Надія Бойко, доктор біологічних наук, професор УжНУ, про життя, наповнене проектами, а також неправильну організацію сучасної науки.


Завдяки таким, як Надія Бойко, про УжНУ сьогодні знають далеко за межами Закарпаття й України. Її життя можна охарактеризувати за проектами, які реалізувала і якими продовжує займатися. Сьогодні їх уже 26 і кожному потрібно було приділити щонайменше два-три роки роботи. Щоразу вона віддавала чимало власних сил та енергії задля їх втілення, бо не може робити щось наполовину.

Серед таких міжнародних проектів — створення національної композиційної бази даних їжі в рамках проектів BaseFood та ODiN, розвиток й удосконалення Української національної технологічної платформи «Агропродовольча» в рамках проекту CAPINFOOD, масштабна конференція з завершення якого нещодавно відбулася у стінах вишу.

Одне з найбільших досягнень Надії Бойко — створення при УжНУ Центру молекулярної мікробіології й імунології слизових оболонок, обладнаного сучасною технікою, в якому активно застосовуються новітні методи досліджень. Невдовзі з дозволу Мі¬ністерства охорони здоров’я України тут надаватимуть ряд аналітичних послуг для населення, спрямованих на запобігання чи й повне уникнення хвороб населенням.

«Я ЩАСЛИВА ЛЮДИНА, БО НІКОЛИ НЕ ПОЛИШАЛА ТЕ, ЧИМ ХОТІЛА ЗАЙМАТИСЯ»

— Чи пригадуєте той момент у житті, коли твердо вирішили, що будете займатися наукою?

— Так, добре пам’ятаю, коли це було. Вступала спочатку на медичний факультет, але не в Ужгороді, а в Івано-Франківську. У цей же час виходила заміж. Тож коли чоловіка направили в Ужгород на роботу, вирішила поїхати з ним. Вже тут вступила на біологічний факультет. Навчання давалося легко, проблем не було. І десь на третьому курсі стала трохи нудитися. Почала думати, що робити далі: ніби є час і з навчанням встигаю, хотілося рухатися вперед, тому подумала собі, що можу йти заробляти гроші. Хотіла перевестися на заочне відділення, влаштуватися на роботу на коньячний завод. Але не пішла, бо знайшлася в університеті людина — Алла Іва¬нівна Туряниця — згодом керівник моєї кандидатської, яка сказала: «Вам гріх іти кудись. Вам треба займатися наукою». Запропонувала взяти участь у розробці держбюджетної теми, тож уже з 3-го курсу почала працювати в науці — з’явилися перші публікації. Відтоді не залишала науку ні на хвилину. Працювала на біологічному факультеті, нині на медичному, й увесь час у науці.

— Якби відстежувати хронологію проектів, якими ви займалися від самого початку і дотепер, то чи є серед них щось таке, про що шкодуєте, що зробили чи, навпаки, не зробили? Які з проектів є для вас визначальними, які — ні?

— Усі проекти, в яких я брала участь, можна поділити на господарські, тобто бізнес-проекти, і держбюджетні. Тривалий час ми виконували також проекти, фінансовані Державним фондом фундаментальних досліджень. Сьогодні наука — дороге задоволення, тим паче якщо вона природнича. З іншого боку, завжди потрібно думати про те, як ти зможеш реалізувати себе в цій науці. По суті нічого не змінилося. Якщо ти маєш ентузіазм, якщо йдеш до мети, то і тоді, і тепер робитимеш ті самі речі.

Про що я шкодую в науці, то це те, що дуже часто люди, які займаються науковою роботою, змушені себе «продавати», тобто виконувати ті проекти, які фінансуються. Про що точно не жалкую — що в моєму житті є і цікаві фундаментальні теми, і таке поняття, як висока наука. У програмі «Горизонт 2020» це так і називається — «excellent science». Але якщо ти поставлений у рамки бюрократів та ще й у рамки часто рутинної тематики договорів, до того ж не можеш сам розпоряджатися заробленими коштами через відсутність достойного фінансового супроводу, почуваєшся дуже некомфортно... Іншими словами, шкода, що гроші, які ти заробляєш, часто визначають, яку саме науку ти робиш.

Можу сказати, що я щаслива людина, бо ніколи не полишала те, чим хотіла займатися. У мене завжди вдавалося те, до чого прагнула. Думаю, що це хист, дар від Бога. Ще багато років тому я бачила, як дійти до сьогодні, як, поєднуючи все інше, не втратити оту наскрізну нитку, бо ж можливостей завжди було і є багато.

Ми завжди виконували мультидисциплінарні проекти, у тому числі й на «екологічну» тематику, результати яких захищені, зокрема, патентом із очищення води, який на той час було визнано кращим патентом року. Маємо й інші патенти в галузі охорони здоров’я та біотехнології. Нині працюємо у двох проектах сьомої рамкової програми COST — BaseFoodNet, що присвячений розробці новітніх методів запобігання формуванню біоплівок, і ODiN, який простежує взаємозв’язок між захворюваннями людини і рівнем засвоєного вітаміну D.

