У виданнях Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України досі цитують праці Казіміра Гурницького, а на історичному факультеті УжНУ працює вже не одне покоління науковців, яким передавав знання Казімір Іванович, без сумніву, кращий на Закарпатті знавець історії Далекого Сходу і найстаріший ужгородський літератор. Все життя він відкривав перед студентами УжНУ таємниці країн Азії та Африки, першим почав грунтовно досліджувати постать забутого в СРСР Агатангела Кримського, історика, письменника, перекладача і поліглота.


У розмові перед такими, як він, завжди ніяковієш, бо прожити майже 90 років — це вже витворити свою історію, незважаючи на ту історію, яку все життя Казімір Іванович відкривав перед студентами. Його послідовники вже творять історію, натомість їхній учитель сьогодні є живою легендою всього Закарпаття і близького зарубіжжя. Саме тому до таких, як Казімір Гурницький, приходиш передусім за порадою. Інтерв’ю — наче журналістський привід, бо насправді у кожному реченні шукаєш підказки, якогось прихованого секрету мудрості, якої досягають такі люди на схилі літ.

На історичному факультеті УжНУ, якому науковець присвятив не один десяток літ, досі згадують вимогливість і принциповість цього викладача. Тодішні студенти жартували: якщо складеш іспит у Казіміра Івановича, то університет уже точно закінчиш.

«ЗІ СКУНЦЕМ МОГЛИ ПОСВАРИТИСЯ, ХОЧА ПОТІМ ДУЖЕ ШВИДКО МИРИЛИСЯ»

— Казіміре Івановичу, як історик, письменник, викладач, як сприймаєте сучасні події в Україні, чи бачите в них історичну закономірність?

— Я радий, що дожив до того часу, коли Україна стала незалежною, що це сталося 22 роки тому. Але те, що так розвиватимуться події, я собі не уявляв. Я радий, що за 22 роки з’явилася нова генерація. Люди, які народилися ще перед 1991 роком і виростали вже в незалежній державі — це нові українці, які вибирають Європу. І дорога до справжньої незалежності тільки почалася, бо вона зараз де-юре, а не де-факто. І я хочу вірити, що Україна буде справді незалежною, але я переконаний, що дорога ця не те що складна, а дуже тяжка.

— Як сприймав би сучасні події Агатангел Кримський, якого ви так досконало вивчили?

— Думаю, він теж вітав би появу незалежності, хоча такі події, які спостерігаємо сьогодні, навряд чи й Кримський схвалив би. Бо ситуація тупикова. Між іншим, до певної міри це передбачив Шевченко. У вірші «Мені однаково…» поет звертається до земляків, щоб не вбивали син батька, а батько сина, і говорить: «Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… ох, не однаково мені».

Кримський — чи не єдиний у світі історик, який передбачив розвиток людства. Він знав дуже багато мов, бо вважав неприпустимим не читати цікаву книжку через те, що не знає мову, і вже за два місяці опановував цю мову. Щодо історичного передбачення, Кримський написав його у відгуку на антологію української поезії Відродження. Колись я читав цю книгу за зачиненими дверима, бо зберігали цю антологію у спецфонді. На підставі аналізу поезії українських авторів він передбачав, що невдовзі зникнуть всі «ізми», тобто комунізм, соціалізм, анархізм. Єдине, що визначатиме розвиток людства, це прагнення кожного народу бути самим собою, мати власне обличчя, тобто триватиме боротьба за ідентичність. Так воно й сталося.

— Про що був ваш перший вірш?

— Пам’ятаю його досі й можу розказати. Опублікували його в газеті «Радянський студент», вірш називався «Вербна балада». Але через містику, уособлення верби як живої істоти його не дуже хотіли пропускати.

— Кого з поетів найбільше любите читати, як ставитеся до сучасної літератури?

— Я вважаю Тараса Шевченка найоригінальнішим зі сло¬в’янських поетів. Навіть Адам Міцкевич такого не досяг. Творчість Шевченка відображає виключно слов’янський струмінь. Він знав українську, російську мови і трохи польську. Бо в родині пана Енгельнгардта говорили польською мовою. Також мені подобаються вірші Пушкіна, добре знаю Міцкевича, багато читав його в оригіналі. Знаю, що   Міцкевичем цікавився Шевченко, зокрема його сонетами. На той час, мені здається, ні українці, ні росіяни не досягли того, що вже мали поляки. Наприклад, Лермонтов переклав один сонет Міцкевича, але зробив це з допомогою звичайного вірша, не збергіши сонетну форму.

