Єпископ-помічник уболіває за Майдан, захоплюється Арістотелем, Святим Августином і перечитує «Злочин і кару» Достоєвського.

Рік минув із часу призначення до єпископа-ординарія Мукачівської греко-католицької єпархії Мілана Шашіка помічного єпископа Ніла Лущака. Він став наймолодшим греко-католицьким єпископом України і з часу блаженного Теодора Ромжі перший висвячений в Ужгороді на єпископа. Сьогодні владика зізнається: з часу призначення в його житті суттєвих змін не відбулося, але великою радістю відзначає те, що розширилося коло спілкування. Він і надалі виявляє неабияку скромність у розмові з вірниками, обережність у висловлюваннях і певність у вірі. Від єпископа-помічника відлунює неймовірна любов до людей і відчути це можна з перших хвилин спілкування.

Ще під час домовляння про інтерв’ю стало зрозуміло, що розмову найкраще розпочинати з наболілого — теми Майдану. Владика Ніл відслідковує у ЗМІ всі новини, пов’язані з подіями в Києві, і щиро вболіває за тих, хто зараз відстоює право на власну гідність. Тож інтерв’ю в одному з приміщень резиденції, куди «РІО» запросив єпископ-помічник, розпочинаємо з заборон, які торкнулися й церкви через її активну діяльність.

— Нещодавні події, пов’язані зі звинуваченнями щодо діяльності греко-католицької церкви в Україні, а пізніше зі спростуванням заяв, усе одно викликають чимало запитань. Яка ваша думка щодо заборони перебувати на Майдані саме греко-католицьким священикам?

— Присутність священиків на Майдані є дуже позитивною. Піз­ ніше цю думку висловило й наше духовенство, ієрархія греко-католицької церкви. Священик повинен бути там, де люди цього потребують. Блаженніший Святослав дуже гарно зацитував слова Найсвятішого Отця, що священик завжди повинен відчувати запах свого стада, як вівчар запах своїх овець. Можливо, дехто цього не розуміє, але покликання і суть священика бути там, де його вірні. Найсвятіший Отець дуже часто тепер повторює, що священики повинні бути не лише попереду, а й усередині і позаду своєї пастви, аби бачити немічних і їм допомагати.

Чому саме до нашої церкви був спрямований той лист із Міністерства культури, то важко сказати причини. На Майдані активну участь бере духовенство й Київського патріархату, й Автокефальної церкви. Я думаю, що духовенство цих трьох церков є однаково активним. Тому важко відповісти, чи, можливо, є якісь упередження щодо нашої церкви. Але наша церква завжди є з народом і це її дуже гарна риса. Ми не дивимося на те, що про нас кажуть можновладці, а думаємо про те, як сподобатися Богові.

— Яке ваше ставлення до Майдану і подій, які сьогодні переживає Україна? Чи не виникало бажання приєднатися до протестувальників?

— Із великим хвилюванням дивимося на те, що відбувається на Майдані. Особливо спочатку, після побиття студентів і журналістів, всі ми були стурбовані цим, бо це явно був акт насилля, і коли до такого доходить, то, звичайно, люди не можуть мовчати. Раділо серце, коли збиралося мільйонне віче і народним виступам передували молитва, гімн країни.

Звичайно, що виникало бажання поїхати на Майдан, як і в кожного, хто хвилюється за нашу країну, але є й інші обов’язки, і просто не було можливості. Але серцем, напевно, багато хто з нас перебуває там.

— Якби ви могли щось змінити в сучасних умовах, то на що найперше звернули би увагу?

— Змінити на краще нашу ситуацію може тільки те, коли ми будемо мати більше згоди, більше порозуміння між собою. Сьогодні акцент робиться на різниці між Східною і Західною Україною. Я думаю, що це перебільшення, бо й хороші духовні люди є незалежно від того, де вони проживають. Але я думаю, що нас постійно хочуть розділити. Ми не маємо права піддаватися на такі оцінки.

Найголовніше — прагнення жити добрими вартостями. Звичайно, що це справедливість. Церква вчить тому, що справедливе суспільство в демократичному сенсі завжди є мирним. 1 січня, коли в католицькій церкві відзначають День миру, Найсвятіший Отець казав, що за мир ми повинні боротися, бо немає такого, що він сам прийде, але кожен із нас повинен старатися приносити цей мир, починаючи зі своєї родини, потім міста чи села, де народився і живеш, а вже потім він пануватиме у країні. Фундаментом миру є суспільство, побудоване на справедливості, де всі люди мають рівні права, рівні можливості.

