Розмова з закарпатським журналістом Ярославом Галасом, який уже 1,5 місяця в Сєверодонецьку.

Закарпатського журналіста Ярослава Галаса, власкора всеукраїнських видань «Факти» та «Дзеркало тижня», визнають кращим у області журналістом. Він займається, як кажуть медійники між собою, справжньою журналістикою — політичною аналітикою та розслідуваннями. Сьогодні він очолює прес-службу губернатора Луганської області Геннадія Москаля в Сєверодонецьку.

Це той випадок, коли можна врешті черпати об’єктивну, якісну і виважену інформацію з Донбасу. Пропонуємо інтерв’ю в стилі «медіа для медіа» з нашим другом Славком, саме так ми його називаємо, він, до речі, є і автором «РІО».

— Про що думаєш зараз, коли ти ... не просто поза домом, родиною, щоденною роботою і стабільністю?

— Я думаю, що було би дуже класно, якби вдалося нарешті як слід відпочити. Відколи я приїхав у Сєверодонецьк (півтора місяця тому), мав усього один вихідний — у суботу перед парламентськими виборами. А так щодня робота, робота, робота. В суботу й неділю (а іноді й серед тижня) — поїздки у прифронтові села, які хоч і цікаві з точки зору журналістики, але дуже виснажливі.

— Що змінилося в тобі за цей час?

— На це питання краще би відповіла людина, яка добре мене знає і якій збоку видніше. Напевно, я став жорсткішим, менш делікатним. Якщо починають вантажити на роботі всякими дурницями, можу відповісти безцеремонно, чого раніше собі не дозволяв. А ще перестав звертати увагу на речі, якими раніше переймався. Недавно до нас приїжджала журналістка з Києва, щоб проінтерв’ювати Москаля, й почала з питання: «Що скажете про курс гривні? Адже тепер усе подорожчає…» І я подумав — який іще курс гривні й подорожчання? Яке взагалі це має значення? Якщо в Сєверодонецьку канонаду чути серед білого дня (раніше було чути тільки вночі, коли наставала тиша), якщо в Тошківці з «Градів» розбомбили багатоквартирний будинок і троє людей загинуло, то питати про курс валют — як мінімум некоректно. Важливі для Києва чи Ужгорода валютні обвали, ціни на бензин або розмір мінімальної зарплати тут здаються дуже далекими, розпливчастими й зовсім несуттєвими. В зоні АТО люди здебільшого живуть сьогоднішнім днем і це має як недоліки, так і переваги. Я стежу за подіями на Закарпатті, й коли бачу, що коїться, наприклад, в Ужгородській міськраді, ловлю себе на думці, що тутешні політики бісяться з жиру і їм нічим зайнятися. А ще мене дивує позиція ужгородців. Пам’ятаю багатотисячні мітинги в кінці минулого й на початку цього року. І якщо тоді люди змогли піднятися проти Януковича, а тепер миряться з тим, як одна сім’я із Завидова компенсує свій комплекс неповноцінності на обласному центрі Закарпаття, то так їм і треба.

— Що тебе вразило з самого початку, як тільки ти приїхав працювати на Схід?

— Все-таки Схід відрізняється від Західної України. Розповім про Сєверодонецьк, який за населенням приблизно, як Ужгород. На цьому схожості й закінчуються. У Сєверодонецьку зовсім немає старої архітектури (місто почали будувати в 30-х роках минулого століття), зате прямі, довгі вулиці й величезні площі. Тут дуже мало кав’ярень, тому що люди не звикли сидіти і спілкуватися за чашкою кави (чаю). Зате багато недорогих їдалень (таких, де треба брати піднос і сунути його вздовж роздачі, вибираючи страви). Перше, друге, салат і напій обійдуться всього у 25—30 гривень. У місті центральне опалення й гаряча вода, які подають із великим запізненням, «автономок», як на Закарпатті, практично немає. Що мене особливо вразило на Луганщині — це багато Ленінів. Вони повсюди. У Чорнухіному (селище біля Дебальцевого, яке постійно обстрілюють) Ленінів, наприклад, два. Вождя пролетаріату тут шанують, якби хтось спробував повалити одного-двох, це, напевно, викликало би хвилю щирого всенародного обурення. Якщо двома словами — то тут усе ще Радянський Союз.