Я не можу назвати такого сучасного поета, який би мені дуже подобався. Ліну Костенко колись активно читав, коли її вірші ходили по списках, були не стільки українські, скільки антисталінські, антибільшовицькі. Вона у цьому була першою, інші з руху шістдесятників були новаторами хіба що у формі, бо до того вона була закостеніла. Коротич, Драч, Вінграновський трохи перервали цю закономірність.

— А серед закарпатських письменників кого поважаєте?

— Був добре знайомий зі Скунцем, ми разом починали письменницьку діяльність, хоча Скунць на 18 років від мене молодший. Сталося так, що в 1958 році ми опинилися в одній університетській літстудії. Він був першокурсником, а я вчився на п’ятому. Ми часто дискутували, могли посваритися, хоча потім дуже швидко мирилися. Скунць згадує про ті часи у передмові до моєї збірки «На стикові тисячоріч».

Із сучасних закарпатських поважаю Олександра Гавроша, бо він багатьма речами займається, і за що не береться, у нього виходить добре. Але мені здається, що стількома речами одразу складно займатися й не дуже потрібно, треба на чомусь одному зупинятися, бо людини не вистачить. У шостій збірці я написав про закарпатських Андрія Любку й Оксану Луцишину. Вважаю Андрія талановитим, але не хвалю його за вживання мату у творах. Я категорично проти вульгаризації літератури. Річ у тім, що мат і лайка для українців не характерні, вони не знали їх. На східній Україні було «цур», «пек», на західній — «шляк би тебе трафив», у закарпатців — «фрас би тя трафив». Шекспір теж міг уживати мат, але не робив цього, незважаючи на те, що англійська мова займає перше місце у світі стосовно лайливої лексики, на другому — Нідерланди, а на третьому — Росія. Я вважаю вживання мату в літературі явищем молодості. Бо основне завдання красного письменства — пробуджувати добрі почуття, піднімати людину, а не топтати. Справжня поезія — це поезія від Бога. Це надзвичайно щирі слова, які йдуть від серця. А ще подобаються мені прозові твори Мирослава Дочинця і Михайла Рошка.

— За радянських часів, звісно, не можна було натрапити на лайливу лексику у творах, натомість було заборонено чимало інших речей. Ваші тексти також потрапляли під цензурну машину?

— Сьогодні цензури немає, тому цей час добрий для поетів. Згадую, що у 1951 році видавав книжку «Земля в польоті». Тоді її надіслали на рецензію до Львова двом рецензентам — Миколі Ільницькому й Ростиславові Братуню. Обидва написали позитивні рецензії про те, що твори у збірці високохудожні, що треба друкувати, але немає найголовнішого — не зрозуміло, на чиєму боці автор. Тому мене попросили дописати чотири-п’ять віршів, у яких я мав визначитися, на якому боці барикад перебуваю. У видавництві після цього сказали, аби без 5 віршів не приходив, інакше не надрукують. Це був час, коли збірку читали не спочатку, а з кінця, бо 90 % поетів змушені були розміщувати на початку збірки вірш про партію, тому ця частина була призначена для рецензентів і видавців, а справжні поціновувачі розпочинали читати з останньої сторінки.

Я намагався триматися якнайдалі від політики, а після цих рецензій змушений був написати щось партійне. Тоді я передивися старі вірші, знайшов сонет про пам’ятник Леніну, переробив ще кілька віршів і так мою збірку надрукували. То ж довелося в бочку меду додати ложку дьогтю.

Для розвитку письменства сучасність дуже складна й супе¬речлива. Україна з одного боку незалежна, а з іншого — хіба це справжня незалежність? З Україною сталося те, про що писав у 1946 році у своїх статтях Іван Багряний. Його передбачення стосувалися того, що війна закінчилася пірровою перемогою і її наслідком стане розпад Радянського Союзу як останньої імперії. І з’явиться незалежна Україна, але біда її буде в тому, що керуватимуть нею молоді комуністи-комсомольці, бо система привела до того, що іншої нації немає. Цим пояснюються і наслідки того, що сьогодні маємо.

ВЕСЬ РОЗВИТОК НА ЗЕМЛІ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ БОЖЕСТВЕННИМ ПРОВИДІННЯМ

— На вашу долю випало чимало випробувань, серед яких Голодомор. Чи пам’ятаєте ті давні часи?

