеня починало виводити за ним свою скулячу мелодію. Терпі­ти ми не могли й не хотіли. То засвищемо над вухом, то закричимо: «Буря йде!». Дід розплющить одне око, миттю перекинеться долілиць і далі, ніби нічого й не чув, хропе, знову розкинувши руки. Як дуже набридне — підемо трохи вище й сядемо до корів, котрі величаво ремигали в тіні над запаленими нами напівгнилими старими колодами, що ледь тліли, випускаючи легкий дим, який допомагав худобі відганяти набридливих мух і гедзів.

Одного дня ми дорадилися «наказати» Юру за такий нечуваний храп. Перебирали кілька всіляких моментів. Словом, знайшли порожню бляшанку з-під риби, зачерпнули з криниці води, поклали на сонце — через хвилин десять то вже була не літня водиця, а чиста теплина. Й почалася дуже авантюрна операція. «Відважний» Іван стиха на четвереньках підповз до діда, ледь підняв за рукав ліву руку старого й намочив мізинець. За секунду біла штанина стала мокрою, а Юра як зареве — і кинувся не на жарт за Йваном. І біг доти, доки не піймав спантеличеного малого: «Йой, батечку, не бийте мя — більше нигда не буду!»,— відпрошувався шибайголова.

Правда, та кумедна сцена була не останньою...

Василь Нитка