— А як щодо людей?

— Люди також відрізняються — вони відкритіші, довірливіші. Розповім кілька прикладів із власного досвіду. Шукаючи в місті житло, зайшов у першу ж ріелторську контору й спитав, чи здаються 1-кімнатні квартири. Була одна, яку після полудня мали оглянути чотири претенденти. Щоб випередити їх, я пообіцяв ріелторці удвічі більші комісійні й попросив показати квартиру зразу. І вона (молода, вагітна десь на 5-му місяці жінка) все влаштувала. Але коли я запропонував їй обіцяні комісійні, взяла тільки трішки більше за норму зі словами «Это слишком много», а решту повернула. На Закарпатті так точно не зробили б. Однак це ще не все. Коли я дав господарям (подружній парі пенсійного віку) гроші за перший місяць проживання, вони їх навіть не перерахували. А через кілька днів чоловік приніс мені банку варення й грибів — просто так, щоб пригостити. Між іншим на дзеркалі у квартирі висить георгіївська стрічка, а у ванні я знайшов кружку з надписом «НАТО — НЕТ, ЕЭП — ДА!». Раніше тут жила донька господарів зі своїм чоловіком. Зараз вони в Петербурзі.

— Якою мовою спілкуєшся там?

— Залежно від ситуації. Коли виїжджаємо у прифронтові села, то з місцевими мешканцями — тільки російською, щоб краще знайти контакт і не викликати в людей несприйняття представників влади. А на роботі чи після роботи — українською. Жодного разу не бачив якогось роздратування у відповідь. У більшості випадків співрозмовник продовжує говорити російською, а зрідка теж переходить на українську. Кілька разів продавці навіть розпитували, звідки я, і гарно відгукувалися про Західну Україну — «там такие люди — в вышиванках ходят и улыбаются!» Дуже рідко співрозмовник мене не розумів, тому доводилося переходити на російську. Якось зайшов у магазин канцелярських товарів і спитав: «Скажіть, будь ласка, у вас є папір для принтера?» «Чьо?» «Папір для принтера!» «Чьо?» «Бумага для принтера!» «45 гривен…»

— У ЗМІ дуже багато пишуть про АТО, війну, часом применшують, часом перебільшують. Коли ти бачиш, що відбувається насправді, як можеш це порівняти: реальну картину з інформаційною?

— Все-таки журналісти трохи згущують фарби, намагаючись вразити глядача (читача). Якщо приїжджають, наприклад, у прифронтове село, яке постійно обстрілюється, а в той час там спокійно, йдуть на всякі «хитрощі». Просять, наприклад, селян спуститися в підвал і вимкнути світло, наче вони ховаються від снарядів. Або лягають десь на узбіччі за 10 кілометрів від лінії фронту й кажуть на камеру: «Зараз ми на передовій, он за тим пагорбом — терористи». І ведуть репортаж. Іноді згущування фарб робиться з неуважності чи непрофесіоналізму. Наприклад, пишемо в щоденних зведеннях, що Попасну обстріляли з артилерії, зробивши 30 пострілів, а потім бачу заголовки — «Попасну обстріляли тридцять разів». Так, тут дійсно йде війна, в якій гинуть військовослужбовці й мирні мешканці, руйнуються будинки й інфраструктура, але реальну, невідретушовану картину на телеекранах можна побачити нечасто.

— Оскільки ти працюєш у сфері медіа, а також є очевидцем подій, чи можеш сказати, що в нас ведеться інформаційна війна, маніпулювання свідомістю? Кому сьогодні можуть вірити люди?