— Повністю пам’ятаю часи колективізації, а також знищення коней, про яке чомусь ніхто не пише. У нас восени 1931 року розпухли коні й бігали по селу, а заборонено було їх годувати. У нас був один кінь, а батько відвіз його разом із возом. Всі коні потім здохли. Чиновники говорили людям, що коні не потрібні, бо в село приїхав перший трактор, який сам робитиме все за них. Це був мор коней, навмисно зроблений. Одного дня, коли батько був на роботі в колгоспі, до нас із братом прийшов кінь. Ми саме мали вивезти гній на город і вирішили запрягти коня в санки. Після того, як усе зробили, нагодували коня і стали його виганяти. А кінь почав плакати. Я тоді вперше бачив таке. Ми завели до стайні, напоїли. Прийшов батько, почув коня і питає: «Ви хочете батька чи коня? Якщо не відпустите його, то мене розстріляють». Ми випустили коня, а він далі городу не пішов та й замерз там.

— Чи почуваєтеся щасливим сьогодні?

— Завжди таким почувався, але вже 12 років майже прикований до крісла. До 2012 року   ще міг писати і читати самостійно, а сьогодні дуже погано бачу і чую. Вважаю, що рецепт щастя у тому, аби бути потрібним людям, родині, залишити щось після себе.

— Чого боялися в житті й чи не страшно було досліджувати постать Агатангела   Кримського, коли він був заборонений?

— Коли досліджував Кримського, то не боявся, а ризикував. Вважаю, що тоді в мене було ніби просвітлення, аби взятися за цю постать. Щось схоже багатьма роками раніше мене врятувало від смерті, цей випадок я досі вважаю дивом. У 1945 році я був під Будапештом, наша частина здійснювала переправу через Дунай. Мені потрібно було перебратися через річку і я побачив, що до причалу пристав паром. Вже однією ногою заскочив, а він відпливає. Аж тут мене хтось за рукав схопив. Це був мій начальник, він сказав, аби я зачекав наступний паром. І ми стоїмо на березі, розмовляємо. Через три-чотири хвилини стається величезний вибух. Виявилося, що паром наїхав на міну. Видовище було жахливе, шматки людських тіл підкинуло вгору, а затим вони зникли в дунайській безодні. Тоді капітан сказав, що мені призначено прожити довге життя.

Через певний час майже за таким же дивним збігом обставин до мене потрапила тема про Кримського. Річ у тім, що Кримський був забутий, а Ужгород виявився тим місцем, де завдяки бібліотеці Мукачівської греко-католицької єпархії зберігалися його твори. У науковій бібліотеці Ужгородського університету збереглися чи не всі праці Агатангела Кримського аж до 30-х років. Їх отримувала бібліотека Мукачівської єпархії, фонди якої були передані університету. Після ХХ з’їзду вони з’явилися в бібліотечному каталозі й на полицях. Коли мене перевели на кафедру, то доручили вести курс історії Стародавнього Сходу країн Азії й Африки. Потрібно було написати кандидатську дисертацію. І завідувач кафедри порадив мені обрати тему, близьку до мого предмета. Готуючи лекції, я натрапив на працю Кримського «Історія Туреччини» українською мовою. Тоді його ніхто не знав як сходознавця і я розпочав дослідження цієї постаті.

— Сьогодні чимало говорять про переписування історії, шукають однозначності. Тож як гадаєте, чи претендує ця наука на істину?

— Нещодавно чув по радіо виступ метра історіографії Станіслава Кульчицького, який заявив про те, що історія нічому не вчить. Я після цього дещо змінив своє ставлення до нього, бо він заперечує давнє латинське прислів’я «Історія — вчитель життя». Але істини в історії не можна шукати. Я вважаю, що головне завдання історії — занотувати факт. Ми вважаємо, що творимо історію. Але це робимо далеко не ми одні, бо «шляхи Господні незбагненні». Переконаний, що весь розвиток на Землі визначається божественним провидінням. У житті мною теж керувало провидіння. Я відчував, що за мною є Ангел-охоронець. Кілька випадків було у житті, коли я був за мить від смерті. Сьогодні я впевнений, що людство ніколи не знатиме все до кінця і чим більше буде відкривати для себе, тим більше виникатиме запитань.

Наталія Каралкіна