Разом із вченими Академії наук України ми беремо участь у проекті, присвяченому створенню новітніх імунобіотиків для нормалізації вагінальної мікробіоти, фінансованому УНТЦ. Завершуємо також виконання державної теми, метою якої є впровадження новітніх композиційних біопрепаратів у медичну і ветеринарну практику та харчову промисловість.

Якщо підрахувати, то за моє життя було близько 26 різних наукових тем і проектів. При цьому кожен проект тривав два-три роки і щоразу це було нове технічне завдання, новий колектив. Усі ці проекти пов’язані контактно з ученими різних європейських країн, бізнес-структур, компаній. Чесно кажучи, все моє життя можна охарактеризувати за проектами. Змінюються проекти — змінюється й життя.

У мене склалася своєрідна ієрархія, коли йдеш від менших проектів до складніших. Перші були доволі примітивні. Але коли приходиш до складного, то в дечому жалкуєш за втраченою простотою. Завжди треба було бігти. Коли багато плануєш — біжиш. Це і добре, і погано. Біжиш життям, не встигаєш думати, згадуєш потім, що якби трохи більше коштів, часу, розуміння, то… І річ тут не у країні, на яку багато хто нарікає. Мене країна влаштовувала і тоді, і тепер влаштовує. Я би сказала, що у нас саме на місцях немає взаєморозуміння — виникають проблеми, які не дозволяють повністю реалізувати суть проекту. Жалкую тільки за тим, що, можливо, щось залишилося нереалізованим тільки через те, що всього було багато.

ПЕРСОНІФІКОВАНА МЕДИЦИНА СПРЯМОВАНА НА ПОПЕРЕДЖЕННЯ БУДЬ-ЯКИХ ХВОРОБ

— Чим сьогодні «горите»? Чи є такий проект, якому приділяєте найбільше часу?

— Є три речі, які сьогодні мене найбільше захоплюють, і я молю Бога, аби це було правдою, що їх тільки три. Перша — це молодь у науці. Це те, чого ми не маємо сьогодні, бо старше покоління робило так, аби молодь не потрапила в науку. Можна сказати, що я «горю» соціальним аспектом усіх проектів, тобто хочу повернути молодь у науку. Це завдання, яке бачу для себе. Воно не наукове, але безпосередньо пов’язане з наукою. Нові проекти вимагають талановитої молоді. Це проблема № 1 — кадри. Ми кажемо, що в нас нема матеріальної бази, але це неправда. У нас є поряд сусіди — словаки, угорці... Хто має голову, може з ними співпрацювати, використовувати їх матеріально-технічну базу, вигравати міжнародні проекти, а вже потім і собі купувати обладнання. Бідність — не проблема, проблема в тому, з ким заробляти ці гроші.

Науковий проект, яким найбільше «горю», це функціональність та управління мікробіомом людини. Це те, чим сьогодні захоплюється весь науковий світ. І можу сказати без будь-яких перебільшень, що ті дослідження, які робляться в нас у лабораторії, є визнаними у всьому світі, а наші експерименти є справді піонерськими. Тільки подумайте, що все це відбувається в Ужгородському Національному університеті.

Найважливіша наукова ідея, якою сьогодні живу, це превентивна персоніфікована медицина. Наші організми різні, у кожного свій мікробіом. Відповідно до цього харчування, профілактика і лікування повинні бути персоніфіковані. Сьогодні ми працюємо над створенням і забезпеченням функціонування композиційної бази даних їжі в Україні.

Суть превентивної персоніфікованої медицини власне і полягає в тому, щоб запобігти захворюванню, а не хворіти, а потім лікуватися. Тому сьогодні розробляємо цілу систему знань, навиків і прийомів, спрямовану на те, аби вчасно діагностувати те чи інше захворювання, виявити, які з біомаркерів є найбільш показовими, яким має бути харчування, щоб підтримувати баланс власної мікробіоти. Усе має базуватися на виключно доказовій базі для того, щоб узагалі не хворіти або хворіти менше. Сьогодні ми можемо вже приблизно означити, якою саме має бути справжня дієта. Всі інші проекти, які ми виконуємо, є дотичними і, врешті-решт, теж зводяться до цієї ж тематики. Тому три ідеї, якими я сьогодні займаюся, це соціальна, наукова та ще інноваційна.

Ми звикли говорити, що наука бідна. Але найгіршим є те, що вона неправильно організована. Я багато пишу про це, звертаюся з пропозиціями в деканат, до нашого ректора, в МОН України. Вважаю, що науку потрібно комерціоналізувати. До прикладу, своїми силами ми створили в Україні технологічну платформу, яка об’єднує науковців, бізнесменів, політиків.

