Духовна сила народного руху сконцентрована в харизматичній творчості Тараса Шевченка.

Світове українство цього року відзначає 200-річчя від дня народження Т. Шевченка — Апостола Правди і Свободи, Геніального Поета, Пророка, Борця за соціальне і національне звільнення українського народу, творця української національної ідеї та віри в майбутнє України.

Нині Т. Г. Шевченко являє собою символ омріяної поколіннями незалежної України. Але останнім часом з’явилися лицеміри-бузинники, циніки-вурдалаки, які з яничарською підступністю силкуються дискредитувати Генія, його спадщину. Зараз в Україні не менш ніж у часи царські та «советські» повзе злісна і брутальна українофобія певних ідеологічних рівнів. З цього приводу відомий учений і публіцист Тарас Салига відзначав у пику «бузинівщині»: «Саме тепер, коли запускаємо всі державні механізми для самостійного ходу, фобія «воцарилась у собі» і як за найлукавіших, найлютіших часів безкарно чинить проти цього ганебні бешкети. Вона розуміє, що Шевченко та Франко — це той підмурівок духовності, на якому стоїть наймогутніша будівля. Шевченко — речник справедливості, він Прометей, він Світло, Віра, він Пророк. Франко — Дух, Наука, Думка, Воля… А разом це Відродження, відновлення, воскресіння українськості, братолюбне «возвеличення» нас сущих, поклон минулому і грядущому…»

Новітні українознавчі студії стверджують, що українське національно-культурне Відродження припадає на кінець ХVІІІ—ХІХ століття, із трьохетапним поділом. На другому етапі цього відродження національна ідея знайшла своє остаточне оформлення у творчості Т. Шевченка — романтика й реаліста, що стало джерелом духу і слова українського народу, утвердження його самобутності. На середину ХІХ ст. постать Шевченка як історичного і полі­тичного діяча вийшла на авангардні позиції розуміння українства як такого. Своєю самопожертвою, всеосяжною любов’ю до України Т. Шевченко зумів залучити до процесу національного відродження всі скарби народного руху, всю героїку української історії. Духовна сила цього процесу сконденсована саме в його харизматичній творчості. Поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за Свободу. Поява «Кобзаря» (1840) засвідчила воскресіння нації в романтично-трагічний період української національної історії.

Вся творчість Т. Шевченка, його діяння пройняті ідеологією національно-визвольної боротьби українського народу і виражають національно-захисний та жертовний характер. Головними опорами творчості Т. Шевченка, на думку Мирослава Семчишина, виступають три символи: «Слава» (національні традиції), «Слово» (національна культура) і «Правда» (загальнолюдська мета — ідеал, вимоги).

Досліджуючи творчий доробок поета, його сучасник, знаний Пантелеймон Куліш першим у публіцистиці назвав Т. Шевченка генієм. П. Куліш, відзначаючи світове значення Шевченка, називав його ім’я поряд із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним, Гоголем. Світова велич Т. Шевченка визначається його місцем у європейському і світовому літературному процесі, внеском у загальнолюдську скарбницю культури. Твори Т. Шевченка перекладені на багато мов світу — англійську, болгарську, німецьку, польську, російську, сербську, словацьку, французьку, хорватську, чеську та ін. О. Мороз стверджує, що Шевченків «Заповіт» було перекладено 150 мовами світу. Ще прижиттєво поет здобув визнання у прогресивної інтелігенції Росії. Визнавши Т. Шевченка за великого поета, російські демократи тим самим визнали право української нації на окрему мову і літературу.

Із 40-х років ХІХ ст. ймення Тараса Шевченка вже стає відомим поза межами Російської імперії, передусім в Австрійській монархії, до складу якої входили Галичина, Буковина і Закарпаття. Про творчість поета, його участь у Кирило-Мефодіївському брат­стві, арешт членів товариства галицький читач був скупо інформований через польську («Roz­maitosci», «Gazeta Lwovska») та українську («Зоря Галицька») пресу, що тоді виходила у Львові. На Закарпаття (Угорська Русь — В. З.) перші екземпляри творів Шевченка потрапляють за сприяння Михайла Драгоманова у 70-х роках ХІХ ст. Згодом, у 20—30-х роках ХХ століття твори Кобзаря широким потоком попливли і потрапляли в численні просвітянські бібліотеки та бібліотечки русинів-українців краю. На творах пророка виховалося ціле покоління української інтелігенції, майбутніх творців Карпатської України кінця 30-х років ХХ століття.

Нинішнє покоління українців усіх частин України — Сходу і Заходу, Півдня і Півночі, насамперед його провідники — повинні пам’ятати перестороги духовних Пророків у особі Тараса Шевченка — Апостола Правди і Свободи, Івана Франка — Титана Науки і Праці. Їхні творіння є надсвітовою духовною вартістю, і перш за все — для української нації. Занадто дорогою ціною даються нам уроки рідної історії. Зрадництво, відступництво, фарисейська покора, лакейське догоджання сильнішому, тим, хто при владі, тобто «можновладцям» — ці принизливі риси меншовартості українця (чи раніше русина — В. З.) терзали душу Шевченка і Франка. Трагедія України і українців у розумінні обох мислителів полягала у продажності національної еліти, у відсутності в неї державного мислення, у здобуванні примарної слави служінням інтересам чужих правителів. Звідси і спадкоємність холуйства перед чужою владою, сумнівна васальна слава раба. З глибоким сарказмом та іронією Т. Шевченко таврує таких «землячків» у поемі «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє».

Поет виступає за правдиве, не надумане трактування національної історії, проти ідеалізації минулого. Тим самим він зумів залучити всю героїку української історії до процесу національного відродження. Його історичні твори пронизані ідеєю національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклику до рішучих дій проти насильства. У творах на історичну тематику (поеми, драми, вірші, живописні картини) Т. Шевченко повідав про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їхню боротьбу проти кріпацтва, національного гніту, показував етнічну і культурну самобутність українського народу, його невід’ємне право на вільний, суверенний державний розвиток.

Наприкінці наведемо особливо доречну нині глибоко правдиву сентенцію з афористичного ареалу Митрополита Іларіона (Івана Огієнка — В. З.), що «Тарас Шевченко перестав бути поетом однієї доби — він наш повсякчасний проповідник». Сьогодні, мабуть, як ніколи, Шевченківським духом варто скріплювати національну міць народу.

Сучасні вчені-шевченкознавці стверджують, що творчість Т. Шевченка далеко переросла межі літератури й культури. Творчість його належить до вічно живих явищ. Кожна епоха висловлює про них свою думку, залишаючи для наступної епохи сказати про них щось нове, і жодна з них не висловить усього остаточно. Закінчимо уславлення Апостола Правди і Свободи Т. Шевченка виразом І. Франка: «Він був сином мужика — і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури».

Володимир Задорожний, доктор історичних наук, професор кафедри історії України УжНУ