— Так, ведеться інформаційна війна і є маніпулювання. Не буду говорити про широкомасштабну пропаганду, в якій особливих успіхів досягли російські ЗМІ, це й так усі знають. Скажу коротко про інше — наші військові дають неповну інформацію, іноді спотворюють її. А тим цивільним, котрі намагаються вказувати реальний стан речей, затикають рота через вищих осіб. Один із прикладів — ситуація з 32-м блокпостом на Бахмутці, де переконували, що все гаразд, військові розблоковані, до них відкрито доступ, а потім блокпост просто здали.

— Що у тебе викликає найбільший страх? Ти казав, що страшно, коли бачиш страх бійців...

— Це не зовсім те. Військовий супровід, який їздить із нами в зону бойових дій, періодично міняється за ротацією. І перші поїздки для новоприбулих бійців — дуже «стрьомні». Було кілька разів, коли офіцери, бачачи, що я їжджу з Москалем в одній машині, але не насмілюючись підійти до нього, шарпали мене за рукав і просили: «Скажіть губернатору, що туди їхати не можна — небезпечно». Вони були перелякані. Але з часом це проходить. Я пригадую свою першу поїздку в село Кримське — наступного ж дня після його звільнення від козаків «Всевеликого войска донского». Село досі щодня обстрілюють, воно недалеко від 31-го блокпоста на Бахмутці. Так ось, останні кілометри до Кримського веде довга грунтова дорога між пагорбами, які українськими силовиками не контролюються. І якщо думаєш, що бойовики можуть знаходитися на відстані автоматної черги чи здатні підкрастися до машини «зеленкою» впритул, це напружує. А потім усе проходить. Третій раз ми їхали у Кримське, як до себе додому.

— Як ти зі свого боку бачиш повсякденне життя тих людей, які зараз живуть фактично в епіцентрі війни?

— Маса людей виїжджає, рятуючись від війни, але є й такі, що з різних причин залишаються. Такого життя, як у них, не побажаєш нікому. Хтось від постійних обстрілів впадає у відчай, а хтось озлоблюється — в першу чергу на українську армію і владу загалом. Тут треба розуміти причини обстрілів населених пунктів. Навмисно по мирних мешканцях якщо й стріляють (є ж серед бойовиків усякі відморозки, що понапиваються й таким чином розважаються), то дуже рідко. Як правило, причина обстрілів у іншому — намагаються влучити в блокпост чи опорний пункт наших силовиків, які на околицях чи всередині села, але через низьку кваліфікацію артилеристів чи неякісні боєприпаси влучають у хати, вбиваючи й калічачи людей. Забрати наших військових із села — значить віддати його бойовикам. Але людей, які щодня переживають обстріли з «Градів» та мінометів, це не зупиняє. Вони збираються й вимагають від наших військових: «Уходите отсюда, село расстреливают из-за вас!» Їм уже все одно, що буде далі — Україна чи Росія, Путін чи Порошенко, головне — щоб нарешті перестали стріляти.

— Що кажуть про нас там? Патріоти і, скажімо, ті, хто не підтримує Україну?

— Патріоти ставляться абсолютно нормально. А ті, хто не підтримує Україну, називають «украми» і вважають окупантами. Коли ми веземо в такі села пенсію та гуманітарну допомогу, то жартуємо: «Каратєлі» пенсію на БТРах привезли». Тут є райони, де проросійськи налаштовані до 90 відсотків населення. Наприклад, Станично-Луганський, заселений донськими козаками. Вони не приховують своїх симпатій і відкрито говорять, що люблять Путіна. Перевиховати таких людей — марнування часу. Але обов’язково треба працювати з дітьми. Єдині, що посміхаються й махають руками колоні «укрів», яка заїжджає в прифронтове село, це діти. Це не значить, що вони патріоти України (діти так само радісно зустрічали й бойовиків ЛНР), а тільки те, що в них поки що немає розділення на «укрів» і «наших». Тому з дітьми треба працювати — возити в інші регіони, де вони побачать, що там живуть такі ж люди. І коли вони виростуть, то приймуть Україну як свою країну. Зараз організовуються групи дітей із Луганської області на Різдвяні і Новорічні свята в інші області. Знаю, що Закарпаття прийме їх також…

Евеліна Гурницька