ЩО МИ ДАЛИ МОЛОДІ, АБИ ЗАЦІКАВИТИ ЇЇ НАУКОЮ?

— Сьогодні можна почути чимало нарікань на молодь, мовляв, вона не хоче вчитися, здобувати фах — не те що йти в науку. Ви ж навпаки говорите про молодь у науці. Чи маєте за цей час вихованців, якими пишаєтеся, які ламають стереотипи про те, що молодь не цікавиться наукою?

— Думаю, що відповідь на ваше запитання залежить від того, хто відповідатиме. Молодь доволі часто критикують: студенти не вчаться, не виховані тощо. Так, вони інакші, не такі, як ми. Але мені здається, що просто смішно не сприймати молодь тому, що це молодь. Це зміна, яка все одно прийде, тому не сприймати її безглуздо. Це означає вкладати роки в науку і не бачити, як вона продовжується у твоїх послідовниках. Для мене це те, що мусить бути реалізованим.

Якщо подивитися на все це з іншого боку, варто запитати себе: що ми дали молоді? Ми приходимо в неоснащені аудиторії, в яких сидить по 150 студентів, і лектор змушений перекрикувати їх, бо молодь хоче сміятися, молодь хоче глянути у свій телефон...

Коли мене звинувачують, що я не люблю навчати студентів, відповідаю, що не люблю навчати в цій системі, коли в мене у руках немає нічого, коли я перетворююся на якогось робота, який має півтори години просто розповідати, не маючи необхідних засобів, мікрофона, до прикладу. Коли не можна отримати задовільне зображення, продемонструвати фільм чи організувати елементарні тренінги і коли все ще немає адекватної оцінки знань студентів і роботи викладача.

У мене є колектив молодих науковців і я не боюся сказати, що він — кращий. До них теж іноді виникають претензії з боку моїх старших колег, але це не проблема. Так, вони не ідеальні, однак вони молоді й завзяті. Наша лабораторія мала би перетворитися в потужний аналітичний центр на Закарпатті, покликаний не лише давати теоретичні знання, а й справді допомагати людям. Нам допоможуть у цьому також кращі фахівці біологічного, хімічного, стоматологічного факультетів та факультету здоров’я людини. У співпраці зацікавлені клінічні кафедри університету, діагностичні центри і бізнес-компанії, адміністрація уні¬верситету. Маємо нині спільну партнерську структуру зі словацькими та угорськими колегами — Касовія Лайф Саєнсіс (Cassovia Life Sciences є добровільною неприбутковою асоціацією науково-дослідних інститутів та інноваційних підприємств у галузі медицини і наук про життя).

— У такому насиченому наукою житті чи вистачає часу на родину?

— Не завжди вистачає і не можу сказати, що це правильно. У мене двоє внуків і я щоразу собі кажу, що переформатую все, аби більше часу проводити з ними. Стараюся, принаймні є прогрес. Цього літа я аж на три дні поїхала з ними відпочивати, до того ж ці три дні були вихідними. Знаю, звучить трохи дивно… У мене дуже багато завдань, але я впевнена, що як тільки вдасться налагодити роботу, як я собі це уявляю, то часу стане більше. Цього року планую подати перші проекти, яким керуватимуть уже мої наступники.

Я ніколи не йшла у відпустку. У мене один син, який сказав, що він вступає в університет лише з тією умовою, що ніколи мене не побачить на своєму факультеті. Він економіст, не пішов у науку, продовжує справу батька. З іншого боку, діти таких батьків, які фанатіють наукою, не можуть повністю відмежуватися від неї. Мій син допомагає мені в багатьох речах, у тому числі й у проектах. Тому коли він говорить, що не має стосунку до науки, думаю, що помиляється.

У програмі «Горизонт-2020» є такий напрям, як «Smart City» — розумне місто. Це коли ми з вами розумні, коли річка чиста, коли не будується чиясь хата будь-де. «Розумне місто» правильно харчується, дихає чистим повітрям, їздить на електромобілях… І в мене є така мрія, щоб мій син працював у одному з таких проектів. Я переконана, що коли бізнесмени будуть долучатися до науки, а ми — до бізнесу, тоді нарешті в нас буде «Smart Life».

— Як ви гадаєте, в чому сенс життя, і чи можете сьогодні дати відповідь на запитання, що таке щастя?

— (Задумалася — Авт.). Сенс життя — це бути потрібним. Це могти щось зробити, могти дати. Немає нічого більш приємного, ніж давати … У цьому і є сенс життя, швидше за все. Щастя — це коли ти в гармонії. Я би відповіла словами науки: щастя — це коли є баланс. Тобто сенс життя — бути потрібним, а щастя — це мати внутрішню гармонію. Коли ти сам із собою в гармонії. Думаю, що щось інше не може зробити тебе щасливим.

Розмовляла Наталія Каралкіна, фото Віталія Завадяка, Медіацентр УжНУ