Отець Іван Тидір вважає, що зі стану війни ми вийдемо оновленими й очищеними.


Протягом усього часу воєнного протистояння українці пережили чимало періодів, коли залишалося сподіватися тільки на Бога. Закарпаття як один із найбільш набожних регіонів ревно просить миру в Україні під час кожної недільної літургії. Священики збирають пожертви і передають їх військовим, власними силами відвозять продукти та необхідні речі. Одна з найважливіших місій духівників у цей час — заспокоїти, зміцнити віру в мир і справедливість. Зробити це, звісно, нелегко.

До Греко-католицького кафедрального Хресто-Воздвиженського собору в ці дні приходить чимало людей. Серед них і ті, хто готується до мобілізації, і рідні військових, і друзі, й колеги. Тут не відмовляють нікому, не зважаючи на релігійну чи національну приналежність. Про ставлення духівників до подій в Україні, їхні завдання в цей непростий час, а також допомогу, яку надають греко-католики Закарпаття українським військовим, у інтерв’ю газеті «РІО» розповів настоятель Греко-католицького кафедрального Хресто-Воздвиженського собору отець Іван Тидір.

Він знайомий із митрополитом Онуфрієм, який нещодавно був обраний главою Української православної церкви Московського патріархату. Чимало розмов було перед його обранням, а конкуренцію, виявляється, створював закарпатець — Митрополит Антоній. І хоч обрали все ж таки Онуфрія, саме закарпатець керуватиме справами митрополії, що не менш важлива місія, ніж очільництво УПЦ МП.

КЕРІВНИКИ РОСІЇ ТІЛЬКИ ВИДАЮТЬ ІЗ СЕБЕ ХРИСТИЯН, НАСПРАВДІ В ТИХ ДУШАХ НЕМАЄ ХРИСТИЯНСТВА

— Із якими почуттями спостерігаєте події, що відбуваються в державі? Який розв’язок ситуації бачите?

— Як церква, так і наша держава сьогодні переживають дуже відповідальний, надважкий період. Через події на Сході неможливо не хвилюватися. І хоча ці події негативно впливають на стан держави, з іншого боку, вони об’єднують народ. Думаю, що держава дуже добре заживе після цих страшних подій. Звичайно, дуже важко бачити безжальне братовбивство. Керівник держави бажає миру, просить зупинити бойові дії. Але через кілька годин виявляється, що всі прохання марні. Бойовики, які й самі не знають, чого хочуть, порушують договір і знову проливається кров… Це не може не зачіпати серце християнина, який за своєю природою має бути миротворцем. Бог покликав нас бути миротворцями.

Я думаю, що примирення потрібно робити переговорами. Здається, що з сепаратистами не мало би бути жодного діалогу, але за ними стоять інші люди. І до їхньої думки варто прислухатися, аби дізнатися про наміри. Видно, що наш президент усе віддає заради миру, так він і сказав у одному з інтерв’ю: віддав би своє життя заради миру. Думаю, що таких людей, які так само готові віддати життя за довгоочікуваний мир, можна знайти багато.

Переговори тільки почалися, але вже помітно, що жертв стає набагато менше. Можливо, ще трохи і той московський цар зрозуміє, що потрібен мир як Росії, так і Україні. Бо Росія теж починає підніматися.

— Як вважаєте, Путін може бути віруючою людиною?

— За час навчання в Московській академії я трохи вивчив російський менталітет. Колись був на похороні Леоніда Брежнєва і ще тоді зрозумів, що генсеки, керівники Росії тільки видають із себе християн, насправді в тих душах немає християнства. У Путіна бажання бути і патріархом, і президентом. Бачимо, як він іде до церкви і йому цілують руки, а не він цілує руку єпископові. Соромно на таке дивитися, це приниження суті самої церкви, її діяльності й богоспасенної місії тут на землі.

Ще з царських часів повелося, що цар не хотів, аби патріарх був вищим, ніж він. Петро І влаштував систему управління таким чином, що був одразу і імператором, і духовним керівником. Тільки у 1944 році патріаршество відроджується, обирають патріарха Олексія. Імператори просто не хотіли, аби їм заважали священики. Путін теж цього не хоче, тому Кирило в нього на побігеньках.

Нещодавно вибрали митрополита Онуфрія, якого я пам’ятаю ще з років навчання. Він українець, у роки мого навчання ніс послух — завідував «свічним ящиком», а це серйозний церковний послух. Був дуже побожним, взірцевим монахом, я так охарактеризував би його. За ті 35 років, які ми з ним не бачилися, я припускаю, що людина могла змінитися, тим паче, коли прожила стільки в російському суспільстві. Думаю, що його виховували вже в період російського державотворення. З Москви на той час посилали душпастирів по всьому світу. А кого готували для України, ті мали бути віддані в першу чергу Москві. Будь-кого не посилали.