ЗАВДЯКИ ТВОЄМУ ОСОБИСТОМУ ЗРОСТАННЮ МОЖЕШ ВІДДАВАТИ НАЙКРАЩЕ ЛЮДЯМ

— Минув рік із часу вашого призначення помічним єпископом. Яким був цей рік, чи все вдалося реалізувати з того, що планували?

— Людина завжди є ідеалістом і прагне зробити багато, особливо, коли молода. Звичайно, і я ставив перед собою певну мету. Але в житті священика найголовніше завжди перебувати з Богом, шукати цей мир у собі, і я намагався робити це, якнайбільше перебувати зі своїми вірниками, підтримувати хороші стосунки зі священиками. Звичайно, не все вдавалося так, як би хотілося, але я гадаю, що Господь Бог допоміг мені перебути цей рік дуже плідно і я почуваюся щасливим, що є найголовнішим. Бо хто живе з Богом, мусить відчувати це щастя, що Господь Бог є поряд, Він тобі допомагає. Зрештою, в нас сьогодні хороша ситуація. Зрозуміло, що проблеми завжди є, але намагаємося їх вирішувати в Божому дусі.

Якихось разючих перемін за цей рік не пригадую. Життя моє проходило так само, звичайно, хіба що набагато більше їздив по парафіях. Розширилося коло спілкування, що приносить багато радості, цей досвід, думаю, є найкращим.

— Напевно вас часто запитують, чому обрали чин францисканців. Чи підтримуєте з ними стосунки сьогодні, коли є помічним єпископом?

— Вони й надалі залишаються моїми кращими друзями, і тут в Ужгороді, й у Тернополі, і в Ниж­ ньому Бистрому. Помаленьку спільнота францисканців розвивається: в Хусті ми розпочали будівництво монастиря, тут в Ужгороді продовжуємо будівництво церкви. Намагаюся часто приходити до них, ми залишаємося братами, як це було й досі.

Причина того, чому я вибрав чин францисканців, доволі проста. На той час, як я повернувся зі студії в Римі, в Ужгороді великих чернечих спільнот не було. Францисканці — це перша спільнота, яка в більшій кількості почала працювати на теренах Ужгорода. До того ж парафія Маріє-Повчанської ікони розташована неподалік місця, де живуть мої батьки. Ця спільнота має за собою велику історію, досвід праці в місіях, а постать самого Франциска приваблива своєю святістю. Він є хорошим прикладом для наслідування не лише для францисканців, а й для кожного віруючого християнина.

— Чи пригадуєте історію кохання у своєму житті?

— Почуття приходять до кожної людини, в кожного юнака вони є. Завжди пригадую собі одного професора в Римі, який був одружений, мав п’ятьох дітей, захоплювався наукою і, скажімо, святістю Папи Івана Павла ІІ. Він любив повторювати: я не вірю, що людина, яка так багато доброго написала про жінок і до жінок, могла не кохати жінку. Звичайно, як і в кожної людини, у шкільні, юнацькі роки в мене були добрі, приязні почуття до дівчат, із якими навчався. Але так особливо, аби я планував створювати сім’ю, то цього не було. Були армія, навчання, служіння, а потім — учення духовних отців. Я думаю, що вони повели мене таким духовним шляхом, і я за це не шкодую, хоч не раз почуваєшся самотнім, але завжди відчуваєш, що Господь Бог є з тобою.

ЛЮДИ БУДУЮТЬ ВИСОКІ МУРИ І ЗАКРИВАЮТЬСЯ В ДУХОВНОМУ СВІТІ

— Знаємо, що викладаєте в семінарії. Чому навчаєте своїх студентів?

— У семінарії викладаю філософію. Навчаю хлопців серед­ ньовічній, античній філософії, яка є дуже непроста. Між усіма науками найбільше люблю філософію. Як говорили великі служителі церкви, філософія — служниця теології, хочемо ми цього чи ні.

— Кого з філософів поважаєте і чиї праці радите читати?

— Багато є хороших, вартих уваги філософів. Найбільше я завжди захоплювався Арістотелем і так само з християнських мислителів мене вражає Святий Августин. Це чоловік, який шукав Бога протягом довгих років, а потім, коли знайшов Його, почав писати дуже глибокі книги, наприклад «Сповідь», «Боже місто» та інші, які торкаються святості людини.

— А з художньої літератури щось читаєте?

