Сьома книжка закарпатського письменника, кандидата у майстри спорту Йосипа Ганича — «Шашки на Закарпатті» — побачила світ напередодні його 70-річчя. Вона ж принесла Йосипові Федоровичу чергову значну перемогу — у поважному віці спортсмен і за сумісництвом письменник встановив рекорд із книгою «Шашки на Закарпатті». Це перше видання виду спорту, де найповніше висвітлено біографії 109 шашкістів із цікавими світлинами та шашковими партіями, а також малюнками, віршами, анекдотами   на шашкову тематику. Натомість закарпатець не думає зупинятися на зробленому. У ювілейний рік у нього чимало ідей, а також спогадів про життя, яке тісно переплітається з його улюбленим видом спорту.

— Чи оглядаєтеся у 70 років на прожите життя, як оцінюєте пройдений шлях? Чи є здобуті рекорди кульмінацією того, про що ви мріяли?

— Я народився на околиці Перечина, в присілку Яслище. Закінчив Перечинську середню школу, хімічний факультет УжДУ, три роки відслужив у лавах радянської армії, 17 років працював звільненим головою профспілки на заводі «Стеатит», що є певним рекордом для виборної посади. Директор підприємства — Омелян Щерба, прогресивний керівник, всіляко сприяв розвитку всіх сфер життєдіяльності заводу, в тому числі художній самодіяльності. У той час на заводі існував ансамбль пісні й танцю «Зорянка», у якому в різні часи художніми керівниками працювали такі гранди, як Золтан Жофчак та Петро Рак. У складі 90 учасників ми їздили з концертами за кордон, одного разу навіть побували в Іспанії. Також у моїй трудовій діяльності дві каденції на посаді Перечинського селищного голови, 6 років на посаді заввідділом райдержадміністрації. Сьогодні маю трьох синів, які батькам роб¬лять краще життя. А ще дякую за гарне життя дружині Варі та шістьом онукам.

Щодо спортивних захоплень, футбол любив до безтями. Лісохімкомбінат постійно утримував футбольну команду. У 1967 році наша команда стала чемпіоном області. Тоді крім перечинців тренер Б. Вейк запросив до команди і кількох колишніх гравців київського «Динамо». Для мене було за честь копкати лобду з Андрієм Гаваші, Іваном Диковцем. Тоді ж я упевнився, що футбол виховує лише позитивні якості у спортсмена.

Здобуті вже сьогодні рекорди, напевно, можна порівняти з моїм життєвим кредо, яке звучить так: корисніше запалити одну маленьку свічку, ніж скаржитися на навколишній морок.

— Про що йдеться у ваших попередніх книжках? Здається, деякі з них на історичну тематику.

— Так, це, зокрема, книга-збірник «Перечин», видана в 1999 році. Написанню передувала робота з розробки й затвердження герба та прапора селища (сьогодні міста). Ці матеріали стали хорошим прикладом для проведення історико-краєзнавчих досліджень. Та й сам збірник такого змісту ввійшов на той час до першої десятки книг, виданих на Закарпатті в роки незалежної України. Згодом наш історичний почин був підтриманий іншими населеними пунктами. Тож сьогодні шість населених пунктів мають свій часопис.

Книга «Сімер, любове моя» є особливою для мене. І не тільки тому, що на її написання мене надихнув друг, сімерянин, тодішній керівник Перечинського лісохімкомбінату Юрій Янкович. Видання цінне й тим, що при глибокому дослідженні історії я виявив маловідомі факти. Йдеться, зокрема, про те, що в Сімері народився Ярослав Шуркало, етнічний українець Словаччини, власник Пряшівської друкарні, видавець букваря для українських дітей. Нашому читачеві знайомі його книжки «Історія України в листівках», «Українська писанка». На презентації видання «Сімер, любове моя» доктор філологічних наук, професор Пряшівського університету Микола Мушинка сказав, що в Україні на той час не знайдеться більш естетично та професійно виданої книги про село.

— Крім успіхів у письменстві й спорті, ви ще й колекціонер афоризмів і народного гумору. З чого розпочалося таке захоплення?

— Цікаві висловлювання, афоризми почав збирати ще в старших класах навчання у школі. Спочатку фіксував їх у записниках, згодом у товстих зошитах. Паралельно не давала спокою думка про власну бібліотеку, тож ці захоплення переплітаються. У студентські роки я познайомився з ужгородцем Габріелом Велбером, який тонко розумів книголюбство, а я поступово теж ставав знавцем цієї справи.

— Сьогодні бібліофілом бути дорого, а в радянські часи було ще й складно. Тож як ви збирали свою бібліотеку?

— Я намагався приходити першим до книжкового магазину після отримання ним нової літератури. Пригадую, що в Ужгороді зі своєю дружиною, коли ми ще були студентами, простояли цілу ніч у черзі, бо хотіли отримати передплату на книги Жорж Санд. Багатолітні намагання створити сучасну домашню бібліотеку врешті отримали бажаний результат: сьогодні я маю десятки книг серій «Літературні пам’ятники», «Бібліотека поета», «Життя в мистецтві», «Бібліотека античної літератури», ЖВЛ тощо. Ці та інші видання допомогли мені в старостуванні, організації свят, весіль, якими займався.

Любов до книги згодом вилилася в конкурс «Краща домашня бібліотека», який я організував, перебуваючи на посаді селищного голови. Перше місце тоді посів районний хірург Антон Мазнічко.

— Книга «Будьте здоровенькі і багатенькі», у якій зібрані тости й вітання, написана з досвіду старостування на весіллях?

— Протягом року крім днів народжень усі ми відзначаємо чимало державних та релігійних свят. Під час вітання близьких, друзів чи знайомих не кожен вміє виголосити гарний тост. Тож у нагоді стане саме така книжка.

Цікаво, що основним матеріалом під час написання стала народна творчість, опублікована у пресі різних років. Я написав цю книгу у співавторстві з Юрієм Шейком, наша заслуга передусім у концентрації різного матеріалу. Книга завершується сценарієм весільного дійства від Юрія Шейка, який на своєму «старостському рахунку» мав понад 150 проведених весіль і щиро поділився досвідом.

— Тож яка з написаних книг для вас найдорожча?

— Класик сказав, що книги, як діти, однаково дорогі, адже вкладаєш у них свої натхнення, час, але мені хочеться виділити працю «Шашки на Закарпатті». Цю гру заслужено можна назвати народною. За радянських часів шашки грали чи не на всіх підприємствах, в організаціях, колгоспах. Держава фінансувала проведення змагань, нагороджувала спортсменів. До того ж я сам граю в шашки, виконав норму кандидата в майстри спорту, очолюю ужгородський осередок. Як казали в давнину: якщо не я, то хто?

Для написання цієї книги в обласному архіві я опрацював районки 13 регіонів за 1946—2009 роки, описав 109 біографій кращих шашкістів краю цього періоду. Саме цей матеріал виявився вирішальним і винятковим для зарахування в Книгу рекордів Закарпаття, так, як і збірник із півтори тисячею фраз із вулиці. У переддень свого ювілею я отримав диплом про включення моїх досягнень у Книгу рекордів України.

Наталія Каралкіна