— Як навчання вплинуло на ваше життя?

— Я провчився там сім років, десяток років пробув у православній церкві. Мав там дуже хорошого духовного наставника, якого вважав за батька — митрополита Питирима, він був родом із Сибіру. Згодом він став головою видавничого відділу Московського патріархату. Багато їздив із ним, він просив мене залишатися служити на тодішніх Ленінських горах, де була церква з Чудотворною іконою зі Смоленська. Завдяки йому в Москві проживала деякий час і моя дружина. Але я не міг побути там і півроку, аби не прийти на Закарпаття. І коли навчання завершилося, я повернувся сюди.

За радянської влади про греко-католицьку семінарію не могло бути й мови, а православні семінарії були лише в Одесі, Ленінграді й Москві. Після закінчення будівельного інституту священик із Нижніх Воріт, де я проживав, порадив мені піти в семінарію. Я дуже старанно готувався, приблизно два роки, і вступив одразу на 2-й курс.

До 1991 року я служив на Воловеччині й до мене прийшли вірники з проханням повернутися до греко-католицької церкви, просив і владика Семедій. Тому я так і зробив, а пізніше близько 10 років пропрацював у духовній академії. У 1994 році я зустрівся з митрополитом Питиримом, який просив повернутися знову до православ’я, але моє рішення вже було остаточним. Я повернувся до тієї церкви, в якій виросли мої батьки, де мене виховали, і значить там моя місія.

ЯК БИ НЕ НАМАГАЛАСЯ УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА СТАТИ ЄДИНОЮ,   ЩЕ ЧИМАЛО РОКІВ ЇЙ ДОВЕДЕТЬСЯ БУТИ В РОСІЙСЬКОМУ ЯРМІ

— Греко-католицьку церкву називають найбільш демократичною. У чому її демократизм, як гадаєте?

— Коли навчався в Москві, бачив ізсередини все те, що робиться у Православній церкві. У жодному разі не можу дорікнути чимось митрополитові, він був дуже набожною людиною: майже перед кожною проповіддю плакав, сильно хвилювався. Він зізнавався про тиск, який чинив на нього КДБ. Пригадую, коли моїх однокурсників розподіляли на службу, в Америку, Канаду надсилали тих, хто вмів доповідати. Їх освячували на єпископів, з ними працював КДБ, а вони мали бути агентами системи. Ми спілкуємося з деякими з них і досі, але я дедалі більше розумію, що їхнє покликання стати священиками було не від Бога.

Греко-католицька церква тривалий час діяла в підпіллі. Вже пізніше я зрозумів, що дуже багато разів бачив тих священиків, і ніколи не здогадувався, що вони мають стосунок до церкви: Іван Семедій, Йосип Штелиха тощо. Православна церква не переживала таких тяжких часів, тому серед їхніх священиків сьогодні багато звичайних виконавців, а не слуг Божих. Після підпілля у греко-католицькій церкві розпочинається активізація і чимала кількість вірників приходить до неї, хоч сама церква не була готова до такої кількості вірників, навіть досі православні не повернули всі приміщення, які забрали у греко-католиків.

— Чи можливе сьогодні об’єднання церков України, про яке говорив Онуфрій після обрання на посаду?

— Я можу впевнено сказати, що об’єднання православ’я найближчим часом не буде, тому що російська церква проводить свою політику зовсім по-іншому. Вона ніколи не дозволить, аби в Україні була самостійна церква. Тому що з церквою відпаде чималий шматок доходу, до того ж це позначиться на політичному становищі Путіна. Тому як би не намагалася Українська церква стати єдиною, ще чимало років їй доведеться бути в російському ярмі. Онуфрій — ставленик Москви. На вибори також ішов наш земляк митрополит Антоній, родом із Чумальова. Але він теж навчався в Росії й мислить тими категоріями. Онуфрій більш розважливий, тому Кирило вирішив його зробити головним. Хоча насправді керувати церквою в Україні буде саме Антоній, бо він є керівником справами митрополії. Можемо пишатися ним, що він має таку важливу посаду, але, з іншого боку, дуже шкода, що працює він не на Україну.

— Поневіряння України сьогодні порівнюють із поневіряннями Мойсея в пустелі? Чи бачите схожість? Чи справді знадобиться 40 років, аби вийти з цієї духовної кризи?

— Мойсей почув голос Божий і казав, що доведе свій народ до обітованої землі. З того багатотисячного натовпу, який вийшов із ним у дорогу, до кінця дійшли лише двоє людей. Всі інші народжувалися вже під час подорожі. Так і Україна має вийти з цього періоду вже оновленою. Український народ мусить очиститися. Але коли Бог очищає, то страждають і винні, і невинні. Сподіваюся, що оновлення триватиме не 40 років. Мине ще рік, а потім усе має налагодитися, держава має розквітнути.