— Найбільше люблю класику, хоча, чесно кажучи, за останній рік мало читав. Наприклад, Найсвятіший Отець дуже любить Достоєвського. Мені серед його творів найбільше подобається «Злочин і кара», часто перечитую. Ця книга показує внутрішній світ людини. Люблю також роман «Знедолені» Віктора Гюго. З того, що читав із сучасних бестселерів, то це був «Плач цвіркунів». Буває, що мені радять книги для прочитання. Зараз популярний автор Клайв Стейплз Льюїс, у якого є дуже гарні твори про християнство. Він – один із апологетів сучасної християнської віри. У його творах завжди йдеться про боротьбу зі злом, що йде зсередини, а перемагає Божа ласка людини. Читав і його твір для дітей «Хроніки Нарнії».

— Які чесноти поважаєте в людях і чи є щось таке, що зневажаєте?

— Недоліки є в кожної людини, але коли виникає якась антипатія, то над нею завжди треба дуже чувати, бо з неї народжується неприязнь, а потім злість на людину. А чеснота, яку в людях ми повинні найбільше цінувати, я думаю, що то її духовність. Ми живемо в такому світі, де дивляться лише на зовнішній стан речей, а ще більше на матеріальне, соціальне становище людини. Кожна добра людина повинна дивитися на внутрішній світ, бо не раз є так, що простенький селянин духовно набагато багатший, ніж професор. А духовний світ складається з правдивості, щирості, вміння ділитися, що дуже важливо сьогодні. Бо люди будують високі мури і закриваються в духовному світі.

— Чи пригадуєте переломні моменти в житті. Коли воно суттєво змінювалося?

— Напевно, це такі перехідні етапи, коли відчуваєш, що потрібно робити власні кроки. Вступ до семінарії досить змінив стан речей у моєму житті. Потім була праця на парафії, коли поряд не було старших священиків і було досить важко. Я був сам і наробив багато помилок. Скажімо, таких упереджених рішень. І то дійсно правда, що людина на помилках має вчитися.

— Зрозуміло, що з призначенням вас на посаду помічного єпископа стало менше вільного часу. Знаємо, що любите грати у футбол, а взагалі, як зазвичай відпочиваєте?

— Я дуже занедбав останнім часом спортивні заняття. Дозволяю собі дивитися хіба що цікаві матчі. Коли грала Україна з Францією або коли грає «Динамо» чи «Шахтар». Я щоб сам грав футбол, то вже й не пам’ятаю, коли це було. Але намагаюся більше рухатися, прогулюватися на свіжому повітрі. Можу з семінаристами піти на річку влітку. Найкращий відпочинок — то побути на природі, поїхати в гори чи до лісу.

— Як ставитеся до соціальних мереж, чи маєте свій акаунт?

— Правду кажучи, я в них зовсім неактивний. Дуже не вистачає часу, тому я більше переглядаю Інтернет-сторінки різних церков, слідкую за тим, що відбувається у Ватикані. Я не хочу ризикувати з соцмережами, аби не бути дуже розсіяним. Треба бути дуже обережним, з ким спілкуєшся, адже через соціальні мережі розпадаються родини. Але вони мають у собі й позитив, коли люди з різних країн за сприяння можуть підтримувати дружбу, то це дуже добре.

НАЙБІЛЬШЕ БОЖЕ ДИВО — ЩО ВІРА ДІЙШЛА ДО НАС У ТОМУ ПОЧАТКОВОМУ СТАНІ, ЯКОЮ ЇЇ ПЕРЕДАВ ІСУС

— Зараз багато говорять про єдину церкву в Україні. Наскільки можливі такі зміни?

— Починаючи з Другого Ватиканського собору, значна увага приділяється екуменізму, тобто об’єднанню церков. Справа єдності — це наша велика мрія і, може, одна з найгарніших. Бо таким є бажання Ісуса Христа, щоб не було поділу. Я би сказав, що це є туга, мрія кожного доброго священика і християнина. Але ця праця дуже непроста і довголітня. Треба просто бути витривалим, шукати добрі стосунки і в жодному разі не іронізувати. На це також впливає економічна ситуація у країні. Якщо країна економічно слабенька, то важко говорити про щирі стосунки між священиками, бо діє конкуренція за виживання.

— Як гадаєте, чи не «загубило» чогось християнство за дві тисячі років свого існування, наскільки деформується віра в сучасному світі?

— Я думаю, найбільше Боже диво — що віра дійшла до нас у тому початковому стані, якою нам її передав Ісус. Деформувалася вона там, де люди відійшли від церкви, там загубилася гарна традиція, яка тривала тисячоліття. Від Ісуса це світло йшло століттями, незважаючи на ситуацію в Середньовіччі, в часи Французької революції, Просвітництва. Але церква зберегла те світло таким непорушним.

Наталія Каралкіна, фото Яноша Немеша