— Як розцінюєте відмову священика православної церкви хоронити загиблого воїна АТО? Чи може взагалі священик дозволяти собі таке?

— Це суперечить моралі християнина. Похорон — це така подія, коли людину проводжають в останню путь. Тоді потрібно відкинути всі чвари і незалежно від віросповідання священик повинен із чистим сумлінням поховати людину. До нас теж привозили чимало воїнів із зони АТО. Серед них були і православні, і католики, і протестанти, і ми всіх ховали, бо добре знаємо, що людина йшла в бій за нас усіх.

— Чи відомо вам про газети сепаратистського характеру, які розповсюджували в Ужгороді неподалік православного храму?

— Ні, я про таке не чув. Думаю, що події, які відбуваються на Закарпатті, доволі тісно пов’язані з діяльністю русинської спільноти. Вони роблять тут чимало хорошого — відроджують традиції, якими жив закарпатський народ, його культуру тощо. Але коли діяльність перетинається з політикою, нічого доброго не виходить. Закарпатці дружні, тому провокації не вдалися. Навряд чи сепаратисти зможуть зробити тут якийсь розбрат.

ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКІ СВЯЩЕНИКИ ПРОВОДЖАЮТЬ ЗАКАРПАТСЬКИХ СОЛДАТІВ НА СХІД МОЛИТВАМИ,   ДАЮТЬ ІЗ СОБОЮ РУЖАНЦІ Й МОЛИТОВНИКИ

— Чи є серед греко-католицьких священиків загиблі під час війни? Чи є серед них ті, хто сьогодні перебуває на Сході?

— Отець Іван Ісаєвич возить продукти військовим на Схід, був там зо десяток разів. Багато часу віддає на благодійність. Ми купували бронежилети, продукти, які він теж відвозив. Також в Ужгороді є капелан отець Павло Фіцай, який возив продукти в зону АТО. Священики з районів теж бували там. Багато жертвують вірники.

Також ми йдемо у військові частини, коли солдатів відправляють на Схід, проводимо з ними сповідь, молимося за них. Даруємо їм ружанці для охорони, молитовники. Можливо, ви бачили по телебаченню, як сепаратист зривав ружанець у солдата, який був у полоні, зі словами: «Ну що, допоміг тобі твій Бог?» Жахливе видовище…

Ми молимося за наших військових. Щодня в соборі тривають по дві заздоровні літургії, у вихідні є по шість літургій за здоров’я. Молимося й за упокій тих, хто там загинув. Багато воїнів приходить у собор, ми благословляємо їх. Я вже замовив у видавництві нову партію молодіжних молитовників, які роздамо солдатам, аби вони могли їх почитати в перерві між боями. Збираємо кошти, щоб купити для військових автомобіль швидкої допомоги, бо там бракує авто з медикаментами.

— Як заспокоюєте вірників у цей неспокійний час?

— Багато дружин, матерів приходить до Греко-католицького кафедрального Хресто-Воздвиженського собору. Іноді й самі хлопці приходять. Нещодавно майор пробув у нас два дні, ми допомагали йому налаштуватися на службу, бо вже на пенсії й боявся йти в зону АТО. Пішов дуже задоволений звідси і впевнений у власних силах. Заспокоюємо матерів тим, що оскільки на їхню долю випала така місія, мають миритися з нею. Чоловіки, сини дзвонять зі Сходу і просять матерів передати вдячність священикам.

— Що у вашому розумінні означає мир? Що говорить нам про мир Ісус Христос?

— Мир — це особливий стан, яким Господь Бог нагороджує віруючу людину, віддану ідеї милосердя, співстраждання, любові до ближнього. Мир — це й омріяний стан, у якому прагне перебувати людство. Звичайно, коли людина починає паплюжити саме розуміння миру, як ті бойовики, як і сам Путін, у серцях таких людей ніколи не буде миру, вони полишені всякого християнського розуміння. Тільки з допомогою миру можемо досягнути благополуччя, мир об’єднує громадян. Дуже хочеться, аби той мир, омріяний нами, оплаканий усіма нами, прийшов до нашої держави.

Після обрання митрополита Онуфрія главою Української православної церкви Московського патріархату газета «РІО» звернулася з проханням про інтерв’ю до архієпископа Феодора. У єпархії попросили надати попередній перелік запитань і після цього, на жаль, зв’язок обірвався. Тож деякі запитання з того переліку запропонували і в цьому інтерв’ю, щоправда, маємо надію на те, що почуємо відповідь на них і від православної єпархії.

Наталія Каралкіна